— Ще раз!

Хтось вимагає другого випробування.

— Вона потонула! — чути жіночий крик. — Вона не відьма, вона просто дитина!

— Ще раз! Ще раз!

Її знову зв’язують. Цього разу по-іншому: ліву руку до правої ноги, праву — до лівої. Навколо пояса її теж обв’язано мотузкою. Цього разу до води її несуть.

— Благаю… — промовляє вона, бо тепер уже не певна, чи зможе витримати цей холод і чорноту. Вона хоче повернутися назад, до домівки, якої вже немає, у той час, коли вони з тітонькою сиділи біля каміна й розповідали казки одна одній. Хоче опинитися в ліжку у своєму будиночку, хоче знову стати маленькою, вдихати дим від дров, троянди і приємний запах шкіри тітоньки.

— Благаю…

Вона йде під воду. Коли її витягають удруге, губи її посиніли, а дихання вже не повертається.

Понеділок, 17 серпня

Нікі сидить на стільці біля вікна, спостерігає, як сходить сонце і розвіює ранковий туман над пагорбами. Вона майже не спала, усе ця спека, а тут іще й сестра всю ніч безперервно щось бубоніла їй на вухо. Нікі не любить спеки. Вона — істота, створена для холодної погоди: родина її батька прибула з Гебридів. Вікінгівська порода. Материн рід — зі сходу Шотландії, їх сотні років тому змусило рушити на південь полювання на відьом. У Бекфорді народ може в це не вірити, кепкувати з неї і зневажати її, але Нікі знає: вона відьомського роду. Вона може чітко простежити весь свій родовід — від Сейдж до Сітон.

Прийнявши душ, поївши і вдягнувшись у респектабельне чорне, Нікі пішла спочатку на затон. Довго, повільно човгає вона шляхом. Вона зраділа тіні, які давали дуби і буки. Проте піт заливав їй очі, збирався внизу спини. Коли вона дійшла до маленького пляжу на південному боці, то зняла сандалі і зайшла у воду по кісточки. Вона простягла руку і зачерпнула пригорщею воду, побризкала на обличчя, шию, плечі. Настав час піднятися на кручу, щоб віддати шану тим, хто впав, тим, хто стрибнув, тим, кого штовхнули — але її ноги просто відмовлялися йти далі, так що все, що вона мала була сказати купальницям, їй доведеться сказати тут, унизу.

Нікі стояла приблизно на тому самому місці, де вперше побачила Нел Ебботт. Це сталося років зо два тому, і вона займалася тим самим, бродила у воді, охолоджувала ноги, коли помітила жінку на скелі. Нікі дивилася, як вона ходить туди-сюди, один раз, потім другий, а на третій раз у долонях Нікі щось задзвеніло. Щось тут нечисто, подумала вона. Вона дивилася, як жінка присіла, стала на коліна, а потім, плазуючи, як змія, доповзла до самого краю скелі й звісила руки. Нікі, похолонувши з жаху, вигукнула: «Ой!» Жінка подивилася на неї, і, на подив Нікі, всміхнулася і помахала їй.

Нікі не раз бачила її у тих місця після цього. Жінка багато часу проводила біля затону, фотографувала, замальовувала, записувала щось. У будь-яку пору дня і ночі, за будь-якої погоди. Зі свого вікна Нікі бачила, як Нел іде селом до затону і глупої ночі, і в заметіль, і коли колючий дощ періщив так, що ледь шкіру від кісток не відривав.

Іноді Нікі проходила повз неї, а Нел навіть не здригалася, навіть не помічала, що поряд ще хтось, настільки захоплена була вона своїм заняттям. Нікі це подобалося, її захоплювала зосередженість жінки, її зануреність у працю. Їй подобалося й те, що Нел віддана річці. Колись Нікі полюбляла скупнутись теплого літнього ранку, хоча ті дні давно минули. А от Нел! Вона купалася і на світанку, і в сутінках, і взимку, і влітку. Хоча тепер, коли подумати, то Нікі якийсь час не бачила, як вона купається в річці — і то не просто тижнів зо два. Довше? Вона намагалася згадати останній раз, коли вона, власне, бачила її у воді, але не могла, дякувати сестриці, яка знову впала їй на вуха, скаламутивши її внутрішнє око.

Хоч би ти замовкла, думала Нікі.

Усі думали, що Нікі — паршива вівця в сім’ї, але насправді такою була її сестра Джин. Усе дитинство всі говорили, яка Джинні хороша дівчинка: як скажуть, так і зробить. А потім стукнуло їй сімнадцять років, і — що ви думаєте! — вона йде служити в поліцію. У поліцію! І це шахтарська дочка, Господи Ісусе! Це була зрада, ось що її мати про це казала — зрада всієї родини, всіх навколо! Батьки тоді перестали розмовляти із Джин, Нікі мала б її відцуратися теж. Тільки вона не могла, хіба вона могла? Джинні ж її молодша сестричка.

І довгий же збіса в неї язик, це була її біда — не знала, де притримати. Після того, як вона пішла в поліцію і до того, як вона залишила Бекфорд, Джин розповіла Нікі таку історію, від якої в тієї волосся стало сторч, і відтоді Нікі, бува, кусає себе за язик, спльовує, й промовляє захисні заклинання щоразу, коли зустрічає де-небудь Патріка Таунсенда.

Поки що це допомагало. Її захищало. А от Джинні — ні. Після цієї історії з Патріком, його дружиною і всіх неприємностей, які врешті виникли потім, Джинні переїхала до Единбурга, вийшла за нікудишнього чоловіка, і за наступні п’ятнадцять років обоє на смерть спилися. Але Нікі все ще бачила її вряди-годи, говорила з нею, як і раніше. Останнім часом частіше. Джинні знову розбалакалася. Гучно, надокучливо. Наполегливо.

Останні кілька ночей — відтоді, як відійшла Нел Ебботт — сестриця розмовляла більше, ніж будь-коли. Джинні сподобалася б Нел, щось у них було спільне. Нікі теж вона була до душі, вона любила з Нел розмовляти, її тішило, що Нел дійсно слухала, коли Нікі говорила. Вона слухала її розповіді, але не почула її попередження, чи не так? Як і Джинні, Нел не знала, коли притримати язика.

Іноді, скажімо, буває, що після сильного дощу річка піднімається. Вона, бурхлива, злизує землю, перевертає її й показує щось загублене: кістки ягняти, дитячий гумовий чобіток, золотий годинник, огорнутий мулом, окуляри на срібному ланцюжку. Браслет з розбитою застібкою. Ніж, рибальський гачок, грузило. Консервні бляшанки й візки з супермаркету. Мотлох. Речі важливі й неважливі. І все це нормально, це так воно є, така у річки вдача. Річка може повернутися в минуле, принести його й виплюнути на берег на очах у всіх, а люди так не можуть. Жінки не можуть. Коли починаєш ставити запитання і розклеювати маленькі оголошення в крамницях і барах, коли починаєш фотографувати, розмовляти з газетярами й ставити запитання про відьом, жінок і пропащі душі, то ти знаходиш не історію, а неприємності на свою голову.

Кому, як не Нікі, це знати.

Коли вона вже обсушила ноги, взула сандалі й пішла — ну дуже повільно — назад стежкою, вгору сходами, через міст, минула десята, і майже настав час. Вона пішла до крамниці й купила собі бляшанку кока-коли, сіла на лаву через дорогу від церковного двору. Вона не збиралася заходити — у церкві було їй не місце — але вона хотіла подивитися на них. Вона хотіла подивитися звіддаля на тих, хто в жалобі, роззяв і безсоромних лицемірів.

Вона всілася і заплющила очі — тільки на мить, подумала вона, — але коли розплющила їх знову, як воно почалося. Вона дивилася, як молода поліціянтка, новенька, поважно походжає серед люду, крутячи головою, як суриката. Вона теж спостерігала. Вона бачила народ із пабу, господаря пабу, його дружину й молоду дівчину, яка працювала за шинквасом, кількох учителів зі школи: один товстий і бридкий, другий — красень у сонячних окулярах. Вона побачила Віттекерів, усіх трьох, і страждання здіймалося над ними, як пара над казаном: батько згорблений від горя, синок, котрий боїться власної тіні, тільки мати з гордо піднятою головою. Зграйка дівчат, що ґелґочуть, як гуси, а за ними — чоловік з минулого, потворне обличчя. Нікі знала його, але не могла знайти для нього визначене місце, зафіксувати його у своїй голові. Її увагу відвернула синя машина, яка заїжджала на стоянку, поколювання шкіри, відчуття холодного повітря на потилиці. Вона спочатку побачила жінку, Гелен Таунсенд, сіреньку, як горобець, яка встала з заднього сидіння автомобіля. Її чоловік вийшов з водійського боку, а з пасажирського — старий, Патрік, з прямою спиною, майор. Патрік Таунсенд: сім’янин, стовп суспільства, колишній коп. Мерзотник. Нікі плюнула на землю і промовила заклинання. Вона відчула погляд старого і шепіт Джинні: Відвернися, Нікі!