Вона знову хмикнула.

— Я нічого не бачила, — пробурчала вона, — І навіть коли б і бачила, то хіба хтось буде слухати?

Вона почовгала далі повз нас сонячною дорогою, бурмочучи на ходу.

— І що ж це було? — запитала я інспектора. — Вона є серед тих, з ким ми повинні говорити офіційно?

— Я б не сприймав Нікі Сейдж занадто серйозно, — відповів Шон, похитавши головою. — Вона не зовсім надійна.

— Правда?

— Вона говорить, що вона «екстрасенс», що розмовляє з мертвими. У нас були деякі проблеми з нею раніше, шахрайство і таке інше. Вона також стверджує, що походить від жінки, яку вбили тут мисливці на відьом, — додав він сухо. — Божевільна, як капелюшник.

Я була на кухні, коли пролунав дзвінок у двері. Я визирнула у вікно і побачила детектива Таунсенда, він стояв на ґанку, зазирав у вікна. Ліна дісталася до дверей першою. Вона відчинила йому, сказала:

— Здрастуйте, Шоне.

Таунсенд увійшов у будинок, проскочивши повз її худе тіло й помітивши (не міг же він не помітити) її обрізані джинси, футболку з написом «Rolling Stones» із намальованим висунутим язиком. Він простягнув мені руку, і я її потисла. Його долоня була суха, але шкіра мала нездоровий полиск, а під очима лежали сіруваті кола. Ліна дивилася на нього з-під опущених повік. Вона гризла ніготь.

Я провела його на кухню, а Ліна пішла за мною. Детектив і я сіли за обідній стіл, а Ліна прихилилася до куховарського столу. Вона схрестила ноги, потім посунулася і схрестила їх по-іншому.

Таунсенд на неї не дивився. Він кашлянув, потер однією рукою другу.

— Посмертний розтин був зроблений, — сказав він тихо. Подивився на Ліну, на мене. — Нел розбилася. Немає жодних ознак причетності когось іншого. У неї в крові була певна кількість алкоголю, — він говорив ще тихше. — Достатня, щоб вплинути на прийняття рішень, для того, щоб вона нетвердо стояла на ногах.

Ліна видала звук: довго, судомно зітхнула. Детектив дивився на свої руки, які тепер склав перед собою на столі.

— Але… Нел легко лазила на ту скелю, як коза, — сказала я. — І вона могла б без проблем впорати не те, що кілька склянок, а й цілу пляшку…

Він кивнув.

— Може бути й так, — сказав він. — Але вночі там…

— Це не був нещасний випадок, — різко сказала Ліна.

— Вона не стрибала, — відказала і я.

Ліна скоса глянула на мене, закусивши губу.

— Та що ви розумієте? — сказала вона. Вона розвернулася до детектива. — А ви знаєте, що вона збрехала вам? Вона збрехала про те, що не контактувала з моєю матір’ю. Мама намагалася додзвонитися до неї навіть не знаю скільки разів. А вона ніколи не відповідала, вона ніколи не передзвонювала, вона ніколи…

Вона замовкла, подивилась на мене.

— Вона просто… та чого ви взагалі тут? Мені вас тут не треба!

Вона вийшла з кімнати, хряснувши дверми кухні. Кілька хвилин по тому грюкнули й двері її кімнати.

Ми з інспектором Таунсендом сиділи в тиші. Я чекала, що він запитає мене про телефонні дзвінки, але він нічого не сказав; його очі були заплющені, на обличчі жодної емоції.

— Чи вам не здається дивним, — сказала я нарешті, — те, яка вона переконана, що Нел зробила це з власної волі?

Він поглянув на мене, його голова злегка схилилася набік. Проте він нічого не сказав.

— Чи є у вас підозрювані в цьому розслідуванні? Я маю на увазі… просто мені не здається, що хтось тут переймається, що вона мертва.

— А ви? — спокійно спитав він.

— Що це за питання? — я відчула, що моє обличчя горить. Я знала, що буде далі.

— Міс Ебботт, — сказав він. — Джуліє!

— Джулс. Я Джулс, — Я тягнула час, намагаючись затримати неминуче.

— Джулс, — він відкашлявся, — як щойно сказала Ліна, хоча ви розповіли нам, що не спілкувалися з вашою сестрою кілька років, записи з мобільного телефону Нел показують, що за останні три місяці вона зробила одинадцять дзвінків на ваш телефон.

Моє обличчя зовсім горіло від сорому. Я відвернулася.

— Одинадцять викликів. Навіщо було казати нам неправду?

(Вона завжди бреше, похмуро пробурмотіла ти. Завжди бреше. Завжди вигадує.)

— Я не казала неправду, — сказала я. — Я сама не говорила з нею. Це було так, як казала Ліна: вона залишала повідомлення, а я не відповідала. Так що я не казала неправду, — повторила я. Голос мій звучав слабко, улесливо, навіть мені це було чути. — Послухайте, ви не можете вимагати, щоб я пояснила це вам, тому що стороння людина просто не зрозуміє. Ми з Нел мали проблеми, які накопичувалися багато років — але вони ніяк не пов’язані з цим.

— А звідки ви знаєте? — запитав Таунсенд. — Якщо ви не розмовляли з нею, звідки вам знати, з чим вони були пов’язані?

— Я просто… Ось, — сказала я, простягаючи інспекторові мій мобільний телефон. — Візьміть. Послухайте самі.

Мої руки тремтіли, і, коли він потягнувся за телефоном, його руки тремтіли теж. Він послухав твоє останнє повідомлення.

— Чому ви не зателефонували їй? — спитав він із чимось на кшталт розчарування на обличчі. — Голос у неї тут засмучений, чи не так?

— Ні, я… Не знаю. Вона говорила як завжди. Іноді Нел була щаслива, іноді сумна, іноді сердита, не раз була п’яна… це нічого не означало. Ви її не знаєте.

— А інші її дзвінки? — тепер уже суворо спитав він. — Ще маєте ті повідомлення?

У мене були не всі, але він послухав ті, які були, і його рука стискала мій телефон так міцно, що кісточки його пальців побіліли. Коли він закінчив, то передав телефон назад мені.

— Не видаляйте їх. Можливо, нам доведеться знову прослухати їх.

Він відсунув стілець і встав на ноги, і я пішла за ним у передпокій.

Біля дверей він розвернувся до мене обличчям.

— Маю сказати, — промовив він, — що мені вельми дивно, що ви не відповіли їй. Що ви не намагалися з’ясувати, чому їй потрібно поговорити з вами так терміново.

— Я думала, що вона просто хотіла уваги, — сказала я тихо, і він відвернувся.

Тільки після того, як він зачинив за собою двері, я згадала. Я вибігла слідом за ним.

— Детективе Таунсенде! — крикнула я, — у неї був браслет. Браслет моєї матері. Нел носила його. Ви знайшли його?

Він похитав головою, озирнувшись до мене.

— Ми не знайшли нічого, ні. Ліна розповіла сержанту Морґан, що Нел носила його часто, але не щодня. Однак, — продовжував він, опускаючи голову, — я вважаю, тут важко сказати.

Кинувши погляд на будинок, він заліз у машину й повільно задом виїхав на дорогу.

Отже, так чи інакше, а я вийшла винна. Ну ти даєш, Нел. Ти загинула, можливо, убита, а всі показують пальцем на мене. Мене тут навіть не було! Я дратувалася, немов повертаючись у підлітковий вік. Я хотіла накричати на них усіх. Як це я винна?!

Після того, як детектив пішов, я потупала назад у будинок, дорогою краєм ока побачила себе в дзеркалі у передпокої, і здивовано помітила, що ти озираєшся на мене (старша, не така гарна, але досі ти). Щось тенькнуло в моїх грудях. Я пішла на кухню і розплакалася. Якщо я тебе підвела, мені потрібно знати, як, чим. Я, може, не любила тебе, але я все одно не можу залишити тебе такою самотньою, покинутою. Я хочу знати, хто і чому зробив тобі боляче; я хочу, щоб він поплатився. Я хочу поховати це все, так що, може, ти перестань шепотіти мені на вухо, що не стрибала, не стрибала, не стрибала. Я вірю тобі, добре? І (пошепки) я хочу знати, що я в безпеці. Я хочу знати, що ніхто не прийде по мене. Я хочу знати, що дитина, яку я маю взяти під своє крило — невинна дитина — не є чимось іншим. Небезпечним…

Я й далі бачила, як Ліна дивиться на інспектора Таунсенда, чула тон її голосу, коли вона назвала його на ім’я (просто на ім’я?), як він дивився на неї. Цікаво, чи правду вона розповіла їм про браслет? Мені це здалося неправдою, бо ти настільки швидко забрала, присвоїла його. Можливо, я припускала, що ти так наполягала на тому лише через те, що знала, як я хотіла мати той браслет. Коли ти його знайшла серед маминих речей і начепила на зап’ястя, я поскаржилася татові (так, знову вигадую). Я спитала: «Чому вона повинна мати його?» — «А чому ні? — відповіла ти. — Я — найстарша». І коли він пішов, ти усміхнулася і стала милуватися ним на своєму зап’ясті. «Мені личить, — сказала ти. — Як ти гадаєш, мені личить?» Ущипнувши мене за руку, ти додала: «Сумніваюся, що він налізе на твою пухкеньку ручку».