— Знаю, але я під кінець найважче залишила. Але ми все зробимо. Пункт десятий — жертву вибирає К.

— Що?

— Покарання я вже придумала. А ти вирішуй, кому впаде град нашого гніву.

— На кого впаде град нашого гніву, — виправив я, а Марго з презирством похитала головою. — До того ж мені нема на кого його скеровувати, — додав я, і це була правда.

Мені завжди здавалося, що вороги є тільки у видатних людей. Наприклад, загляньмо в історію: у Німеччини було більше ворогів, ніж у Люксембурга. Марго Рот Шпігельман була Німеччиною. І Великобританією. І Сполученими Штатами. І царською Росією. А я — Люксембургом. Я сиджу на місці, пасу овець і співаю йодлі.

— А Чак?

— Гм-м-м, — озвався я. Чак Парсон справді дошкуляв мені багато років, поки його не приборкали. Той випадок, коли він кинув мене на стрічку в їдальні, (був не єдиний. Одного разу він зловив мене на автобусній зупинці й почав викручувати руку, повторюючи: «Скажи, що ти голубець». Це в нього була універсальна лайка, така собі я-лише-дванадцять-слів-знаю-на-розмаїття-образ-не-розраховуйте. Хоча це і здавалося якимсь дітвацтвом, мені все ж таки довелося сказати, що я голубець, що було досить-таки неприємно, оскільки: 1) мені здається, так взагалі нікого не слід називати, надто ж мене, тому що 2) я не гей, ба більше, 3) Чак Парсон підносив це так, ніби назвати себе голубцем — найстрашніше приниження на світі, хоча нічого такого ганебного в нетрадиційній орієнтації немає, що я і намагався йому втлумачити, поки він викручував мою руку так, що навіть лопатка випнулася, але він не вгамовувався: «Якщо ти пишаєшся тим, що ти голубець, то чому ж не зізнаєшся, що ти голубець, га, голубцю?»

Аристотелевою здатністю до логічного мислення Чак Парсон вочевидь не відзначався, зате в ньому було шість футів і три дюйми зросту і двісті сімдесят фунтів ваги, а це вже дещо значить.

— Так, Чака є за що покарати, — погодився я, завів двигун і поїхав у бік шосе. Я не знав, куди нам далі, але в середмісті більше робити не було чого.

— А пам’ятаєш школу танців? — запитала Марго. — Я сьогодні саме про це думала.

— Ага.

— До речі, я перепросити хотіла. Не знаю, чому я раптом стала йому підігравати.

— Гаразд. Усе нормально, — відказав я, але все ж таки спогади про цю кляту школу мене розлютили, тож я додав: — Добре. Чак Парсон. Ти в курсі, де він живе?

— Я знала, що зможу розбудити в тобі месника. У Коледж-парку. Звертай на Принстоні.

Звернувши на пандус шосе, я натиснув на газ.

— Вважай, — застерегла Марго, — не впорай «крайслера».

У шостому класі Марго, Чака і мене батьки змусили ходити на бальні танці в Королівську школу приниження, деградації і танцю. Відбувалося все ось як: хлопчиків ставили під одну стіну, дівчаток — під протилежну, і по команді викладача ми повинні були підійти до дівчаток і сказати: «Дозвольте запросити вас на танець». А дівчинка повинна була відповісти: «Будь ласка». Їм не дозволялося відмовляти. Але одного разу — коли ми розучували фокстрот, — Чак Парсон підмовив усіх дівчат сказати мені «ні». Ця його заборона стосувалася одного мене. Отож я підійшов до Мері Бет Шортц і сказав: «Дозвольте запросити вас на танець», — а вона відмовилася. Потім я запросив другу, третю, потім Марго, потім ще одну — всі вони сказали мені «ні», і я розплакався.

Гірше за відмову на танцях — це розплакатися через ту відмову, а гірше ніж розплакатися — це підійти до викладача і сказати крізь сльози: «Дівчата мені відмовляють, а вони не повинні». А я, звісно ж, поскаржився, і мені за те соромно було весь час, поки я вчився в школі. Одне слово, через Чака Парсона я більше не танцюю фокстрот, що, по суті, не така вже й велика втрата. Я вже кинув лютувати на нього, я забув про той випадок, як і про всі інші його кпини, яких зазнав за шкільні роки. Але я був не від того, щоб він теж трохи помучився.

— Стривай, він же не дізнається, що це я?

— Ні. А що?

— Не хочу, щоб він думав, ніби мене його давні витівки й досі так зачіпають, що я вирішив завдати удару у відповідь.

Я поклав руку на панель, і Марго поплескала по ній.

— Не хвилюйся, — запевнила вона, — він нізащо не дізнається, хто його деталював.

— Мені здається, ти знову кажеш неправильно, мало бути «демолював», хоча я точно не знаю…

— О, я знаю слово, якого не знаєш ти, — проспівала Марго. — Я — КОРОЛЕВА СЛОВНИКА! ТИ ТЕПЕР УЗУРПОВАНИЙ!

— Ану скажи, як пишеться «узурпований», — попросив я.

— Ні,— засміялася вона. — «Узурпований» не вартий того, щоб я корону віддавала. Вигадай щось інше.

— Чудово, — всміхнувсь я.

Ми їхали через Коледж-парк, який вважається історичним районом Орландо — тут, бачте, будинки аж тридцятирічної давнини. Марго точної адреси Чака не знала, вона не пам’ятала навіть, який зовні його будинок, та ще й не була впевнена, на якій вулиці він стоїть. («Відсотків дев’яносто п’ять, що на Васар-стріт»). Коли ми поминули три вулиці, вона тицьнула пальцем ліворуч і сказала:

— Тут.

— Ти впевнена? — запитав я.

— Відсотків на дев’яносто сім і дві десятих. Ну, тобто я майже не сумніваюся, що це його кімната, — сказала вона, показуючи пальцем. — У нього одного разу була така бурхлива вечірка, що приїхали копи, і я втекла крізь вікно. Мені здається, це воно.

— Схоже, ризик нарватися на неприємності дуже великий.

— Але якщо вікно відчинене, то це не злом. Тільки проникнення. Ми ж ото щойно в «СанТраст» проникли, все ж нормально було, згоден?

Я розсміявся:

— Ти ніби на бешкетника мене перетворити намагаєшся.

— Такий задум. Так, що знадобиться? Бери крем для депіляції, фарбу, вазелін.

— О’кей, — я підхопив усе це.

— Так, К., ти головне поводься спокійно. Добре, що Чак спить, наче ведмідь узимку. Ми з ним якось разом на англійську ходили, і він не прокинувся навіть тоді, коли пані Джонстон ляснула його книжкою «Джейн Ейр». Отже, так: ми підкрадаємося до вікна, відчиняємо його, роззуваємося, тихенько залазимо, я роблю свою чорну справу, потім ми з тобою розбігаємося і мастимо вазеліном всі дверні ручки, тож навіть якщо хтось і прокинеться, з дому їм вибратися буде вкрай проблематично. Завдяки цьому нас не зможуть зловити. А потім ми ще трохи познущаємося з Чака, трохи пофарбуємо його будинок і вшиваємося. І все мовчки.

Я знову поклав пальці на яремну вену, але цього разу я всміхався.

Коли ми йшли геть від машини, Марго взяла мене за руку, переплела свої пальці з моїми і стиснула. Я теж стиснув її долоню і подивився на Марго. Вона урочисто кивнула, я кивнув у відповідь, і вона відпустила мою руку. Ми швидко підібралися до вікна. Я обережно спробував підняти дерев’яну раму. Вона тихесенько рипнула, але вікно відчинилося легко. Я зазирнув у кімнату. Там було темно, але тіло на ліжку я розгледів.

Для Марго вікно було трохи зависоко, тож я зчепив руки, вона стала на них ногою в шкарпетці, і я допоміг залізти. Вона промкнулася в дім так тихо — ніндзя позаздрив би. Я підстрибнув, зачепився за край вікна, аж над підвіконням опинилися голова і плечі, а потім, здійснюючи якісь безглузді рухи, спробував гусінню заповзти в будинок. Усе було б добре, але я розплющив яйця об підвіконня й мимоволі застогнав, і це виявилося величезною помилкою.

Коло ліжка спалахнув нічник. І тоді я побачив, що в ліжку не Чак Парсон, а якийсь дідуган. Він мовчки і перелякано дивився на нас.

— Гм, — зронила Марго.

Я подумав, що можу плигнути назад і побігти до авта, але заради неї залишився: верхня частина мого тіла застигла в кімнаті, звисаючи паралельно до підлоги.

— Гм, здається, ми не туди ми потрапили…. — Марго обернулась і глянула на мене.

Тільки тут я зрозумів, що через мене вона не може вилізти. Тож я відштовхнувся, плигнув додолу, схопив взуття і дременув навтьоки.

Ми поїхали в протилежну частину Коледж-парку, щоб переглянути стратегію.