Це не стебло спаржі, й навіть не зі спаржі воно зроблене. Це скульптура, страшенно схожа на тридцятифутову спаржу, хоч її ще порівнюють з:

1) зеленим скляним бобовим деревом;

2) абстрактним зображенням дерева;

3) зеленішим, склянішим і бридкішим Монументом Вашингтона[10];

4) велетенським зеленим фалосом зеленого велетня.

В будь-якому разі, це геть не схоже на Вежу світла, як офіційно називається скульптура. Я зупинився перед стоянковим лічильником і обернувся до Марго. Вона дивилася вперед, в нікуди, поза «Спаржу», — я лише на мить зловив її порожній погляд. І вперше подумав, що з нею може бути щось негаразд. Не тільки «мій хлопець козел», а дещо серйозніше. Мені слід було щось сказати. Причому сказати по порядку: одне, потім друге, потім третє. Але я сказав ось що:

— Можна запитати, навіщо ти мене до «Спаржі» припровадила?

Марго, обернувшись до мене, посміхнулася. З її вродою навіть фальшива посмішка видається переконливою.

— Треба перевірити, як успіхи. Найкраще це робити з висоти «СанТрасту».

Я закотив очі.

— Оце вже нізащо! Ти обіцяла ніяких проникнень зі зломом.

— Це буде проникнення без злому, бо двері не зачинені.

— Марго, це смішно. Звіс…

— Визнаю, що сьогодні вночі ми вже здійснювали правопорушення. Ми проникли до Бекки, а у Джейса здійснили злом. А тут знову буде просто проникнення. Одночасно проникнення зі зломом не було. Так, нас можуть звинуватити і в проникненні, і в зломі, але в «проникненні зі зломом» — ні. Тож я обіцянки дотрималася.

— Я не сумніваюся, що у них тут охорона… — відказав я.

— Є охоронець, — сказала вона, відстібаючи пасок безпеки. — Певна річ, як же без цього. Його звати Гас.

Ми увійшли в центральні двері. За величезним напівкруглим столом сидів парубок у формі охоронця, з ріденькою борідкою.

— Привіт, Марго, — привітався він.

— Як життя, Гасе?

— А це що за хлопчина?

«МИ ОДНОГО ВІКУ!» — хотілося крикнути мені, але я вирішив, що краще нехай переговори провадить Марго.

— Це мій колега К. К., познайомся, це Гас.

— Як справи, К.? — запитав він.

«Знаєш, ми тут катаємося, розкидаємо по всьому місту дохлу рибу, б’ємо вікна, фотографуємо голих молодиків, вдираємося в діловій хмарочос о чверть на четверту ранку тощо».

— Нормально, — відказав я.

— Ліфти на ніч вимикаються, — сказав Гас. — Довелося о третій вимкнути. Але можете піднятися по сходах.

— Круто. Ну, тоді бувай, Гасе.

— Бувай, Марго.

— Звідки в біса ти знаєш охоронця з «СанТрасту»? — запитав я, коли ми вже йшли по сходах.

— Він навчався в нашій школі, закінчив її торік, — відказала вона. — Поквапся, о’кей? Ми марнуємо час.

Марго помчала нагору, перестрибуючи через сходинки і тримаючись рукою за перила, я намагався не пасти задніх, але не виходило. Моя сусідка спортивними іграми не захоплювалася, але полюбляла бігати: я іноді бачив її в Джеферсон-парку, саму, з плеєром. А я бігати не любив. Я взагалі будь-якої фізичної активності намагався уникати. Але в ту ніч я сопів щосили, втираючи з чола піт і намагаючись не звертати уваги на втому в ногах. Коли я дістався двадцять п’ятого поверху, Марго чекала мене на майданчику.

— Гляди, — сказала вона, відчиняючи двері, й ми опинилися у величезному приміщенні з довжелезним столом — як два авта — і вікнами на всю стіну. — Це конференц-зала, — повідомила Марго. — Звідси найкращий овид.

Я пішов за нею вздовж вікон.

— Так, он там, — вона показала пальцем, — Джеферсон-парк. Будинки наші бачиш? Світло не горить, добре, — вона пройшла трохи далі.— Он Джейсова домівка. Теж темно, копів уже немає. Теж чудово, хоча це може означати, що й сам він уже додому прибіг, що для нас небажано.

Будинок Бекки був задалеко, і побачити його звідси ми не могли.

Якусь хвилю Марго мовчала, а потім підійшла до скла і притиснулася до нього чолом. Я позадкував, але вона схопила мене за футболку і потягнула вперед. Я боявся, що шибка нашої ваги не витримає, але Марго не здавалася, і, відчувши, як її кулак уперся мені в бік, я все-таки притулив чоло до скла — якомога обережніше. І подивився.

Згори видно було, що Орландо дуже добре освітлюється. Просто під нами застережно блимали світлофори: «перехід дороги забороняється», і навсібіч розбігалися ліхтарі, так що центр нагадував ідеальну решітку, а далі починалися околиці.

— Краса, — сказав я.

— Та ну? — всміхнулася Марго. — Ти серйозно так вважаєш?

— Ну, може, й ні,— сказав я, хоча мені все ж таки подобалося.

З ілюмінатора літака Орландо було схоже на конструкцію з «ЛЕГО» в океані зелені. А з такої висоти і вночі воно здавалося справжнім містом — і я його наче бачив уперше. Я пройшовся залою, потім зазирнув і в інші кабінети на тому ж поверсі й оглянув усе місто. Он школа. Он Джеферсон-парк. Он там удалині — «Світ Диснея». Он аквапарк «Водяна воля». Он крамничка, біля якої Марго фарбувала нігті, поки я відсапувався. Там був мій світ, і я міг оглянути його цілком з горішнього поверху хмарочоса.

— Справляє враження, — сказав я вголос. — Ну, з такої віддалі. Не видно навіть, яке воно все старе… Не бачиш ні іржі, ні бур’янів, ні потрісканої фарби. Все як на будівельному плані.

— Усе зблизька негарне, — погодилася Марго.

— Тільки не ти, — бовкнув я, знову не подумавши. Вона й далі стояла, притулившись чолом до шибки, але трохи обернула до мене голову і всміхнулася.

— Дам тобі пораду. Ваблять до себе упевнені в собі люди. А невпевнені — менш… — і, не встиг я нічого відповісти, знову глянула вниз і сказала: — Ось що псує красу: так, ти звідси не бачиш ні іржі, ні потрісканої фарби, ні чогось там ще, зате бачиш усе місто — бачиш, яке воно фальшиве. Таке з пластику можна зробити. Або з паперу вирізати. Ну подивися, К.: всі ці глухі кути, вулиці, які замикаються самі на себе, всі ці тимчасові споруди. У цих паперових будиночках живуть паперові людці, що опалюють їх власним майбутнім. Паперові діти п’ють пиво, куплене їм якимось покидьком у паперовому гастрономі. І всі схибнуті на тому, як щомога нагребти всякого майна. А майно тонке і тлінне, як папір. І люди такі самі. Я вже вісімнадцять років живу в цьому місті й ще не зустріла жодної людини, яка цінувала б щось вартісне.

— Постараюся не сприймати це за особисту образу, — сказав я. Ми дивилися в чорнильну далечінь, на всі ті глухі вулички і ділянки в чверть акру. Але плече Марго торкалося мого, лікоть теж, і хоч я на Марго навіть не дивився, а стояв, притулившись до шибки, мені здавалося, ніби я пригортаюся до неї.

— Вибач, — зронила вона. — Може, все було б інакше, якби я водилася з тобою, а не з… ох! Господи! Я така собі огидна через те, що ці мої так звані друзі мені небайдужі. Ну от, знай: я не дуже засмучена через Джейсона. І через Бекку. І навіть через Лейсі, хоча до неї у мене були дуже теплі почуття. Але просто остання нитка обірвалася. Тонюсінька, звісно ж, але вона в мене єдина залишалася. А кожному паперовому дівчиську потрібна бодай одна ниточка, еге ж?

І тоді я сказав ось що. Я сказав:

— Запрошую тебе до нас завтра на обід.

— Як мило, — прошепотіла Марго. Потім вона обернулася до мене і легенько кивнула. Я всміхнувся. І вона всміхнулася. І я в цю усмішку повірив. Потім ми знову вийшли на сходи і побігли. Внизу кожного прольоту, стрибаючи з останньої сходинки, я клацав закаблуками, щоб розсмішити Марго, і вона сміялася. Я думав, що я її розважаю. Думав, що вона втішилася. Думав: якщо зможу бути впевненішим, між нами щось спалахне.

Але я помилився.

7

Ми сіли в мінівен, я встромив ключа і, перш ніж завести мотор, запитав:

— А о котрій, до речі, твої батьки прокидаються?

— Не знаю, десь о чверть по шостій…

На годиннику показувало 3:51.

— Тобто у нас ще більш як дві години, а виконано вже дев’ять пунктів.