ПРИТОНИ

Я сиджу в притоні берлінських бандитів і відчуваю прекрасне почуття риску, без якого на світі люди мусіли б сидіти на місці й не рипатися в пошуканні різних там культур, наук, відкрить, винаходів.

Проте, сказати, яка користь для культури від мого перебування в притоні, — я навряд чи міг би.

Над моєю головою, прибитий гвіздком до стелі, висить канат з петлею на кінці, знятий з якоїсь шибениці. — Господар притону робить оформленням помешкання наголос на таємничій і романтичній професії своїх відвідувачів. На справжніх бандитів, що сидять за столиком побіч мене, це не справляє таки ніякого вражіння, але на мене, ґавчоса з українських прерій, це падає сантиментальним заскоком у голову, від якого любі бандитики здаються мені близькими родичами, а я сам відчуваю, що впав в глибоку психологічну криницю першого Каїна, що забив останнього Авеля на землі.

Проти мене на стіні висить фотографія хлопця типу провінціяльного німецького боксера.

Її прибито до стіни матроським ножем. — Це печатка чиєїсь ненависти.

Тут, у цьому льоху сидять люди, які можуть вбити мене з замовлення. Це для них звичайний спосіб заробітку, як для кравця замовлення на костюм «паркер».

Тут зрідка бувають у гостях професори європейських бандитських академій. Цілком солідно вони навчають речей «по спеціяльності». Вони знають досконально історію бандитизму й усе, що до нього стосується. Я маю в себе на руках веселу стенограму лекції з історії бандитизму, що її прочитав на третьому триместрі Паневропейської Академії Бандитів професор Ляхм Альтер Кнастер.

Подаю її в перекладі на українську мову:

«Панове!

Перший бандит, основоположник нашої професії, як такої, був перс Гасан Ібн-Сабба — організатор і начальник ордену асасинів, — професійних бандитів, з самого початку своєї історії. Переслідуваний за це в Єгипті Гасан Ібн-Сабба мусів тікати до Персії, — своєї батьківщини, — і впродовж багатьох років блукати в цій країні, рятуючись від сельджуків, народу, який взяв щодо Гасана Ібн-Сабби ту ганебну ролю, яку тепер відіграють до нас фараони-шуцмани.* Нарешті 1090 року Гасану Ібн-Саббі вдалося завоювати укріплений замок Аламут біля Казвину. Тут він узявся до виховання вельминадійних юнаків, з яких зробив таких прекрасних убивць, що їх стали боятися наймогутніші царі, вояки й державні люди того часу, а слово асасин — зробилося рівнозначним слову вбивця.

Помер Гасан 1124 року, будучи свідком того, як інші укріплені міста в різних провінціях Персії та Сирії підпали під владу його прибічників, чесних бандитів і знавців своєї справи. Перед смертю Гасан встиг забити двох своїх синів, що не виконували батьківської волі, й призначити на спадкоємця свого заступника в Лемзірі — Бузург-Умида. Бузург-Умид в усьому наслідував Гасана й перед смертю, яка сталася в 1138 році, призначив за наступника свого сина Мохамеда, що теж посилив величезну могутність і вплив ордену. Його син і наступник Гасан II, що керував орденом асасинів від 1162-го року до 1166-го, поки не забив його його ж зять, — був, на мою думку, фраєр — що треба, бо гуляв на всю, корана не поважав, душу мав наопашки, пив вино й їв свинину. Його син Мохамед II, — прегарний син свого батька, протримався тільки до 1210 року, коли його отруїли вороги чесних бандитів, яких так багато. Гасан III повернувся до сталих, але, на мою думку, надто сухих принципів основоположника ордену й помер 1221 року. Йому наслідував син його Мохамед III, що не був такий ханжа, як батько, але теж загинув у 1255 році примусовою смертю, єдиною правильною для наших веселих душ, вельмишановні панове.

Нарешті Рокнеддин-Хуршах, — останній начальник асасинів у Персії, — був таким задрипанком, що угробив нашу справу в цій країні, бо не міг од знесилля встояти проти неодноразового імпетум інімікорум, — нападу ворогів, в особі Галагу, — онука Чінгіз-хана, від молодшого сина останнього Тули.

Галагу, — будь прокляте його ім'я, — з доручення свого старшого брата Мангу, рушив 1253 року на асасинів, — а 1256-го захопив у полон Рокнеддин-Хуршаха, який склав перед Галагу молитовні ручки й у подяку за свою покору був страчений за наказом Мангу-хана.

Вельмишановна авдиторіє!

Це аж ніяк не було кінцем асасинів, бо тоді не існувало б того, що тепер існує в Европі, а, саме, — бандитизму.

Ще при Гасані I посилалися місіонери асасинів у Сирію, і на початку XIII століття вони оселилися в Халебі, де дістали приязнь князя Ридвана, візьміть це на увагу, вельмишановні панове, бо то був перший випадок, що бандити, — при потребі, — сподобались королю, хоча потім це стало для нас звичайним явищем.

У 1107 році сирійські асасини напали на Апамею й заволоділи цим містом, яке, однак, знову забрав у них небіж Боемунда Тарентського — хрестоносець Танкред, щоб він розсипався в своїй труні! Згодом вони дістали прихильність візиря, дамаського князя Бурі, який віддав у володіння асасинів укріплений замок Баніяс. Тут у них, — так само як і в Персії, прекрасно виконане вбивство було звичайною справою, що й мусить характеризувати, вельмишановні панове, справжніх членів наших товариств. Князі Дамаску, Гімсу, Мераги й Мосула, один з візирів фатимідів, навіть сам халіф Аамір, якого асасини вважали за свого найлютішого ворога й узурпатора, — сконали від рук асасинів.

Біля половини XII віку асасини придбали силу добре укріплених замків, — у Ліванських горах, між ними замок Алейка зробився резиденцією їхнього вождя, Шейх-аль-Джебеля, — Повелителя Гори. Звідси вони влаштовували свої мокрі справи з хрестоносцями й тут забили Раймунда I, графа Триполіського. Тамплієри за це віддячили асасинам тим, що втерли їм табаки й примусили платити щорічну данину в кілька тисяч динарів, так чесно зароблених ножем та ятаганом. Головою асасинів в цей час був свій хлопець Синан, який, — подібно до Гасана II в Персії, — звільнив усіх своїх урканів від обов'язків перед кораном, щоб гуляти до згуби голови, і навіть пропонував королю Альмаріху І, що він може прийняти з усіма своїми друзями християнство, коли король примусить тамплієрів зняти з асасинів данину. Альмаріх згодився на цю пропозицію, але його послів забили тамплієри, яким Альмаріх, особливо як володар, не свербів, а потім Альмаріх окачурився й усякі переговори вщухли.

Найславетніший ворог хрестоносців Музафар-Юсуф ібн-Айюб аль-Малік-ан-Насір Салах-ад-дин — Добро віри, — нераз підлягав нападам асасинів, але згодом з ними замирився, бо порозумнішав і дав хлопцям чесний заробок, користуючись з них для досягнення своєї мети.

Вельмишановна авдиторіє! Дружба з нами завжди себе виправдує й Салах-ад-дин у цьому пересвідчився, коли з його замовлення асасини бездоганно підкололи в Тірі другого, — після Річарда Лев'ячого Серця, — страшного ворога мусулман, — хрестоносця Конрада Тірського, маркграфа менфератського, — перевдягнувшись у чернецькі ряси. Ці ряси були підвалиною нашого дальшого мистецтва гримуватися для чесної роботи, вельмишановні панове!

Таким чином наші сміливі попередники асасини кожному довели, що наша справа завжди може бути чесною професією чесних людей та бути прикладом для багатьох політиків тепер і в майбутньому.

До Европи професійний бандитизм занесли з Сирії хрестоносці, які набрали великого досвіду в наших попередників асасинів і по приїзді додому негайно почали користуватися найманими вбивцями. Мене дивує лише одно, вельмишановна авдиторіє, — невже Европа до того часу, — на жаль, це свідчить історія, — була така дурна, що, — замість небезпечних лицарських турнірів, — не могла додуматися до вигідної однаково людям бідним і багатим, — простої справи підколювання ворогів на замовлення, з гарантією на вічність, що з повною охотою виконували б усі філіяли наших товариств, а вони негайно зорганізувалися б, коли б трапився попит на знавців своєї справи.