ІСТОРІЯ ЗАКОРДОННОГО ПАШПОРТУ

Теперішні українці, ратифіковані в своїх національних правах окремою текою з радянської конституції, зокрема ті, що живуть у Києві, — могли б бути надзвичайно горді зі своїх давніх і середніх предків, які стояли на першому місці по вмінню розтринькувати закордонну валюту, незалежно від того, чи була в кожному випадку присутність закордонного пашпорту.

Бо ще в кінці VII віку араби, купці з Мекки, — міста Магомета, — добрі сини всемогутнього аллаха, — благословіння його над моєю головою, — і вірні слуги тричі мудрого халіфа Абдоль-Малика називали торговельним центром, — в країні дніпровських слов'ян — місто Кухбу, — на те воля Єдиного, бо мова йде про Київ, коли висловлюватися по-людському, о, аллах!

Власне з цього ще нічого особливого, щоб мати підставу для обвинувачувань, якби один арабський письменник, — сучасник найбільшого арабського вільнодумного поета, Абуль-Алю Моарійського, та нещасного халіфа Кадира, — його втішать гурії в садах пророка, — не сказав про Кухбу, тобто про Київ, що він — «найближче місто русів для мусулман, — місце благодаті й перебування царів».

А другий арабський авантурник-мандрівник писав трохи раніше, — у 860-му році, в передостанньому році орудування сумирного державним глуздом халіфа Мотавакіля, — що слов'янські купці навіть іноді привозять свої товари на верблюдах у столицю Арабської імперії Багдад, де й продають їх, балакаючи з правовірними фиги-миговою мовою, з кореня якої виросла згодом мова Цобів-Цабів.

Але й це ще для наших предків не гріх.

Головне в тім, що, як мудро зазначив арабський письменник Ібн-Хаукал, — «руси постійно торгують з хозаром та румом», тобто, з Римом, Візантією.

А хіба ж не відомо, що торгуючи з культурними, освіченими народами, — одним з яких були римляни, — слов'яни мусіли, як тепер наш імпорт, вживати чужоземної валюти, — «арабчиків», або грецьких «злотниць».

Бо коли з некультурними народами можна було вести мінову торгівлю, то з народами культурними слов'яни київської вдачі мусіли розплачуватися за всі закордонні втіхи щойно здобутими щирими умейдайськими та абасудськими диргеймами, — грошима ісляму, о, аллах!

І в державній скарбниці великого князя київського від того залишалася самісінька дуля в перспективі.

Тоді брала князя ясновельможного велика лють, і жмакав князь своїх хлопів робітних та лохву небагату, — до сьомого поту рукою мужньою правицею, та ба, — не жадала та лохва, з хлопами робітними, обох княжих рук разом, і від того в серцях була смута й у землях княжих — негаразд.

Взагалі земля з давніх-давен горіла навколо чужоземної валюти та закордонних пашпортів.

Отже, перша й найголовніша річ, яка має свідчити істе кожної людини на цій пунктуальній планиді, що покликає ся землею, — є пашпорт.

Не було ще такої людини, що вона могла б з відвагою сповістити про відсутність у неї пашпорту.

Виховання, честь, виразна індивідуальність, освіта, соціяльний стан, хто були ваші батьки, якого року ви народилися, член якої профспілки, чи були під судом і коли ні, то чому, скільки ви заробляєте й таке інше, — все це не має жодного значіння, коли ви не маєте про це відповідної посвідки, з печаткою й підписом будь-якого секретаря.

Буває навпаки, коли ви куркулячий син, а голову своєї сільради споїли до білого слона добрим перваком, то ви одержуєте посвідку, що ви незаможник, їдете до Києва, вступаєте до Художнього інституту і щасливо навчаєтесь викомарювати ідеологічно витримані речі. При цьому, коли ви — «вона», а не «він», то вельмишановний товариш Бойчук, духовний син вельмишановного товариша митрополита Шептицького, намалює з вас партрета незаможниці. Все буде гаразд!

Одно лихо, що нікому в голову не спаде, — звідки то на незаможниці взялися такі речі, як біла свитка, прегарна плахта та червоні сап'янові чобітки.

Ну, та це дрібниця!

Головне посвідка!

Та сама посвідка, що є продуктом протекції і що з нею вперто бореться через РСІ — радянська влада!

Проти інших посвідок автор нічого не має!

Історія свідчить, що імператорам, які через свій гонор відмовились принижувати свою вельможність холопськими писаними пашпортами, — життя доходило особливої скрути: вони не мали змоги поїхати за кордон.

Зрідка одержували листи-запрошення в гості від своїх друзів імператорів. Ці листи правили їм за пашпорт з чужоземною візою.

Але, як уже зазначено вище, — це було зрідка.

Річ у тім, що імператори не могли, аж ніяк, жити між собою в постійній згоді. Вони мусіли час від часу оголошувати війни, що згодом входили в історію держави, як явища великої ваги для цілого людства.

Маємо першу історію війни на Україні, — «Слово о полку Ігоревім».

Її не відбулося б, коли б Ігорю не спало бажання поїхати за кордон.

Нехай і так, — на ті часи обрії не були такими широкими, як тепер.

Для Ігоря закордоном була Тьмутаракань на березі Озівського моря. Тьмутаракань по-грецьки звалася Таматорхою, з чим я не погодився б у жодному разі. Для моєї русинської душі Тьмутаракань звучить рідно, краще ніж Таматорха або Фанагорія, бо я дивлюся в корінь і бачу там натяки на кузьку та її маму, які безповоротно ввійшли в історію російської архітектури, як один з її додатків, що тепер по-українському зветься тарганом.

Продовжую.

Час від часу імператори мусіли оголошувати війни.

Бо коли б вони весь час жили в згоді, — люди не відчували б своєї національности, почали б брататися й, щонайменше, — відчули б, що їм потрібно на світі не двадцять, не десять імператорів, а лише один, що ні к бісу не годилося б, бо куди ж тоді було б подіти тисячі імператорських родичів, які в жодному разі не можуть бути всі вкупі, бо різали б один одного, а це не годиться, — хай краще ріжуться холопи.

Взагалі, ця справа, — невикрутний тупик, що вже видко на авторові, бо він заплутався в своїй теорії, як Ніцше у вічному круговороті.

Знову таки й з війнами вся справа в закордонному пашпорті.

Приватному капіталові при гегемонії буржуазій потрібен легкий ринок збуту за кордоном і, значить, відповідна віза на пашпорти, з чим не погоджується закордонний капітал, бо прагне того ж самого й собі, пожерши з ріжками й ніжками власний ринок.

Тоді «наш» капітал, через особу імператора та його міністрів, оголошує війну за святі права народів, за честь батьківщини, за віру, за царя, але по суті, — підкреслюю, — за закордонний пашпорт.

Власне, ні! —

— Закордонний пашпорт, чи, краще, — потреба в ньому, — сама собою відпадає, як тільки при вдачі загарбується та земля, на в'їзд до якої була потрібна віза. Хоча, одночасно ця земля перестає бути закордоном і туди великосвітські люди з принципів доброго тону вже не поїдуть, але людей поміркованих, цебто капіталістів, то не має обходити. — Війну закінчено, напоєно кров'ю землю, честь закордонного пашпорту збережено й тепер черга лише за гробаками державної слави.

— Хай вилазять і живляться, — Нестори Літописці, Карамзіни, Іловайські!

Я знаю тільки одного царя, який поїхав за кордон з писаним пашпортом.

Це був Петро I, що спокушений в молоді роки своїм, — «для математики, фортифікації, токарного майстерства та вогнів артифіціяльних» — вчителем Францем Тимерманом, приєднав себе інкогніто вольонтером до свого посольства, яке послав за кордон здобувати спільників проти «басурманів».

9 березня 1697 року він вирушив з Москви, щоб ближче ознайомитися з корабельним будівництвом та здивувати Европу своїм дикунством, відвідати Відень, королів англійського та данського, найсвятішого папу, голяндські штати, курфюрста бранденбурзького та Венецію, а також, щоб наробити з прегарними міщаночками Саардаму деяких справ з обмеженою відповідальністю. Для цього він виготував собі липового пашпорта на ім'я київського художника Михайлова й цим зробив послугу українському малярству, за яку йому можна пробачити полтавський погром над «малоросійськими» медяниками та Галями.