Леонід Скрипник

ПЕРШЕ КОХАННЯ ІВАНА ПЕТРОВИЧА

Ім’я їй було Льоля, їй було 12 років, вона вчилась в найаристократичнішій гімназії, вона мала знамениті чорні кіски з червоними бантами, її чорні оченята що-мить ладні були спалахнути сміхом, її брови вміли, проте, гоноровито хмурніти, вона мала зворушливо-тонкі ручки й ніжки, вона жила в сусідньому будинкові, й вікно її виходило у двір, де жив Іван Петрович, її тато був неймовірно поважний, одягнений у виц-мундир вчитель математики, в неї була мама, що одночасово здавалася Івану Петровичу втіленням аристократизму і відьмою; від її смуглявих рум'яних щічок пахло чимось смачним і холодним навіть у гарячі літні дні, і, нарешті, їй хронічно злазила або права, або ліва панчішка, або злазили обидві разом. На перші два випадки вона зупинялась раптом, з усього розгону, й натягала панчішку стоючи, а в другому разі чомусь обов'язково сідала де траплялось, і потім уже давала лад своєму вбранню.

Вона була першою жінкою, що Іван Петрович покохав.

Йому тоді було 13 років. Любов його була прекрасна й болісна.

Я вже казав раніше, що я — не поет. Гадаю, що це й краще. Правда, поети инколи мають справжній хист винаходити нові слова, щоб змальовувати речі, вже так багато разів змальовані, як от любов, але це трапляється дуже зрідка. Проте, вони любов цю вперто й натужно розписують і віршами, і прозою, і це можна пояснити їхньою другою властивістю — вмінням не зважати на факт існування оцих самих незчисленних описів що їх раніше вже поробили инші. Кожен поет творить так безпосередньо, ніби він перший в історії людства описує дану річ, або так, ніби він не читав ніколи нічого. Останнє, між иншим, трапляється инколи й насправді.

Я не поет, і я, на жаль, прочитав силу-силенну книжок, як про любов, так і про инші речі, що їх мені доводиться торкатися в своєму оповіданні. Про любов більше, ніж про що инше, — не тому, що це питання цікавить мене більше за инші, але тому, що воно над усі инші питання цікавило більшість авторів тих книжок, що мені довелось прочитати. Це питання, як відомо, викликає надзвичайну цікавість у більшости людей, і тому відограє в їх життю велику ролю... Проте, можливо, що справедливим буде встановити й обернену залежність...

Отже, не бувши поетом, я обмежуюсь ролею історика, незначною зовні, але надто істотною ролею оповідача подій, що вже одійшли в минуле, усі аж з самого початку оповідачеві відомі, відомі здавна і тому вже втратили властивість бентежити й захоплювати його самого.

З Іваном Петровичем я був знайомий довгі роки, і хоч ніколи особливо його не любив, але ставився до нього з великою цікавістю. Тому я багато запримітив та спізнав такого, про що не відали инші й про що инколи не відав навіть він сам. Зараз, коли Іван Петрович вже давно помер (і помер так по-дурному) і коли я почав писати щось подібне до історії його життя, в мені народжується почуття глибокої інтимної симпатії до нього. Я гадаю, що причина цього явища зрозуміла — людина завжди, чи то раніш, чи пізніше починає любити ту справу, до якої взялася совісно й серйозно, — і я певен, що ця передумова не вплине на мою об'єктивність, що вона, як я дуже хотів-би, мусить бути найбільшою цінністю моєї роботи.

Про любов мені теж чимало доведеться говорити, але кажу ще раз — робитиму я це не з тих причин, що пояснюють тотожню поведінку поетів та белетристів-прозаїків, а просто тому, що в історії Івана Петровича любов відогравала також не малу, хоч і не зовсім звичну, ролю. А я — історик,

Отже, Іван Петрович на тринадцятому році свого життя покохав.

На цей час він уже встиг відчути свою безпорадну самітність, хоч і не встиг ще усвідомити її безпорадність. Часто на душі Івана Петровича було самітно й темно, хоч із природи своєї був він бадьорий і життєрадісний. Правда, свою життєрадісність він швидко навчився стримувати. Життєрадісність була дуже сильною емоцією Івана Петровича, а вияв сильних емоцій завжди дуже сильно розкриває людину, оголює її, робить беззахисною. Треба бути дуже певним м'якости й делікатности инших, щоб почувати себе безпечно навіть оголеному. Або — треба цілком щиро зневажити цих людей: зневага — чудовий захист. Але Іван Петрович на той час ще не зневажав своїх ближніх, а певність власної безпеки, природжену довірливість людини до собі тотожніх, оці самі тотожні дуже швидко знищили. Це робиться дуже просто й легко. Взагалі-ж добре найлегше знищити.

На той час Іван Петрович ще не навчився цінити свою самітність. Він не зміг достоту вивчитись цього і протягом усього життя. Він був надто нормальний у всій своїй чудноті й не вмів викрити позитивну цінність явища, якого цінність тільки негативна, — бо цінність самотності є лише в позбавленні від численного лиха та болю, що виникають у зносинах із людьми. Визначення щастя, як «відсутности страждання», трагічне визначення безнадійного шопенгаверового генія — було органічно чуже душі Івана Петровича, як і кожній здоровій душі. Щастя він завжди уявляв, як реальну цінність, і тому завжди прагнув до нього, навіть у таких випадках, коли, досвідчений роками, заздалегоди знав, що досягнути його не зможе.

Я не знаю, що таке любов у істотній, глибинній суті. Визначення любові і віршами:

Любов — пташка золота.

Любов — радість, любов рай...

так, як і визначення тих комсомольців, що схибили правильну лінію партетики — визначення, що за ним любов — «гола фізіологія», так само й містично-космічна концепція любови, як вияву якоїсь всесвітньої сили, що їй підвладні взаємини світів, цілих сузір, і взаємини двох мух на вашому рукописі, — всі ці різноманітні визначення любови мають для мене однакову цінність, або однаково не мають ніякої цінности. Я не знаю, що таке любов у її істотній глибинній суті.

Але я знаю любов по її виявах у людині, я довго й зблизька спостерігав Івана Петровича й тих, що його любили, і тих, кого він любив.

Перша любов Івана Петровича народилася вмить, «з першого погляду», а це й є, за авторитетним свідченням усіх авторів, що мені їх довелось перечитати, доказ справжньої любови. I дійсно, любов Івана Петровича безперечно була справжня — я стверджую це, хоч ніхто в світі не знає різниці між любов'ю справжньою та несправжньою.

Це почуття, яскраве й гаряче, як сонце, мусіло, як сонце-ж, освітлити й зігріти самотність Івана Петровича. Так воно й було, принаймні, перший час.

Знайомство Івана Петровича з Льолею відбулося у дворі, де він жив, і відбулося в умовах, що були для нього дуже сприятливі. Досі він кілька разів бачив Льолю у вікні її кімнати, але віддаль була дуже велика, очі в Івана Петровича були кепські, а той містичний початок, який дозволив би йому через телепатію відчути й покохати Льолю, очевидно, не був Іванові Петровичу властивий.

Проте, я не вірю і тим космічним коханцям, які присягаючись, запевняють жінку, яка їм сподобалась, ніби знали її все життя, з пелюшок починаючи, хоч познайомилися з нею лише тому два тижні.

Не володіючи ні властивостями космічного коханця, ні гострим зором, Іван Петрович все-ж відчував велику зацікавленість Льолею. Приятель Івана Петровича, син пан-отця з реальної школи, Серьожка, хлопець 15 років, був знайомий з Льолею, і вони инколи одне з одним перегукувались. Голос у Льолі був дуже дзвінкий, веселий, і було в нім щось дуже, правда, невиразне, але таке, що Івана Петровича надзвичайно приваблювало.

До знайомства з Льолею Іван Петрович готувався цілий тиждень. Не тому, що передчував особливу, специфічну значність цього дня, а тому лише, що він увечері цього дня всій молодій людності двору мав показувати феєрверки власного виробу. З півроку тому до рук йому трапила книжечка про виготовлення феєрверків, і він саме зараз переживав добу захоплення бертолетовою сіллю, салітрою, азотовокислим стронцієм та иншими прекрасними й незнаними речами, що на них витрачалися не тільки його щомісячні полтинники, але й у кончій потребі стала грошова допомога, по яку він мусів звернутись по мами, Оксені Опанасовни. І зараз по довгім вивченні предмету, після терплячого збирання потрібних матеріалів і цілого тижня праці, витраченої на склеювання ракет та римських свічок, Іван Петрович готовий був віддати людству наслідки своєї діяльности.