Я намагалася пригадати. Хіба Клер колись так робила? Це здавалося бридким. Якась нечітка картинка вимальовувалася в голові — Клер сидить у кафе біля школи й накручує косу на палець. Може, вона так і робила.

— На ній були блакитні джинси — думаю, вони й досі у неї є, проте не вірю, що й зараз на неї налазять. У мене з універу десь із мішок лишніх кілограмів. У будь-якому разі, я підійшла й привіталася, а вона у відповідь похвалила мій шарф. Звідтоді ми — найщиріші подруги. Я лишень хочу наголосити, вона просто чудова, знаєте? Вона так надихає, так вміє підтримати. У світі так мало людей, які б, — Фло глибоко вдихнула, спинилася, намагаючись упоратися з хвилюванням. На свій страх, я помітила, як навернулися на очі сльози. — Не звертайте уваги. Вона — моя фортеця, заради неї зроблю що завгодно. Що завгодно. Знаєте, я хочу, щоб у неї була найкраща дівич-вечірка. Я хочу, щоби все було ідеально. Для мене це означає все. Кров із носа мушу це зробити, розумієте?

У її очах зблиснули сльози, в голосі було стільки напруженості та криці, стало аж лячно. Оглядаючи наше коло запрошених, я помітила, що це вразило не лише мене. Том виглядав спантеличеним, а Нінині брови сховалися під чубчиком. Лише Мелані й далі залишалася спокійною, так ніби це загальноприйнята норма почуттів до друзів.

— Вона виходить заміж, а не сідає за ґрати, — зауважила сухо Ніна. Можливо, Фло не почула цих слів, а можливо — й проігнорувала. Вона кашлянула і витерла сльози.

— Перепрошую, я сентиментальна дурепа. Гляньте лишень!

— А чим ти зараз займаєшся? — поцікавився Том. Лише після його запитання я зрозуміла, що Фло розповідала лише про Клер, але про себе майже нічого.

— Ой, — Фло потупила очі долу. — Та, власне. Трохи те, трохи се. Після університету вирішила зробити паузу. Не було мені спокою. Клер була неперевершена. Коли я була… не зважайте. Найголовніше — вона найкраща подруга, яку лишень можна уявити. Господи, ви тільки погляньте на мене, — Фло висякалася, потім підвелася. — Кому ще чаю?

Усі заперечно захитали головою, вона взяла тацю й пішла на кухню. Мелані дістала знову телефон, щоб перевірити, чи є зв’язок.

— Це було трохи дивно, — мляво додала Ніна.

— Що? — підвела погляд Мелані.

— Фло і ця у лапках ідеальна вечірка, — пояснила Ніна. — Вам не здається, що вона трішки… напружена?

— Ой, — зронила Мелані. Вона поглянула на двері кухні, потім тихо розтлумачила. — Не знаю, чи слід про це говорити, проте сенсу ходити околяса не бачу. На третьому курсі у Фло був стрес. Не знаю, що саме трапилося, проте вона пішла з університету перед випускними іспитами. Наскільки мені відомо, вона так і не закінчила навчання. Тому, як вам сказати, дещо вразлива стосовно тих часів. Фло не дуже любить розповідати про цей період.

— А, все зрозуміло, — мовила Ніна. Проте я здогадувалася, які думки крутилися в її голові. Щодо Фло, то викликало стривоженість не її життя після універу — це якраз хвилювало найменше. А все інше, саме воно й бентежило.

5

Я хочу спати, проте вони світять мені просто в очі. Беруть аналізи, роблять знімки, знімають липкий від крові одяг. Що трапилось? Що я зробила?

Мене везуть довгими тьмяними коридорами вздовж палат, де сплять пацієнти. Деякі з них прокидаються, я бачу відображення мого стану на їхніх заціпенілих обличчях, які відвертаються від мене так, ніби я згусток жахіття й мерзенності.

Мені ставлять запитання, на котрі не знаю відповіді, розповідають те, чого не пам’ятаю. Нарешті мене під’єднують до монітора й залишають саму, напхану наркотиками та примарними думками.

Проте таки не одну.

Важко повертаюся на бік і бачу ось таку картину: жінка-поліціянтка терпляче чекає на стільчику.

Мене охороняють. Але я не знаю чому.

Так і лежу, вирячившись у скляне вікно із сіткою, де видніється голова жінки. Мені страшенно хочеться підійти й запитати, проте я не наважуюся. І не лише тому, що не впевнена, чи донесуть до дверей ватні ноги, а й тому, що не знаю, чи зможу стерпіти відповіді.

Я лежу; здається, минуло чимало часу. Слухаю гудіння обладнання, клацання шприцевого насоса з морфіном. Біль у голові та нозі стихає, він потроху зникає. Урешті-решт, я засинаю.

Мені сниться кров — вона розливається і заповнює усе довкола, просочується крізь мене. А я стою навколішки в крові, намагаючись її зупинити, проте не можу. Кров просякає крізь піжаму, ллється по вицвілій підлозі.

Я прокидаюся.

Якусь секунду просто лежу, моє серце вискакує з грудей, очі звикають до нічного напівмороку кімнати. Страшенно хочеться пити, біль у міхурі.

Біля моєї голови на столику стоїть пластмасове горня. Я роблю надзусилля, щоб дотягнутися та схопити його тремтливими пальцями, тягну до себе.

Щось, позбавлене смаку, відгонить пластиком, проте, Боже, ще ніколи в житті не було так від того добре. Я випиваю до останньої краплі, опускаю голову на подушку. Вона труситься, сотні зірочок починають танцювати в сутінках.

Лише зараз я розумію, що з-під простирадл стирчать дроти, що з’єднують мене з чимось на кшталт монітора. Він мерехтить зеленими промінчиками, які розсіюються по всій палаті. Один дріт під’єднаний до пальця лівої руки. Я хочу його роздивитися і піднімаю руку, вона геть здерта та кривавить, а покусані нігті зламані.

Я пам’ятаю… Я пам’ятаю машину… Я пам’ятаю, як перечепилася об розбите скло… один чобіт спав…

Під простирадлами я намагаюся зімкнути ноги, одна болить, з-під простирадла стирчить шматок перев’язки. Гомілки теж перев’язано. Я відчуваю, як поперек однієї ноги наліплено стрічку.

Випадково торкаюся до плеча, мого правого плеча. Здригаюся і дивлюся вниз. Величезний синець виповзає з лікарняної сорочки і тягнеться через усю руку. Просуваю плече через горловину — з темної розпухлої цятки над пахвою лізе здоровенна фіолетова маса. Від чого може бути такий дивний синець лише з одного боку? Таке враження, що правда ширяє простісінько перед носом, проте її ніяк не вловити.

Я потрапила в аварію? Автомобільну аварію? Я… на мене напали?

Сповнена болю, я ховаю руку під простирадло і веду нею по животі, грудях, боку. Порізи впиваються в пальці, проте з тілом ніби все гаразд. Кладу руку на стегна, мацаю між ногами. Там щось схоже на товстий підгузок, проте болю не відчуваю. Подряпин нема. Жодних ран на внутрішній частині стегон. Хоч би що зі мною сталося, проте не це.

Я випростовуюся і заплющую очі. Виснажена, виснажена від спроб пригадати, виснажена від страху. Шприцевий насос клацає й шумить, аж ось раптом усе стає не таким і важливим.

Уже коли засинаю, спливає картинка: на стіні висить дробовик.

І тепер я знаю.

Цей синець через віддачу. Нещодавно я стріляла з рушниці.

6

— Фло, — я просунула голову крізь кухонні двері. Вона саме складала горнятка до посудомийки. — Ти не мусиш робити це сама. Допомога потрібна?

— Ні, не мели дурниць. Усе готово, — вона грюкнула дверцятами. — Щось трапилося? Потрібна моя допомога? Вибач, що з кавою так вийшло.

— Що? Чесно, все чудово. Слухай, я оце тут подумала. А о котрій, ти казала, Клер повинна приїхати?

— Гадаю, десь о шостій, — Фло підвела очі на годинник. — Маємо з півтори години про запас.

— Гаразд, я оце ще надумала. У мене ж є час на невеличку пробіжку?

— Пробіжку? — спантеличено запитала Фло. — Власне, так, проте темніє.

— Я швиденько. Лише… — я переступала з ноги на ногу. Не могла їй пояснити, і собі теж не можу. Мені конче потрібно вийти.

Удома я бігаю майже щодня. Маю чотири маршрути, ясної днини шляхи варіюються уздовж парку Вікторії, а як мрячить чи темно, то в пригоді стають вулиці міста. Даю собі кілька вихідних упродовж тижня, кажуть, це необхідно, щоб м’язи відновилися, але потім знову виникає потреба, і я мушу бігти. Якщо це не зроблю, стаю… Навіть не знаю, як це описати. Роздратованою й нервовою, можливо. Щось схоже навіть на клаустрофобію. Учора не бігала, цілісінький день то пакувала речі, то намагалася звести докупи незавершені справи. І зараз, хоч плач, мушу вилізти з цього будинку-коробки, відчути вологу землю під ногами й прохолодне повітря, що оповиває моє обличчя.