— Ти зціджуєшся? — доброзичливо запитала Фло, за її плечем Ніна поводила очима, насилу стримуючись. Я відвела очі, щоб не втрапити на її гачок.

— Так, я думала зціджуватися та виливати молоко поки тут. М-м-м… Що ще? Я живу в Шефілді, працюю юристом, але зараз у декретній відпустці. Сьогодні з Беном зостався мій чоловік. Бен — це наш малюк. Він, ой, ну, мабуть, не грузитиму вас. Він просто золотко.

Вона усміхнулася, її схвильоване обличчя засяяло, на щоках з’явилися ямочки. Під серцем закололо. Ні, це були не материнські інстинкти, мені анітрохи не хотілося будь-якого з проявів вагітності. Штрикнуло від того цілковитого, простого щастя.

— Та показуй фотки, — запропонував Том. Мелані знову широко усміхнулася і дістала телефон.

— Ну якщо просите, то продовжу. Дивіться, це коли він тільки народився…

Перед очима було фото Мелані на лікарняному ліжку, яка схилилася над білим згортком у своїх руках: вицвіле жовтувате обличчя, скуйовджені чорні пасма волосся на плечах і втомлена усмішка.

— А це ось він усміхається — це не перша усмішка, її я проґавила. Білл був у Дубаї, тому наступну я вже пильнувала, щоб піймати її та надіслати чоловікові. А ось це він такий зараз — обличчя погано видно. Натягнув на голову миску, от і маєш.

Упізнати дитину було неможливо. Той злий темно-синій погляд із першого фото й це товстеньке радісне личко. Половину обличчя ховала помаранчева пластмасова миска, а по щоках стікала якась зелена гуща.

— Боженько, — вигукнула Фло. — Та він же Біллова копія, хіба ні?

— Боже милостивий, — здивовано та перелякано дивився Том. — Вітаємо у царстві батьків. Одразу забудьте про чисті й охайні речі.

Мелані сховала телефон, проте усмішка й досі грала на її губах.

— Так воно і є. Проте на диво швидко до цього звикаєш. Тепер для мене є нормою — перш ніж вийти з будинку, перевіряти, чи немає бризок каші у волоссі. Ну все, годі балачок про малюка, бо я вже сумую. Не ускладнюватимемо. Ніно, що розкажеш ти? — вона обернулася до Ніни, що сиділа біля коминка, обійнявши коліна. — Пам’ятаю, ми якось зустрічалися в Дуремі. Чи у мене буйна уява?

— Ні, це правда. Якось я там бувала. Гадаю, це було дорогою до Ньюкасла. Не пам’ятаю, чи ми бачилися із Фло, проте нашу зустріч в університетській кафешці я не забула. Нічого не наплутала? — Мелані кивнула. — Для тих, хто мене не знає, я Ніна. Ми з Клер та Норою знайомі зі школи. Я лікар. Училася на хірурга. Власне, після трьох місяців практики з «Лікарями без кордонів» я дізналася про вогнепальні рани більше, ніж годі було уявити. Що б там нам не розповідали газети, реальна картинка жителям лондонського Гекні не відома.

Вона потерла обличчя. Уперше, відколи ми виїхали з Лондона, я помітила, як на її масці з’явилася тріщина. Знаю, Колумбія безжально вплинула на неї, проте ми бачилися з того часу лише двічі. Жодної згадки, окрім жартів про їжу, від неї не пролунало. На хвилину я спробувала уявити, як то: зшивати людей, намагаючись їх врятувати… Але не все завжди вдається.

— Хоч би що там було, — Ніна спромоглася на усмішку. — Тім, Тіммі-хлопчику, Тімко, твоя черга!

— Гаразд… — невдоволено вів Том. — Отже, перше, що вам варто про мене знати: моє ім’я Том. Том Доксма. Я драматург, як уже було попередньо сказано. Я не велике цабе, проте чимало працював з маленькими театрами й маю декілька нагород. Я одружений з театральним режисером Брюсом Вестерлі, найімовірніше, про нього ви чули. — Пауза. Ніна похитала головою, Том шукав очима підтримки, нарешті вони зупинилися на мені. З цілковитим спокоєм я кивнула у відповідь. Дурна ситуація, але трішки брехні зараз не завадить. Том злегка усміхнувся. — Ну, власне, якщо ви не надто тісно дружите з театром, то на режисерів увагу навряд чи звертаєте. З Клер ми познайомилися завдяки її співпраці з Королівським театром. Брюс тісно працює з ними, постановка «Коріолану» — звісно ж, його рук справа.

— Точно! — щиро кивнула Фло. Після моїх нещодавніх промахів мені видавалося доцільним вдати, що я в курсі. Почала кивати разом із Фло, можливо, навіть занадто завзято, аж волосся сповзло наперед. Ніна позіхнула, підвелася і мовчки вийшла з кімнати.

— Ми живемо в Кемдені… Що ще? У нас є пес на ім’я Спартак, якщо коротко, то Спаркі. Це лабрадор. Два роки. Такий няшка, проте не найкраще надбання для двох трудоголіків, які ще й чимало подорожують. На щастя, маємо чудового помічника, він його вигулює. Я вегетаріанець. Що додати? Боже милостивий, якась кара. Дві хвилини, а мені вже нічого розповісти про себе. О, у мене є татуювання на лопатці — серце. На цьому все. Норо, а що скажеш ти?

З якоїсь невідомої причини я відчула, що червонію. Пальці ослабли, чай хлюпнув на коліно. Почала витирати його кутиком хустинки. Підвела очі — Ніна знову прокралася до кімнати. В одній руці тримала кисет, другою робила самокрутку й пильно роздивлялася мене темними очима.

Я змусила себе заговорити.

— Та що там розповідати… Я знаю Клер ще зі школи, як і Ніна. Ми…

Ми за десять років не перемовилися одна з одною ані словом.

Я не знаю, чому сюди приїхала.

Я не знаю, чому сюди приїхала!

Болісно ковтнула згірклу слину.

— Ми трохи загубилися, — обличчя пекло вогнем, тепло від пічки вже відчувалося. Я взялася заправляти за вуха волосся, проте забула, що його підстригли. Пальці ледве торкалися до коротких пасом, шкіра стала вологою. — Я письменниця, закінчила Університетський коледж Лондона. Після навчання працювала в журналі, проте нічого путнього з того не вийшло. То, власне, моя вина, витрачала майже весь час на написання книги, замість того, щоб збирати матеріал та налагоджувати зв’язки. Хоч би як там було, у двадцять два я продала свою першу книжку, і відтоді це стало моїм основним родом зайнятості.

— І ти утримуєш себе лише книжками? — Том здивовано звів брови. — Поважаю.

— Не зовсім. Я підробляю вчителюванням, роблю редакційні звіти й таке інше. І мені пощастило, — пощастило? Кортіло прикусити собі язика. — Гаразд, може не пощастило, не зовсім правильне слово. Мій дід помер, коли я була ще підлітком, тому мала трохи грошенят, щоби придбати невеличку квартирку в районі Гекні. Вона геть крихітна, лише кімната для мене та ноутбука, проте не треба платити за оренду.

— Гадаю, це чудово, що ви й досі підтримуєте стосунки, — зауважив Том. — Я маю на увазі Клер та Ніну. Не думаю, що зміг би так дружити з кимось зі школи. Нічого спільного з більшістю шкільних приятелів. Це не найщасливіші роки мого життя, — він уважно поглянув на мене, я знову почервоніла. Почала смикати за волосся, потім опустила руку. Це моя уява, чи щось зловісне криється в тому погляді? Йому про щось відомо? Якусь мить я намагалася знайти відповідь, проте відшукати щось іще, окрім брехні, не змогла. Поки я вагалася, тиша ставала дедалі болючішою. Жалюгідність ситуації муляла мені очі чимраз нестерпніше. Якого дідька я тут? Десять років. Десять років.

— Упевнена, всім було непереливки в школі, — зрештою сказала Ніна, розриваючи тишу. — Принаймні мені точно.

Я подивилася на Ніну з вдячністю, вона підморгнула у відповідь.

— У чому ж тоді таємниця? — запитав Том. — Такої затяжної дружби. Як ви зуміли зберегти її впродовж усіх цих років?

Я знову зиркнула на нього, проте цього разу в'їдливо. Він щось знає? От дідько, чому він присікався до цього? І що ж йому на це відповісти, щоб не виглядати цілковитою дурепою.

— Я не знаю, — відповіла зрештою, намагаючись бути привітною, проте усмішка була нещирою. Могла лишень молитися, щоби вираз обличчя був природним. — Гадаю, везіння.

— А половинка? — поцікавилася Мелані.

— Ні. Сама-самісінька. Навіть лабрадора нема, — моя відповідь мала би їх розсмішити, так і трапилося. Тоненький, тьмяний смішок із нотками жалю. — Фло, — озвалася миттю я, намагаючись відвести світло прожектора від своєї персони.

Фло одразу заусміхалася.

— Отже, я познайомилася з Клер в універі. Разом вивчали образотворче мистецтво, крім того, жили в одному гуртожитку. Пригадую, як зайшла до студентської кімнати відпочинку, а там вона, сидить перед тими, хто з Іст-Енду, жує волосся, ви ж знаєте, як кумедно вона накручує пасмо навколо пальця, а потім його гризе. Так мило.