— Ти ж сама сказала, санітар лісу. Вграв мене убогу, нікому не потрібну. За що я йому по гроб жизні.

— Ну не треба так, — чутлива Віка спробувала залагодити незручність. — Ми ж не знали.

Але Катька несподівано посміхнулася і хвацьки, по-чоловічому ляснула подругу по плечу:

— Тоді ласкаво просимо до нашого клубу! Як кажуть в американських фільмах.

— Якого клубу? — не зрозуміла Уляна.

— Нашого. Тих, хто спить з одруженими. Нас — мільйони!

– І ти теж? — здивувалася Уляна, адже Катька ніколи не допускала подруг до свого особистого життя.

— Ну а ви як думали? У мене теж був такий. Ні риба, ні м’ясо. Тільки твій ховався, а мій брехав, що з дружиною давно не спить і от-от розлучиться. Треба лише почекати.

Дівчата нашорошили вуха від цікавості.

– І чим усе закінчилося?

— А чим воно могло закінчитися? Оце сиджу з вами, — вона зітхнула. — Настогидло. Бо скільки можна? А тут іще ця історія з тюрмою, ну, коли мене в камері тримали. Я тоді саме завагітніла. Все до купи.

Черешенька сплеснула руками:

— Від нього?

— Ну, не від слідчого ж.

— А чого ж пішла?

— Знаєш, це дуже складна історія. Ми з ним працювали і трахалися у робочий час. Такий собі офісний роман. Легко і невимушено. А тут таке, і я подумала, що коли з’явиться дитина, він брехатиме іще більше, викручуватиметься, щоб побачити її. І з цією брехнею приходити до мене, і нести її дитині. Все одно ж дружину не залишить. Знаю я цю породу. А якщо навіть залишить, що ж це вийде? Що я розвалила родину? Краще вже так. Врешті, я ж не дівчинка. Знала, на що ішла.

Уляна похитала головою:

— Ну, ти залізна леді!

— Та кинь ти!

— Ну а він? — запитала з цікавістю Віка.

— Він? Розлучився. Дружина вигнала.

— Справді? За що?

Катька знизала плечима:

— Та, мабуть, за те саме. Бо ні риба, ні м’ясо.

— Ну а ти? — не вгавала Віка.

— А що я? Я ж йому не мамуся, до якої бігають поплакатися, — Катька силувано посміхнулася. — Я жінка горда.

— Залізна! — повторила Уляна. — Я б так не змогла.

— А ти хоч не вагітна?

— Ні. — Уляна напружилася і видихнула. — Точно ні.

— Дякуй Богові. До речі, той був твоїм земляком. З Очакова.

— Справді! А як прізвище? Може, знаю.

— Карпенко. Сергій Миколайович.

Уляна похитала головою. Карпенко — прізвище поширене. Навіть у маленькому Очакові.

Раптом з кімнати почулося тупотіння маленьких ніжок і на порозі кухні виникла Настуня з аркушиком паперу в руках:

— Мамо! Мамо! Я намалювала майже качку!

Усі засміялися, і цей сміх зняв напругу, що накопичилася в повітрі. Жінки разом роздивлялися малюнок. І справді — це була майже качка. З ногами, з хвостом, крилами — тільки без дзьоба. Викапана майже качка.

І дивлячись на вправні, хоч і по-дитячому кривуваті лінії, Уляна особливо гостро відчула свою самотність. Степан пішов у море, вона чесно скучала, як і годиться жінці моряка. А потім з’ясувала, що у той самий час у Херсоні на нього чекає справжня жінка, тобто дружина. Мабуть, теж скучає і так само скучала, коли він був у Києві. З Уляною. А тепер повернеться з рейсу і знайде собі іншу десь на дорозі з пробитим колесом. А чи в ресторані. Моряки люблять пригоди. Моряки їдять і яблука, і вишні, і груші, і ще багато екзотичних фруктів. А вона, Уляна, хіба може з ними змагатися? Зі своєю дитячою фігурою, зі своїми окулярами і пальцями на ногах, які навіть не покажеш у босоніжках? З дочкою та орендованою квартирою. Хто вона для нього? Як там він розповідав про ці матроські будинки, бордінхауси? Перекантуватися, потрахатися між двома рейсами, і не більше.

Уляна дивилася, як Катька з Вікою квокчуть навколо малої, нахвалюючи її малюнок, а самій наверталися сльози. Від самотності і незахищеності, від розчарування і ще невідомо чого, що сиділо у кожній клітинці тіла відтоді як у перукарні пролунав той телефонний дзвоник.

«Стій! — сказала вона собі. — Не рюмсати! Бери приклад з Катьки. Он вона як — пішла від чоловіка вагітною, щоб не ускладнювати життя. А тобі пощастило — він сам пішов. Без трагедій. Було щастя? Було. Подякуй за це, бо ти на нього не заслуговуєш. Щастя — штука для обраних. А ти — звичайна сіра миша. Будь задоволеною тим, що маєш».

Вона неймовірним зусиллям прогнала з очей непрохану вологу, глибоко зітхнула і приєдналася до квоктання над дитячими малюнками.

— Уляно, у мене Володя пропав!

Тремтіння та ковтання сліз робили голос Черешеньки у телефоні майже непізнаваним.

— Зачекай, заспокойся, — щоб не привертати увагу всього офісу, Уляна вийшла аж на сходовий майданчик. — Як пропав? Коли?

— Зранку-у! — вже не стримуючись заревіла на тому кінці Віка. — Пішов на роботу і пропав.

Уляна відірвала трубку від вуха і подивилася на годинник — початок на п’яту. Варто ревіти, Їй-Богу!

— Зачекай! Сьогодні зранку?

— Та-а-к.

У цьому була вся Віка, яка замість власного жила життям свого чоловіка — відомого віднедавна історика, що спеціалізувався на найскандальнішому останнім часом періоді, тобто Другій світовій війні. Після того, як президент Ющенко на прощання дав Бандері звання Героя, усі наче показилися — де тільки можна і не можна до піни з рота сперечалися, хто кому стріляв у спину і хто насправді зрадник. Дійшло навіть до повного, на Улянину думку, правового ідіотизму — судового процесу щодо скасування скандального указу.

На цій хвилі історики зробилися крутими медійними персонами, хіба трохи менш бажаними за проплачених політиків. А Черешеньчин чоловік мав добре підвішаного язика, фахово знав справу та до того ж мав мужність триматися власної думки, не схиляючись перед кон’юнктурою. Віка страшенно переймалася саме через цю, останню з перерахованих його рис. Особливо тепер, коли чоловіка дедалі частіше запрошували на телешоу у ролі хлопчика для биття на поталу хитроробленим ведучим, одіозним опонентам та совковій публіці.

— Коли ти з ним говорила востаннє?

— Не говорила, — вона шморгнула носом. — Як пішов, так не говорила. Він трубку не брав, а тепер поза зоною.

Ну що такого сталося? Зранку пішов на роботу, зараз поза зоною… Але треба було знати Віку. Із своїм благовірним вона поводилася, як типова ідіше-моме з власного дитиною. Навіть не типова, а вкрай затята. Він мав ледь не щогодини звітувати їй, де знаходиться, куди прямує, чи не змерз і, зрозуміло, чи поїв. А до всього у своїх розповідях про чоловіка Черешенька весь час вживала займенник «ми». «Ми були на конференції у Кракові», «ми сьогодні на Першому каналі» і так далі. Дивно, що не сказала: «Ми пропали!», — в’їдливо подумала Уляна і сама себе обірвала.

— Може, телефон розрядився?

— Ні-і. Я зранку перевіряла.

Хто б сумнівався.

— Ну, може забув десь. Чи вкрали.

— Не зна-а-аю, — знову заревіла Віка. — Що мені робити?

— Ну, по перше, заспокоїтися, — підкреслено твердо вимовила Уляна. — У чоловіків бувають свої власні справи, до яких жінкам зась.

— Тобі добре говори-ити.

«І справді, добре — подумала Уляна. — Мені добре говорити, бо мій чоловік пішов у рейс, після чого з’ясувалося, що він не мій, чи, принаймні, не тільки мій чоловік».

Однак тактовність — це не головна чеснота близьких подруг. Особливо коли одна з них у розпачі.

— Мені, звісно, добре, — не втрималась Уляна. — Але тобі все одно варто почекати. Все одно міліція твою заяву ані сьогодні, ані навіть завтра не візьме.

— Завтра? Що ти кажеш? Як завтра? — від жаху Віка аж покинула схлипувати.

О, Боже!

Довелося довго пояснювати, що міліція оперує фактами, а не емоціями, що у них подібних звернень — десятки й сотні, а у чоловіків трапляється, що вони (ні, звісно, це не про твого Володю, але ж менти цього не знають), отож бувають чоловіки, які можуть загуляти, поїхати на рибалку, врешті напитися, і якщо кожного шукати, то доведеться гамузом забрати більшість українських чоловіків, так, згодна: міліція несправедлива, але іншої у нас немає, не знаю, добре це чи погано, і так далі й таке інше. Заспокоївши, а точніше, вгамувавши таким чином подругу, Уляна повернулася на робоче місце — на завтра призначене судове засідання, а це означало, що сьогодні слід освіжити в пам’яті деталі справи. Уляна давно вже варилася у юридичних реаліях і добре знала, що жоден господарський суд не ухвалює рішень на безоплатній основі. Але платити у першій інстанції не мало жодного сенсу, бо насправді все вирішувала апеляція. Крім того, навіть якщо сподіваєшся на силу хабаря, виглядати у процесі дівчинкою для биття — це приниження моральне та професійне. І тому попри очевидну безсенсовність, Уляна завжди готувалася до процесу, щоб якомога компетентніше захищати перед суддями інтереси клієнта. Просто з принципу.