Коли Уляна вийшла на вулицю, вона вже не пам’ятала про нову зачіску. Світ остаточно втратив свої кольори і став безпросвітним, безнадійно сірим. Розум — цинічний, доскіпливий та нудний — знову заволодів нею повністю, відіграючись за місяці безвладдя, коли мусив коритися свавільному тілу. І зараз він підшуковував дошкульні епітети, щоб остаточно утвердити свою перевагу, щоб загнати почуття у найпотаємніший куток, де їм і належить бути. Уляна спочатку лаяла себе, потім знущалася, потім жаліла, а тоді вже кепкувала із власного жалю. Юрист, хай тобі! А графу «сімейний стан» у анкетах зустрічала? А про сімейний кодекс чула? Ні? Отак, подумки шмагаючи себе і насолоджуючись власним болем, вона ішла вулицею, аж поки відчула, що душа порожніє, що в ній народжується професійний холодок та повертається первинний скепсис. От, наприклад, назустріч простує сивий чоловік попід руку з дочкою — а може це не дочка, а молода коханка? Це зараз модно. А отой, з черевом, скільки має позашлюбних дітей? І міліціонер на розі — чи його після чергування дружина також садовить у тазик?

Уляна сама не помітила, як опинилася на Майдані, а усвідомивши це, одразу згадала, що востаннє тут була зі Степаном на Незалежність, коли він сказав, що іде в рейс і «забувся» додати, що зазвичай оформлює страховий поліс на дружину, Марину Шагуту.

Сьогодні на Майдані знов стояла сцена, але менша, ніж під час святкувань, а навколо неї — намети. Невеличкий, але завзятий хлопець у мікрофон переконував натовп, що звідси не піде жоден, поки президент не накладе вето на новий податковий кодекс.

Хтось співав:

На Майдані я стояв з ночі до рассвєта,

Янукович вже наклав… але це не вето.

Люди сміялися.

Уляна дивилася на них, немовби на посланців з іншого світу, настільки ця картина контрастувала з тим, що відбувалося у душі, останні півгодини захопленій самоаналізом та самознищенням. І на хвильку здалося, що ці люди зможуть допомогти їй висмикнутися з ями, викопаної самій собі — адже занурення у чужі проблеми для юриста є найкращим способом подолати власні.

Отже зупинивши самоапокаліпсис, вирівнявши спину та подумки застібнувши усі ґудзики на розхристаній душі, Уляна пірнула в перехід і вийшла до протестантів, намагаючись зрозуміти, що ж насправді відбувається, а точніше розібратись у людях, що стояли тут. Адже про решту знала з інтернету та телебачення. Підприємці вийшли на протест проти нового податкового кодексу. Кодекс і справді ідіотський, втім, не більше ніж решта українських економічних законів. Але наскільки всерйоз ці люди взялися до справи? Уляна пам’ятала минулу Помаранчеву революцію з її шаленим натовпом, який не міг вміститися на Майдані. Попри свою тодішню вагітність вона теж кілька разів ходила на мітинги і відчувала — люди не здадуться. Тоді влада злякалася по-справжньому, і вимушена була відступити. Але швидко взяла реванш — спочатку навчилася привозити мітингувальників за гроші, а потім зсучила усіх помаранчевих лідерів — а чи то вони від початку були суками. Одне слово, людей пошили в дурні, і насміялися з них — мовляв, бачили очі, кого обирали.

Уляна дивилася на тих, хто зараз оточував монумент на Майдані і розуміла, що це — не проплачені гастролери, як свого часу на офіційному святкуванні Незалежності, втім, як і на альтернативному мітингу біля Шевченка. Тітки з базарів, що зі своїми картатими торбами заполонили усі ринки Стамбула та Варшави, що зубами вигризали кожну копійку, стоячи в мороз і спеку біля свого краму — от хто становив кістяк теперішнього протесту. У китайських пуховиках, вовняних шапках та хустках — немов лицарі у бойових обладунках. Це вам не політичні заробітчани з автобусів. Ці не здадуться, бо звикли сподіватися тільки на себе і в носі мали усіх чоловіків — і з уряду, і з міліції. Цей контингент непереможний, бо зараз ідеться про його власну справу та про завтрашній день.

На душі стало тепліше. І навіть трохи соромно за себе — розклеїлася через те, що у Степана виявилася дружина! Можна подумати! У людей навкруги руйнували життя, бізнес, добробут родин. А ти працюєш у престижній юридичній фірмі, їздиш власною машиною та ще й удаєш трагедію?

Уляна походила поміж плакатів та дощовиків, краєм вуха послухала натхненні і дещо наївні промови, позазирала в очі, шукаючи правди і підтримки для себе. Звісно, їх надурять, — а що може протиставити колишня інженер чи вчителька, яку доля примусила стати акулою бізнесу, освіченому та цинічному чиновнику, що собаку з’їв на пунктах та підпунктах, статтях та розділах. Але, слава Богу, хоч хтось опирається новій владі — хай відчує, що вона не всесильна, хай не думає, що можна купити всіх.

Як типова українка Уляна ніколи не любила влади. Тому, коли на Банкову прийшов Ющенко — новий, прогресивний, освічений володар — відчула себе навіть трохи незручно. Як це так — підтримувати Президента? Ніколи такого не бувало. Проте народження Настуні та усі ці памперси-годування-шмарклі-проноси вибили її з життя на два роки. А коли прийшла до тями — Ющенко вже був поганим: зрадником, запроданцем та падлюкою. Тобто все стало на свої місця. Що вже там казати за Януковича з компанією, які зараз міцно опосіли Печерські пагорби. Все-таки Ющенко мав перевагу — принаймні його можна було звалити, а ці, здається, прийшли всерйоз і надовго.

Проте можливо саме люди, які борються за власний гаманець, а не за мову чи абстрактну свободу, здатні нарешті щось змінити у цій країні? Хай не одразу. Хай не сьогодні. Цинічний розум у відповідь промовчав, піддавшись надії та дитячій вірі у диво.

Самотність — погана звичка. І як усі погані звички, вона затягує. Дивно, але після дзвоника Степанової дружини та кількох годин розпачу, Уляна врешті відчула полегшення. Немовби попрощалась з дорогим — але все-таки гостем. Або завершила довгу відпустку, коли відпочинок ось-ось погрожував стати обтяжливим. Вона не хотіла виглядати наївною дурепою, тому з’ясовувати стосунки зі Степаном не стала. Тим більш електронною поштою це виглядало б просто як у мелодрамах — сопливо-сучасно. І ввечері вона навіть наважилася написати йому про страховку — бо як же можна моряку ходити без неї? Але якоїсь особливої реакції від Степана не дочекалася. Він просто пообіцяв залагодити проблему, користуючись тим, що стоїть у порту. І жодного слова про дружину.

А отже Уляна повернулася до звичного упорядкованого життя. Сніданок, садок, робота, садок, магазин, кухня, вечеря… Як любила казати Ларунда: «Заміж пізно. Здохнуть рано». Там іще було на початку: «Я піду до ресторана», але ресторанів у її теперішньому житті не було. Були спогади про неймовірне літо у чоловічих обіймах і навіть напівсонні пароксизми фантазії у ліжку. Але гірка пігулка реальності псувала післясмак. Виникало навіть хвилювання за Степана, бо море є море, незалежно від того, чи ти одружений, чи самотній. Але усі ці відчуття залишалися десь на рівні ранкових спогадів за кавою з бутербродами про вчорашній бенкет. Є й немає водночас.

Ну і подруги, які із початком навчального року повернулися на звичні орбіти.

— Зараз жовтень чи листопад? Я їх постійно плутаю.

— Звісно, плутаєш. Бо ти ж училася в радянській школі і знаєш, що Жовтнева революція була у листопаді, — Віка як дружина історика на все мала історичне обґрунтування.

Вони знову зібралися у Катьки, бо у неї квартира дозволяє, діти мають чим зайнятися — усе, як завжди.

— До речі, я ніколи не могла цього зрозуміти. Якщо революція була у листопаді, то чому вона Жовтнева?

Катька варила каву біля плити, а Уляна з Вікою-Черешенькою вмостилися за столиком у кутку невеликої кухні.

— Революція була у жовтні. Але потім більшовики перейшли на новий календар і вона переїхала на листопад.

— Ну а чому ж її не переназвали? Не розумію. Нащо все заплутувати?

— Улясю, твій капітан погано впливає на тебе, — зауважила Катька, не зводячи очей з турки. — Раніше ти була незадоволена тільки законами. А тепер календарем.