— Ви, Уляночко, маєте знайомих і взагалі, не те, що я — сільська вчителька. Я знаю ваші погляди на все, що у нас зараз відбувається. То я можу розраховувати на допомогу?

Очі її дивилися з-над сірих кругів на жовтуватій шкірі, помальовані глибокими зморшками, як на старовинних фоліантах.

Як і всі жінки, Уляна не була прихильницею убивства як засобу вирішення проблеми, а, як усі юристи, мала недовіру до злочинних дій у будь-якій їхній варіації, однак вона кивнула у відповідь:

— Я попитаю.

І дорогою додому навіть упіймала себе на думці, що шукає, до кого б можна було звернутися із проханням знайти пістолет для доброї справи. Звісно, подібну думку варто було відігнати геть, навіть не додумуючи, бо СБУ зараз тільки й видивляється дурнів, які розпитують людей про зброю. Мало їй справи Вікінга. Це в голлівудських фільмах все просто — замовляєш кілера інтернетом, надсилаєш фото і гроші… Е! Якби таке існувало в Україні, багато хто віддав би останню копійку, і сама Уляна не пошкодувала б місячної зарплатні на цю святу справу.

Катька ж тим часом отримала реальний привіт з того світу. Родич на Волині купив вулик, узявся ремонтувати, і між стінками знайшов пакунок, а в ньому зошити із записами про місцевий відділ УПА. Хтось заховав для нащадків. Родич, звісно, не став передавати це до районного музею, бо подумав, що місцеві песиголовці можуть пошкодити цей артефакт. Тому й переслав до Києва Катьці, щоб вона там знайшла справжніх істориків, які не продалися регіоналам, а будуть вивчати все, як воно було, а не так, як скаже партія.

Катька, на щастя, мала знайомих істориків, точніше історика, а тому сьогодні збирала подруг з родинами, щоб посидіти на кухні та поговорити про своє-жіноче, поки Вікінг буде вивчати вуликову здобич, Степан — створювати йому чоловічу компанію, а діти — гратися у свій комп’ютер. Крім того Катька обіцяла спекти «наполеон», який у неї вдавався надзвичайно, а Степан купив пляшку рому та пару лимонів до нього — він уже встиг розбалувати цим напоєм Уляниних подруг, яким настогидло вічне жіноче «мартіні».

На столі у вітальні лежали три товсті зошити у коричневих обкладинках, поплямованих круглими виразками плісняви. Уляна одразу вхопила один з них.

— Запах дитинства! — прокоментувала господиня. — Мед і прополіс. Мед я любила, а прополіс — ні. Він гіркий, як не знати що.

Уляна здивовано звела брови:

— Ти їла прополіс?

— Швидше, пила. В часи мого дитинства він вважався ліками від усіх хвороб, і мама горло мені полоскала.

— Бр-р-р! А мене годували риб’ячим жиром, благо на Очаківському рибзаводі його завжди було повно.

— Добре, що ці зошити зберігалися не на Очаківському рибзаводі, — філософськи зауважив Степан.

Черешеньки, як завжди, запізнювалися, і, користуючись відсутністю історика, усі схилилися над вуликовим скарбом.

— Це такі були зошити в давнину? — Настуня обережно пальчиком мацала обкладинку.

— У середньовіччі, — підказала Катька. — До речі, я в таких ще писала конспекти.

— А ти жила в середньовіччя? — здивовано спитав Ярик, який терся поруч.

— Недовго, — посміхнулася Катька.

Уляна провела пальцями по шорсткій обкладинці:

— Бабуся називала її цератою.

— Кого? — не зрозуміла Катька.

— Клейонку.

Папір всередині, сірий, пожовклий з країв, був щільно зписаний дрібним почерком. Записи не дуже довгі і помічені датами — літописець не лінувався і описував мало не кожен день.

Після першої хвилі ентузіазму діти швидко знудилися і вшилися до своєї кімнати.

– І що цікаво, — Катька, як і всі, уважно вдивлялася у чорнильні, добре збережені темрявою вулика літери, — Більшість записів ні про що. Кудись ходили, вернулися, той пішов, той прийшов. Засинаєш на третій сторінці.

— Нічого дивного, — зауважив Степан. — Це як вахтовий журнал. Чим нудніший, тим краще. Значить рейс був спокійним.

— Так оце ж і дивує. Війна, а у них про бої майже нічого.

— Ну так це ж не фронтова війна була, а партизанська, — Степан за час вимушеного родинного розслідування прочитав багато матеріалів з інтернету, і, як часто це буває із чоловіками після сорока, підсів на історичну тематику. — Партизани як? Пішли на операцію, повернулися і чекають нової. До речі, тут у Чернігівській області є село Корюківка. Там німці, а точніше, угорці, убили шість тисяч людей. А радянські партизани дивилися на це з лісу і навіть не стрельнули.

— Шість тисяч?! — жахнулася Уляна.

— Навіть трохи більше. В Хатині, в Білорусі, там де пам’ятник поставили — сто п’ятдесят. А тут — шість тисяч.

— Страх Божий! А чого ж вони з тою Хатинню носилися?

Степан знизав плечима.

— А тому, що Хатинь схоже на Катинь, де польських офіцерів розстріляли, — пояснила Катька. — Хатинь — Катинь. Вікінг колись статтю про це писав.

— Вікінг? — здивувався Степан.

— Ну так, чоловік Віки, значить Вікінг, — пояснила Уляна.

— А я тоді хто? Улянінг?

— Ні, ти — капітан вже не першого рангу, так, Катю?

— Та ну що ти, це у мене вирвалося, — зашарілася господиня.

— Так це ви авторка цього визначення? — Степан дивився з цікавістю.

Уляна засміялася:

— Вона-вона. Знаєш, яка язиката?

— Ну а як тут не бути язикатою? — розвела руками Катька. — Приходить клієнт. Питаю: як ваше прізвище. Він каже: Сцит, і одразу пояснює: не той сцит, со сцит, а той, со за-сци-сцає!

Усі зареготали.

— Ну а саму вас як позаочі називають? — поцікавився Степан.

Катька знизала плечима:

— Позаочі — це позаочі, звідки я знаю?

— А у школі як називали?

— У школі Сапулою.

— Як-як?

— Сапула. У мене ніс був закладений, вчителька запитала, де зошит, а я сказала: сапула. От воно і прилипло.

— Так ти Сапула? А я і не знала, — засміялася Уляна. Саму її у школі дражнили «бульнабором», тобто бульйонним набором, через надзвичайну кістлявість, але згадувати про це вона не любила. — А ти ким у школі був? — запитала в Степана, щоб перевести стрілки.

— Шагутою. У мене в школі клички не було.

— Чому це? Боялися?

Він покрутив головою:

— Ні, просто прізвище таке, що само по собі, як кличка. Шагута. Що іще вигадаєш? І потім, в Росії усі одне одного на прізвище називають. Без імені. Навіть у школі. Прийнято так.

— Дикі люди, — знизала плечима Уляна.

І тут пролунав дзвоник у двері. Це прийшли Віка з Вікінгом та Світкою.

— Привіт кровосісям! — з порогу привіталася Віка, радісно посміхаючись.

— Мамо, а хто такі «кровосісі»? — не зрозуміла Світовида.

— Це у нас є прем’єр-міністр, він не може вивчити українську мову і плутає слова, а з нього всі сміються. Тому я і кажу тобі, щоб ти добре вчилася. Зрозуміло?

— Щоб не бути прем’єр-міністром?

Тут засміявся навіть зосереджений Вікінг.

Жінки після обміну ритуальними поцілунками пішли на кухню організовувати частування, Вікінг, як дурний до мила, дорвався до Катьчиних зошитів, а Степан сидів поруч, вислуховуючи коментарі та думки вголос, що, наче пара з-під кришки чайника, виривалися з розпашілої голови науковця. Уляна взялася виставляти на стіл келихи з серванта.

— Ну що? — Катька зайшла до кімнати зі своїм видатним «наполеоном» у руках.

— Це — безцінний матеріал. Нам не часто трапляються такі цільні документи — як з точки зору збереження, так і з точки зору опису подій, послідовно, від початку до кінця. Зазвичай доводиться мати справу з фрагментами чи спогадами.

Вікінг хапав зі столу то один то інший зошит, як дитина, якій подарували одночасно кілька іграшок…

— То я можу передати родичам, що вони допомогли науці?

— Обов’язково! І дайте мені їхній телефон, щоб ми записали свідчення про знахідку — хто, де, за яких обставин. Це дуже важливо.

Катька облизала палець, що під час перенесення торту замастився кремом.

— Але вони переживають, щоб воно не потрапило до нинішньої влади. Щоб не знищили.