Дивно. Здавалося, прадідусі з прабабусями жили на відстані простягнутої руки — що там ті три десятки років, що відділяли їх від дня появи правнучки? Хіба такий короткий строк може стерти родинну пам’ять? Однак виявилося, що може. І тепер, після бабусиної смерті, відновити стерте вже неможливо. Тому розслідування долі діда сьогодні здавалося особливо важливим. Задля бабусі, якої вже нема, задля мами, яка виросла без батька, задля себе і задля Настуні, якій випало продовжувати жіночу лінію роду.

Господи, що ж це за люди, які бояться розповідати про себе дітям? До якого ж це стану треба було довести народ?!

— Настусю! — Уляна вирішила не відкладати добрих справ на майбутнє і взятися за просвіту доньки просто негайно, щоб не задавнилося. — Кидай свій комп’ютер, сідай, я тобі розповім про твою прабабусю! Треба знати якого ти роду-племені!

— Ну, мам! — мала благально звела очі. — Я на цьому рівні ще не була.

Вона стріляла з екранної рогатки, вицілюючи різнокольорових кульоподібних свиней — а може, це були тільки свинячі голови. За снаряди правили кульоподібні ж птахи чи пташині голови відповідно.

— А це що за паскудство?

Роздратована кричущою невідповідністю своїх високих думок та доньчиних ідіотських захоплень, Уляна натиснула кнопку живлення і екран згас. Настя із вигуком, в якому бринів відчай, підняла очі, які в одну мить набрякли сльозами. Тьху ти! Уляна одразу зім’якла та втратила запал. Виходило, що через свою хвилинну примху вона зіпсувала доньці гру, ще й на тому рівні, на якому ще не була. У дітей свої пріоритети. А нав’язуючи їм щось грубою силою, можна викликати тільки неприйняття. Довелося вмикати живлення і вибачатися.

Мала витерла очі та знову взялася стріляти птахами по свинячих головах, спочатку засмучено, а за хвилину вже з колишнім захватом. І Уляна зрозуміла, що знову помилилася — тепер дочка буде відчувати, що може керувати мамою за допомогою сліз. А втім, виправлятися було пізно, і Уляна на спокуту дала собі слово знайти час і докладно записати за мамою все, що та згадає про родину — нехай це буде мало, але це буде щось. Невідомо, які там ще згадаються історії, може й карколомніші, ніж дідова біографії, яка переплуталася з двома іншими Шагутами і загубилася на війні.

А потім подзвонила мама. Виявилося, що їй зараз було не до спогадів, бо з усіх усюд трубили, що наближається кінець світу. Хотіла довідатись, що у столиці чутно з цього приводу. Неначе в Києві кінець світу настане раніше.

Родинно-історичний настрій було остаточно зіпсовано і Уляна відповіла, що Київ та Очаків знаходяться в одному часовому поясі, тому календар майя у них закінчиться синхронно. Слово честі, подуріли усі з цим кінцем світу! Уляна добре пам’ятала усі попередні — і той, 2009-го року, який наобіцяв Нострадамус, і 2008- го, коли на Землю мав упасти астероїд, і 6.06.2006, коли через три шістки у даті мало вибухнути Сонце, ну і звісно славетну всесвітню катастрофу 2000-го, коли кінець тисячоліття збігся з «проблемою 2000», яка мала заплутати дурні комп’ютери до такого стану, що вони 2001-й рік сприйняли б за 1901-й і вимкнули б усю електроенергетику — бо й справді, у 1901-му ж електричних мереж не існувало. Ну що за вічна маячня!

Тепер от календар майя раптом закінчився. Характерно, що для самих майя кінець світу вже давно настав, народ вимер, наостанок підклавши світовій цивілізації велику календарну свиню. Проте маму не переконати, адже вона завжди пам’ятає тільки про нове, охоче забуваючи те, що не справдилося. Та й не дивно — новий кінець світу за своєю популярністю міг дати фору навіть отій старій «проблемі 2000», українці так перейнялися ним, що ні про що інше, здається, й говорити не могли. Мабуть, справжньою причиною цього були політика та новий президент — коли гопники при владі, тут уже в усієї країни виникають апокаліптичні настрої.

А мама знов: «Пам’ятаєш, як розвалився пам’ятник Кию і цим його братам? Це не просто так, от побачиш». — «Мамо, за всієї поваги до Києва, забагато честі, щоб радянський пам’ятник з бетону визначав долю світу. Хай би навіть він зображав не тільки братів, але й сестру їхню Либідь». — «А вінок, що на Януковича впав? Пам’ятаєш?». — «Ну, звісно, як забудеш таку картину, я і досі передивлялося той ролик». — «Вінок — це не просто так. Це привіт з того світу». — «Для Януковича, мамо, для Януковича. Ми всі тут не проти, щоб у грудні йому прийшов персональний гаплик».

Привіт з того світу… Мама навіть не уявляла, наскільки точним було це її визначення. Силові лінії насильства згущалися зараз в Україні, як ніколи. Згадати хоч би недавню випадкову зустріч, про яку Уляна мамі не розповідала. Та й не тільки мамі.

Відпиваючись кавою після чергового судового засідання у кав’ярні на Подолі, Уляна побачила на вулиці знайоме обличчя. Худорляве — значно більш схудле від часу, коли востаннє бачилися, бліде, з темними колами попід очима. Але фірмовий фасонний капелюшок підтверджував, що помилка виключена — це була пані Тамара, колишня колега по роботі, та сама, що побила була двох грабіжників і потім лежала з ними в одній лікарні. Вона звільнилася рік тому через хворобу, і не той струс мозку, а зовсім іншу недугу, сама назва якої звучала вироком. Власне хвороба і зараз була написана на її обличчі, але попри все очі жінки були жваві, і вони впіймали Уляну в приціл. Довелося посміхнутися й помахати рукою. Пані Тамара посміхнулася у відповідь, зупинилася і повернула до дверей кав’ярні.

— Доброго дня!

Уляна підвелася назустріч жінці і ґречно посунула стільця, щоб та могла сісти.

— Доброго дня. Смачного!

— Дякую. Як ваші справи? — кола під очима і пергаментне обличчя свідчили, що справи не дуже, і пані Тамара підтвердила це.

— Та от, пройшла черговий курс хіміотерапії. Тепер оговтуюся. Ну, самі розумієте, на їжу навіть дивитися не можу, оце, — вона торкнулася свого волосся, — знімається разом із капелюхом. Одне слово, почуваюся так, наче у мене президент — Янукович.

При цих словах губи її розтяглися у сумній посмішці. Уляна посміхнулася у відповідь. Вона симпатизувала цій жінці, але не могла добрати слів. Ну що тут скажеш? Переконувати, що все буде гаразд? — то це неправда. Пропонувати допомогу? — яку? І чим допоможеш у такій ситуації? Але пропонувати все-таки краще, ніж говорити порожні слова, і Уляна наважилася:

— Я можу чимось допомогти?

— Можете, — несподівано коротко і чітко відповіла пані Тамара.

— Чим?

Жінка роззирнулася навкруги і по-змовницьки схилилася до столу:

— Ви можете допомогти. Бо мені потрібен пістолет.

Вона сказала це майже пошепки, але останнє слово прозвучало, як дзвін.

— Що? — не зрозуміла Уляна.

— Пістолет, — повторила пані Тамара. — Я хочу убити Табачника.

Уляна заплющила очі, намагаючись перетравити почуте. Звісно, теперішнього міністра освіти ненавиділи всі українці. А пані Тамара як колишня вчителька, певно, мала до нього окрему антипатію.

— Так-так, — підтвердила та. — Те, що вони роблять з нашими дітьми, треба зупинити. А їх зупинити може тільки куля. Тому я вирішила убити Табачника.

Уляна уважно подивилася на співрозмовницю. Подивилася і не помітила нічого особливого — ані безумного блиску в очах, ані якоїсь особливої самогубної приреченості. Жінка говорила про убивство міністра з такою само емоцією, як інші розповідають про плани купити нову машину чи переїхати в інше місто. Як про щось важливе, але у жодному разі не надзвичайне.

— Його треба вбити. І я подумала, що коли це зробить якийсь добрий хлопець, його посадять і зіпсують все життя. А я все одно невиліковна. То хоч якась користь від мене буде.

Міністр освіти Табачник був особистим ворогом кожного українця і навіть, здається, сам розумів це, бо мусив практично безвилазно сидіти у своєму кабінеті — адже жоден навчальний заклад не міг гарантувати йому безпеки від студентів. Проте Уляна вперше стикнулася із таким особистим і жертовно-раціональним сприйняттям цієї ворожнечі.