У цю мить на сходах почулися кроки.

— Тримайте пістолети напоготові, — сказав Дюпен, — але не показуйте і не пускайте їх в хід, доки я не дам знак.

Вхідні двері будинку ми лишили відчиненими, і візитер, зайшовши без дзвінка чи стуку, зробив кілька кроків сходами. Однак потім він, здається, засумнівався. Невдовзі ми почули, як він спускається. Дюпен швидко рушив до дверей, і тут ми знову почули, що візитер піднімається сходами. Цього разу він не сумнівався, його кроки були рішучими. Піднявшись сходами, він постукав у двері нашої кімнати.

— Заходьте, — сказав Дюпен бадьорим і привітним голосом.

Візитер зайшов. Видно було, що це моряк — високий, кремезний чолов'яга атлетичної статури і досить привабливої зовнішності. Обличчя його виражало відчайдушну сміливість і з трудом проглядало через гущавину бакенбардів та вусів. При собі моряк мав дебелого дубового кийка, але іншої зброї у нього не було. Він незграбно вклонився і побажав нам «доброго вечора»; його французька вимова була бездоганною і, попри незначний невшательський акцент, досить чітко вказувала на те, що він — корінний парижанин.

— Сідайте, мій друже, — сказав Дюпен. — Гадаю, ви прийшли з приводу орангутанга. Відверто кажучи, я майже заздрю вам, що ви — його хазяїн. Це — винятково красива та безсумнівно дуже цінна тварина. Як ви гадаєте, скільки йому років?

Моряк полегшено зітхнув з виглядом людини, яку звільнили від якогось нестерпного тягаря, а потім впевненим тоном відповів:

— Важко сказати — але йому ніяк не більше чотирьох-п'яти років. Він у вас?

— Та ні; ми не маємо можливості тримати його тут. Зараз він на платній конюшні, недалеко звідси. Зможете забрати його вранці. Ви, звичайно ж, готові розпізнати вашу власність?

— Поза сумнівом, пане.

— Мені буде шкода з ним розлучатися, — сказав Дюпен.

— І не думайте, що ви марно витрачали ваш час, — сказав чоловік. — Зовсім ні. Я готовий заплатити винагороду за те, що ви знайшли тварину — звісно, я маю на увазі будь-яку винагороду в розумних межах.

— Гаразд, — відповів мій приятель. — Не сумнівайтеся, все буде по справедливості. Зараз я подумаю — що ж мені запросити? Ага, ось яку винагороду я бажаю отримати. Ви розкажете мені все, що зможете, про це вбивство на вулиці Морґ.

Останні слова Дюпен промовив дуже тихо і дуже спокійно. Так само спокійно він підійшов до дверей, замкнув їх і сховав ключ до своєї кишені. Потім витяг з-за пазухи пістоль і без жодної квапливості поклав його на стіл.

Обличчя моряка спалахнуло від некерованого приливу крові. Він підхопився, тримаючи в руках кийок, але відразу ж упав у крісло, з несамовитим тремтінням та виразом самої смерті на обличчі. Він не промовив ані слова. Я відчув до нього жаль, який ішов з глибини мого серця.

— Друже мій, — сказав Дюпен лагідним голосом, — ви даремно переймаєтесь — запевняю вас. Ми не бажаємо вам ніякого зла. Я присягаю вам честю дворянина і француза, що ми не збираємося заподіяти вам шкоду. Я прекрасно знаю, що ви невинні в жорстокому вбивстві на вулиці Морґ. Однак не варто також стверджувати, що ви не маєте до нього ніякого відношення. Зі сказаного мною ви, напевно, зрозуміли, що я мав засоби для збору інформації про цю справу, засоби, про які ви навіть і здогадуватися не могли. Зараз ситуація така: ви не скоїли нічого, чого не слід було б робити, — нічого, що покладало б вину на вас. Вас не можна навіть звинуватити у пограбуванні, хоча ви могли б здійснити його абсолютно безкарно. Вам нічого приховувати. У вас немає для цього причини. З іншого ж боку, принципи честі зобов'язують вас розповісти все, що ви знаєте. До в'язниці потрапила невинна людина, котрій приписують злочин, справжнього винуватця якого ви можете вказати.

Поки Дюпен промовляв ці слова, моряк встиг значною мірою прийти до тями; але від його початкової розв'язно-сміливої постави і слід розтанув.

— З Божою поміччю, — сказав він після короткої паузи, — я неодмінно розповім вам все, що знаю про цю справу, але не сподіваюся, що ви повірите і половині сказаного мною — з мого боку це було б справжнім глупством. Однак я дійсно невинен і щиросердо у всьому зізнаюся, навіть якщо мені загрожуватиме смертна кара.

Я не збираюся повторювати його докладну розповідь, її суть зводилася ось до чого. Нещодавно він здійснив подорож до Малайського Архіпелагу. Група, до складу якої входив і він, висадилася на Борнео і подалася вглиб острова на прогулянку. Разом з товаришем він спіймав орангутанга. Коли компаньйон помер, він залишився єдиним власником цієї тварини. Добряче намучившись від непогамовної злобливості свого полоненого під час зворотної подорожі, він врешті-решт спромігся благополучно доправити його до своєї домівки в Парижі, де він, аби не привертали до себе непотрібну увагу сусідів, тримав орангутанга під надійним замком, доки той не одужає від рани в ступні, спричиненої тріскою на борту судна. Моряк мав намір продати тварину після її одужання.

Повернувшись додому після однієї з моряцьких гулянок у ту ніч, чи скоріше ранок, коли було скоєне вбивство, він виявив, що його в'язень перебуває у його власній спальні, в котру він вломився з сусідньої комірчини, де був надійно — як гадалося — ізольований. Геть вкритий мильною піною, звір сидів з бритвою у руці перед дзеркалом і намагався здійснити процедуру гоління, за якою він, без сумніву, раніше часто бачив свого хазяїна, підглядаючи в замкову щілину комірки. Побачивши, що таким небезпечним знаряддям заволоділа тварина, відома своєю злобливістю, моряк вжахнувся і на деяку мить зовсім розгубився. Однак він уже призвичаївся вгамовувати звіра — навіть у його найзлобливішому настрої — за допомогою батога, і саме до цього засобу він зараз вдався. Побачивши батіг, орангутанг відразу ж вискочив через двері кімнати на східці, а звідти через вікно (на нещастя, відчинене) — на вулицю.

Наш француз у відчаї побіг слідом; мавпа, все ще тримаючи бритву в руці, час від часу зупинялася, поглядала на свого переслідувача і передражнювала його, доки останній не підходив зовсім близько, а потім знову тікала. Переслідування тривало подібним чином досить довго. На вулицях панувала абсолютна тиша, бо була третя година після полуночі. У провулку позаду вулиці Морґ увагу втікача привернуло світло, що мерехтіло з відчиненого вікна спальні мадам Л'Еспане на п'ятому поверсі її будинку. Кинувшись до будинку, він узрів громовідвід, видерся по ньому з неймовірною прудкістю, вхопився за віконницю, яка була відчинена настіж, гойднувся на ній і опинився прямо на бильці ліжка. Весь цей трюк зайняв не більше хвилини. Потрапивши до кімнати, орангутанг поштовхом знову відчинив віконницю.

Тим часом моряк не знав, непокоїтись йому чи радіти. Тепер у нього з'явилася надія спіймати мавпу, оскільки з пастки, в яку він сам себе загнав, орангутанг міг вибратися лише по штирю громовідводу, на якому його можна було б перехопити під час спуску. З іншого боку, існували численні підстави непокоїтися стосовно того, що ця тварюка здатна накоїти в будинку. І це останнє міркування змусило моряка продовжити переслідування втікача. Видиратися по громовідводу неважко, особливо матросу; але коли він дістався аж до вікна, яке знаходилося надто далеко ліворуч від нього, його просування перервалося. Максимум, що він тепер міг зробити, це, ледь дотягнувшись до вікна, краєм ока спостерігати за тим, що відбувається всередині кімнати. Заглянувши всередину краєм ока, він від жаху ледь не гепнувся вниз. Саме тоді пролунали ті жахливі нічні крики, що переполохали і розбудили мешканців вулиці Морґ. Очевидно, мадам Л'Еспане та її дочка, вбрані у нічні сорочки, займалися упорядкуванням якихось паперів у вже згадуваному залізному сейфі, котрий вони викотили на середину кімнати. Він був відчинений, і його вміст лежав поряд на підлозі. Напевно, вони сиділи спинами до вікон і, судячи з того, що між проникненням мавпи до кімнати та криками минув якийсь час, її помітили не одразу. Вони, мабуть, подумали, що ляскіт віконниці був спричинений вітром.