Я взяв пістолети, погано усвідомлюючи, що роблю, і мало вірячи в те, що я чую. Тим часом Дюпен вів далі, дуже нагадуючи людину, яка говорить сама з собою. Я вже згадував про властиву йому в такі хвилини відстороненість. Промова його була адресована мені, але голос його, аж ніяк не гучний, мав у собі ту інтонацію, з якою зазвичай звертаються до людини, яка перебуває на великій відстані. Очі його, позбавлені будь-якого виразу, втупилися в стіну.

— Те, що лайливі голоси, — сказав він, — які почули люди, що бігли сходами, не належали самим жінкам, повністю підтвердили свідчення очевидців. Це позбавляє нас усіх сумнівів стосовно можливості того, що стара господиня спочатку вбила свою дочку, а потім наклала на себе руки. Про це я згадую головним чином заради самого методу, бо сил у мадам Л'Еспане було аж ніяк недостатньо для того, щоб запхати труп дочки до димоходу саме таким чином, як це було зроблено, а характер поранень на її власному тілі повністю виключає думку про самогубство. Отже, вбивство було скоєно якоюсь третьою стороною; лайливі голоси якраз і були голосами людей, що належали до цієї третьої сторони. А тепер дозвольте мені послатися не на всі свідчення, що стосуються цих голосів, а на те, що було в цих свідченнях особливим. Ви не помітили в них нічого особливого?

Я зазначив, що хоча всі свідки сходилися у своїх припущеннях приналежності грубого голосу французові, були водночас і суттєві розбіжності щодо верескливого, або, як висловився один з допитаних, різкого голосу.

— Ви говорите про свідчення взагалі, — сказав Дюпен, — але не про їхні особливості. Ви не помітили найхарактернішого. Вдаючись до моїх же слів, мушу сказати, що ви не помітили жодного з тих виступів над площиною звичайного, через які розум торує собі шлях. А там було дещо варте уваги. Як ви зазначаєте, всі свідки погодилися щодо грубого голосу; тут вони були одностайні. Але стосовно пронизливого голосу незвичайним є не те, що вони розійшлися в поглядах, а те, що коли італієць, англієць, іспанець, голландець та француз намагалися схарактеризувати його, то кожен говорив про нього як про голос іноземця. Кожен з них впевнений, що це не був голос якогось із їхніх співвітчизників. Всі вони ототожнюють його не з голосом представника тієї нації, про мову якої вони мають уявлення, а навпаки. Француз припускає, що то був голос іспанця і що він «розібрав би окремі слова, коли б знав іспанську». Голландець стверджує, що то був голос француза, але у звіті говориться, що «оскільки цей свідок не володів французькою, то його довелося допитати через перекладача». Англієць вважає, що то був голос німця, але «німецької не розуміє». Іспанець «впевнений», що це був голос англійця, «хоча робив висновок з інтонації» і «англійською не володіє». Італієць вважає, що це був голос росіянина, хоча «ніколи не розмовляв з уродженцем Росії». Більше того, один француз не погоджується з іншим і впевнений, що це був голос італійця, та оскільки він не знайомий з цією мовою, то висновує, як і іспанець, з інтонації. Так яким же дивним і незвичним мусив бути цей голос, щоб зібрати такі суперечливі свідчення і щоб навіть у його звучанні представникам п'яти великих європейських держав не вчулося нічого знайомого! Ви скажете, що це міг бути голос азіата чи африканця. Але в Парижі не так багато азіатів чи африканців; не заперечуючи цього умовиводу, я просто зверну вашу увагу на три моменти, що стосуються цього аспекту. Один зі свідків визначає цей голос як «скоріше різкий, ніж пронизливий». Двоє інших характеризують його мову як «похапливу та уривчасту». Жоден зі свідків не згадав, що чув розбірливі слова чи звуки, що їх нагадують.

— Не знаю, — вів далі Дюпен, — якою мірою я встиг вплинути на ваше власне розуміння, але скажу без жодних сумнівів, що закономірні умовиводи навіть з цієї частини свідчень — частини, що стосується грубого та верескливого голосів — є самі по собі достатніми для того, щоб навести на думку, яка забезпечить підстави або напрямок всьому подальшому ходу розслідування цієї таємниці. Я сказав «закономірні умовиводи», але цим сказав ще не все. Я хотів підкреслити, що ці умовиводи є єдино правильними і що ця здогадка неминуче витікає з них як єдино можливий результат. Однак про саму здогадку я поки що не говоритиму. Я просто хочу, щоб ви усвідомили, що для мене вона була достатньо переконливою, аби надати певну форму — і певний напрямок — моїм пошукам у спальні.

Тепер перенесімося подумки в цю спальню. З чого ми почнемо там наш пошук? З тих засобів, які використали вбивці для того, щоб полишити будинок. Не варто довго пояснювати, що жоден з нас не вірить у існування надприродних сил. Мадам та мадемуазель Л'Еспане вбили не привиди. Виконавці цієї чорної справи були цілком матеріальні і втекли способом таким же матеріальним. Але як? На щастя, існує лише один напрямок роздумів про цей бік справи і цей напрямок неминуче приведе нас до конкретного висновку. Давайте по черзі розглянемо можливі шляхи виходу з будинку. Цілком очевидно, що, коли люди піднімалися сходами, вбивці перебували в тій кімнаті, де пізніше знайшли мадемуазель Л'Еспане, або принаймні в сусідній кімнаті. Значить, нам слід шукати виходи лише з цих двох кімнат. Поліція ретельно вивчила підлогу, стелю та стінну кладку в усіх напрямках. Жоден потаємний вихід не зміг би уникнути її пильної уваги. Але, не ймучи віри її очам, я вирішив скористатися очима власними. І справді, в будинку немає потаємних виходів. Двоє дверей з кімнат до коридору були надійно замкнені на ключ зсередини. Тепер звернімо нашу увагу на димоходи. Через них, хоча вони і мають достатню ширину десь вісім — десять футів від виходу в камін, не зможе — якщо брати всю їх довжину — пролізти навіть великий кіт. Оскільки неможливість виходу вищезгаданими шляхами є абсолютною, то лишаються тільки вікна. Ніхто не зміг би вилізти через вікна фасадної кімнати, бо його помітив би натовп на вулиці. Значить, вбивці, без сумніву, змогли втекти лише з кімнати, що вікнами виходить у двір. І ми, як дослідники, в такий недвозначний спосіб підведені до цього висновку, тепер не можемо просто так відкинути його з огляду на очевидну неможливість такого шляху втечі. Нам лишається тільки довести, що ця «очевидна неможливість» насправді не є такою.

— Спальня має два вікна. Одне з них не заставлене меблями і проглядається повністю. Нижню частину іншого закриває бильце близько підсунутого до нього громіздкого ліжка. Перше вікно надійно замкнене на шпінгалети зсередини. Воно не піддалося жодним зусиллям тих, хто намагався його відчинити. В лівій частині його рами колись просвердлили великий отвір, і в ньому майже по шляпку сидить дуже товстий гвіздок. При огляді іншого вікна з'ясувалося, що і там в раму вставлений такий самий гвіздок; енергійна спроба підняти цю раму також не дала результату. Всі ці обставини переконали поліцію, що злочинці могли втекти тільки в цьому напрямку. Саме тому вона вирішила, що витягувати гвіздки й відчиняти вікна — то вже річ зайва.

Мій огляд був дещо прискіпливішим, а причину такої прискіпливості я тільки що пояснив: я був переконаний у необхідності довести, що вся ця, здавалося б, явна неможливість втечі насправді не є такою.

Тому я став міркувати апостеріорі, тобто у зворотному порядку. Припустімо, що вбивці дійсно втекли через одне з цих вікон. Якщо це так, то як вони змогли знову замкнути раму зсередини? А вони і виявилися замкненими. Це міркування — через свою очевидність — поклало край більш детальному поліцейському огляду саме цієї частини кімнати. Однак рами хтось таки замкнув. Отже, вони повинні зачинятися автоматично. Такий висновок був просто неминучим. Я зробив крок до незаставленого вікна, з деяким зусиллям витягнув гвіздок і спробував підняти раму. Як я і передбачав, вона не піддавалася жодним моїм зусиллям. Тепер я точно знав, що десь має бути потаємна пружина; і це підтвердження моєї здогадки переконало мене в тому, що принаймні припущення мої були правильними, незважаючи на досі нерозв'язану загадку з гвіздками. Невдовзі ретельний огляд виявив приховану пружину. Я натиснув її і, задоволений своїм відкриттям, не став піднімати раму.