Але ці думки, спалахнувши в голові його, ніби сніп іскор із палаючого будинку, мов іскри, й погасли. Передовсім належало рятувати Лігію. Дивився тепер на жах цей зблизька, тож страх огорнув його заново, а перед цим морем огню й диму, зіткнувшись із жорстокою дійсністю, відчув, як у нього не лишилося вже зовсім упевненості в тому, що апостол Петро врятує Лігію. Розпач охопив його вдруге, але, діставшись Портової дороги, що вела просто на Затибря, опам'ятався аж біля брами, коло якої повторили йому те, що чув уже від біженців, — більша частина Затибря ще не охоплена пожежею, хоча вогонь у кількох місцях уже перекинувся за ріку.

Одначе Затибря повне було також диму і натовпів утікачів, через які пробитися ще важче, бо тутешні люди, маючи більше часу, виносили й рятували більше речей. Найголовніша Портова дорога в багатьох місцях була цілковито ними захаращена, і біля Навмахії Августа[313] височіли їх цілі гори. Тісні завулки, в яких нагромадилися густі дими, були просто неприступними. Мешканці втікали звідтіля тисячами. Вініцій бачив по дорозі жахливі сцени. Іноді два потоки людські, рухаючись із протилежних боків, зустрічалися в тісному проході, напирали один на одного і билися до смерті. Люди топтали тих, хто впав. У сум'ятті люди губилися, матері розпачливими голосами гукали дітей. У Вініція волосся ставало дибом від думки, що мусило діятися ближче до вогню. Серед галасу й гамору важко було про щось розпитати або зрозуміти, що кричать. Час від часу з-за ріки насувалися нові хмари диму, такого чорного й важкого, що вони стелилися при землі, мов нічний морок, поглинаючи будинки, людей і всі предмети. Але спричинений пожежею вітер розвіював дим, і тоді Вініцій міг просуватися ближче до завулку, в якому стояв будинок Ліна. Спека липневого дня, посилена жаром, що пашів із палаючих кварталів, ставала нестерпною. Дим роз'їдав очі, нічим було дихати. Навіть і ті мешканці, які в надії, що полум'я не перейде через ріку, лишалися досі в будинках, почали їх покидати, й натовпи зростали щогодини. Преторіанці, що супроводжували Вініція, відстали. У давці вдарив хтось молотом його коня, котрий, трясучи закривавленою головою та стаючи дибки, не слухався вершника. По багатій туніці Вініція впізнали в ньому августіана, й навколо залунали вигуки: «Смерть Нерону та його паліям!» Настав час грізної небезпеки, бо сотні рук простяглися до Вініція, та наполоханий кінь поніс його, топчучи людей, а водночас насунула нова хмара чорного диму, й вулиця потонула в мороці. Вініцій, бачачи, що не проїде, зіскочив урешті з коня й побіг, притискаючись до стін, а часом очікуючи, поки натовп утікачів омине його. Подумки говорив собі, що зусилля марні. Лігії могло не бути вже в місті, бо вона рятувалася втечею: легше було знайти голку в копиці сіна, ніж її в цій тисняві, в цьому хаосі. Одначе хотів, хай би й ціною життя, дістатися будинку Ліна. Час від часу зупинявся й протирав очі. Відірвавши край туніки, затулив ніс і рот і побіг далі.

Чим ближче був до ріки, тим ставало спекотніше. Вініцій, знаючи, що пожежа почалася біля Великого Цирку, думав спершу, що жар іде звідти, а також від Бичачого форуму та Велабра, що розташовані неподалік і мусили б також бути охоплені полум'ям. Але спека ставала нестерпною. Хтось із утікачів, останній, кого бачив Вініцій, старий на милицях, крикнув: «Не підходь до мосту Цестія! Весь острів у вогні![314]» Тому не можна було більше вводити себе в оману. Біля повороту на Юдейську вулицю, де стояв будинок Ліна, молодий трибун побачив серед клубів диму полум'я: горів не тільки острів, але й Затибря, принаймні інший кінець вулички, на якій мешкала Лігія.

Вініцій, одначе, пам'ятав, що будинок Ліна оточений садом, за яким з боку Тибру був не дуже широкий незабудований простір. Та думка додала йому бадьорості. Вогонь міг зупинитися на порожньому місці. У сподіванні на це біг далі, хоча кожний повів вітру приносив уже не тільки дими, але тисячі іскор, які могли запалити пожежу й на цьому кінці вулиці й відрізати шлях назад.

Нарешті побачив крізь димову заслону кипариси в саду Ліна. Будинки, розташовані за пустирем, палали вже як стоси дров, але оселя Ліна ще не була охоплена вогнем. Вініцій поглянув із вдячністю в небо й кинувся до будинку, хоча само повітря вже його обпікало. Ворота були причинені, та він штовхнув їх і вбіг усередину.

В саду не було жодної живої душі, й будинок здавався також зовсім порожнім.

«Може, знепритомніли всі від диму й спеки», — подумав Вініцій.

І почав гукати:

— Лігіє! Лігіє!

У відповідь — тиша. Чути було тільки гоготання далекого вогню.

— Лігіє!

Раптом до його слуху долетіли зловісні звуки, що їх він чув уже одного разу в цьому саду. Неподалік на острові загорівся, мабуть, віварій, розташований біля храму Ескулапа, в якім усякі звірі, а серед них і леви, заревли з переляку. Дрож пробіг тілом Вініція з голови до п'ят. Ось уже вдруге за хвилину, коли вся його істота була зосереджена на думці про Лігію, ці жахливі голоси звучали як передвістя нещастя, як дивне пророцтво зловорожого майбуття.

Та було це все-таки коротке, скороминуще враження, бо ще страшніше од реву диких звірів гоготання пожежі змушувало думати про щось інше. Лігія, щоправда, не відповідала на гукання, але могла перебувати в цьому будинку, якому загрожував огонь, знепритомніла чи вчаділа. Вініцій кинувся всередину будинку. В невеликому атрії було порожньо й темно від диму. Шукаючи навпомацки двері до кубікулів, помітив миготливий вогник каганця і, підійшовши ближче, побачив ларарій, у якому замість ларів був хрест. Біля його підніжжя світилася лампадка. У голові молодого оглашенного[315] блискавкою майнула думка, що той хрест посилає йому цей вогник, при світлі якого він може знайти Лігію, тож узяв лампадку й вирушив шукати кубікули. Знайшовши вхід до одного з них, одсунув заслону і при світлі лампадки почав роззиратися.

Але й тут не було нікого. Вініцій усе-таки був упевнений, що потрапив до кубікулу Лігії, бо на цвяхах, забитих у стіні, висіла її одежа, а на постелі лежав капітій, себто корсаж, який жінки носили просто на тілі. Вініцій схопив його, притиснув до вуст і, перекинувши через плече, рушив далі. Будиночок був невеликий, отже впродовж короткого часу він обійшов усі кімнати й навіть підвал. Але ніде не знайшов живої душі. Було справою надто очевидною, що Лігія, Лін і Урс мусили разом з іншими мешканцями кварталу шукати порятунку від пожежі. «Треба їх шукати серед натовпів, за брамами міста», — подумав Вініцій.

Не здивувало його надто й те, що не зустрів їх на Портовій дорозі, бо могли вийти із Затибря з протилежного боку, в напрямку Ватиканського пагорба[316]. В усякому разі вціліли, принаймні від вогню. У Вініція камінь упав з душі. Бачив, щоправда, з якою страшенною небезпекою була пов'язана втеча, та думка про надлюдську силу Урса додавала йому бадьорості. «Тепер мені треба, — мовив собі, — тікати звідси й через сади Доміціїв дістатися садів Агриппіни. Там їх знайду. Дими там не страшні, бо вітер дме із Сабінських гір».

Настав усе-таки час, коли мусив подумати про власний порятунок, бо хвиля вогню котилася з боку острова і клуби диму майже зовсім затопили завулок. Лампадка, що світила йому в будинку, згасла від протягу. Вийшовши на вулицю, Вініцій чимдуж біг тепер до Портової дороги, в той самий бік, звідки прибув, і пожежа, здавалося, жене його своїм вогненним подихом, то огортаючи його щоразу новими хмарами диму, то обсипаючи іскрами, що падали йому на волосся, на шию, на одяг. Туніка почала на ньому тліти в кількох місцях, але він на це не зважав і біг далі, побоюючись що може задихнутися від диму. В роті мав присмак горілого й сажі, в горлі й легенях пекло вогнем. Кров підступала до голови так, що часом усе, навіть дими, бачив червоним. Тоді сказав подумки: «Це справжній вогонь! Ліпше мені впасти на землю й померти». Бігти ставало все важче. Голова, шия і плечі обливалися потом, і той піт обпікав його, мов окріп. Коли б не ім'я Лігії, яке повторював подумки, й коли б не її капітій, яким обмотав собі рот, уже впав би. Кількома хвилинами пізніше вже перестав упізнавати завулок, яким біг. Відчував, що ось-ось знепритомніє, пам'ятав лише, що мусить утікати, бо на відкритому полі його чекає Лігія, що її пообіцяв йому апостол Петро. Й раптом огорнула його якась дивна, схожа на передсмертну маячню, впевненість, що мусить її побачити, одружитися з нею й потім одразу померти.