Сенатор Юній, якого Вініцій побачив біля постоялого двору, оточеного загоном рабів-батавів[306], перший дав йому дещо докладніші відомості про пожежу. Вогонь дійсно спалахнув біля Великого Цирку, в місці між Палатином і Целієм, але поширювався з незрозумілою швидкістю, так що охопив увесь центр міста. Ніколи ще з часів Бренна[307] не траплялося в місті такого страшного лиха. «Цирк згорів увесь, а також крамниці й будинки навколо нього, — сказав Юній, — Авентин і Целій в огні. Полум'я, оточивши Палатин, дісталося Карин…»

Тут Юній, який у Каринах мав розкішний будинок, наповнений творами мистецтва, що були милі його серцю, схопив жменю пилюки з дороги і, посипавши нею голову, почав розпачливо стогнати.

Але Вініцій потряс його за плечі.

– І мій дім у Каринах, — сказав, — але коли все гине, нехай і він гине.

Потім, згадавши, що Лігія, послухавшись його поради, могла переселитися в дім Авла, запитав:

— А як вулиця Патриціїв?

— У вогні, — відповів Юній.

— А Затибря?

Юній подивився на нього зі здивуванням.

— Менше за все турбує, — сказав, стискаючи руками зболілі скроні.

— Мене більше турбує Затибря, ніж увесь Рим, — вигукнув запально Вініцій.

— То туди дістанешся хіба що Портовою дорогою, бо поблизу Авентину тебе задушить жар… Затибря?.. Не знаю. Вогонь не міг, напевно, туди дійти, але чи дійшов у цю хвилину, лише боги знають…

Тут Юній завагався через мить, далі мовив притишеним голосом:

— Знаю, що мене не видаси, тож тобі скажу, що це — незвичайна пожежа. Цирк не давали рятувати… Сам чув… Коли будинки навколо загорілися, тисячі голосів кричали: «Смерть рятувальникам!» Якісь люди бігають містом і кидають у будинки палаючі смолоскипи… До того ж народ хвилюється і кричить, що місто підпалили за наказом. Нічого більше не скажу. Горе місту, горе нам усім і мені! Що там діється, того людська мова не висловить. Люди гинуть в огні або давлять одне одного в товкотнечі… Це кінець Рима!..

І знову почав повторювати: «Горе! Горе місту й нам!» — та Вініцій, скочивши на коня, скакав уже Аппійовою дорогою.

Але тепер це було радше проштовхуванням серед потоку людей, повозів, які сунули з міста. Місто лежало перед Вініцієм як на долоні, охоплене жахливою пожежею… Від моря вогню й диму йшла нестерпна задуха, і галас людей не міг заглушити сичання й реву полум'я.

Розділ XLIII

Чим ближче Вініцій під'їздив до мурів, виявлялося, що доїхати до Рима легше, ніж дістатися центру міста. Аппійовою дорогою важко було пересуватися через потік людей. Будинки, поля, цвинтарі, сади та храми, розташовані обабіч, перетворилися на табори біженців. У храмі Марса, що стояв біля самої Аппійової брами, натовп вибив двері, щоб усередині знайти притулок на ніч. На цвинтарях захоплювали більші склепи й за них точилися бійки, що доходили до кровопролиття. Устрин зі своїм безладом давав тільки слабке уявлення про те, що діялося біля мурів самого міста. Зникла всяка повага до законів, до влади, до родинних зв'язків, до різниці станів. Можна було бачити рабів, які лупцювали киями римських громадян. Гладіатори, сп'янілі від награбованого на Торговій пристані вина, об'єднавшись у великі ватаги, носилися з дикими вигуками вздовж дороги, розганяючи людей, лупцюючи та грабуючи. Сила-силенна варварів, виставлених на продаж у місті, повтікали з сараїв, де були зачинені. Пожежа й загибель міста були для них одночасно й кінцем рабства, й годиною помсти — тому, коли римляни втрачали в огні все своє майно, простягали з розпачу руки до богів, благаючи порятунку, вони з радісним виттям вривалися в натовпи, зривали з людей одяг і хапали молодих жінок. До них приєднувалися раби, що давно вже служили в Римі, бідняки, які не мали нічого на тілі, крім вовняної пов'язки на стегнах, страшні постаті із закутків, яких удень не видно було майже ніде на вулицях й існування яких у Римі важко було припустити. Цей натовп, який складався з азіатів, африканців, греків, фракійців, германців і бриттів, горлав усіма мовами землі, дикий і розгнузданий, шаленів, вважаючи, що настав час, коли йому можна винагородити себе за роки страждань і злиднів. Серед цього вируючого океану людського при світлі дня та пожежі миготіли шоломи преторіанців, під захист яких прагнули більш мирні люди і які в багатьох місцях з ходу мусили стримувати озвірілі натовпи. Вініцій бачив у житті своєму завойовані міста, але ніколи очі його не дивилися на видовище, в якому б розпач, сльози, стогони, дика радість, безумство, шаленство та розгнузданість змішалися в такий неймовірний хаос. А над цим розгойданим, божевільним натовпом людським ревіла пожежа, палало на пагорбах найбільше в світі місто, посилаючи в замішанні своє вогненне дихання й прикриваючи його димами, за якими не видно вже було блакиті неба. Молодий трибун з неймовірним напруженням, ризикуючи щохвилини життям, пробився врешті до Аппійової брами, але тут зрозумів, що, рухаючись крізь Капенську браму, не зможе дістатися міста не тільки через натовпи, але й через страшенну спекоту, від якої тут за брамою дрижало марево. До того ж мосту біля Тригемінської брами[308], навпроти храму Доброї Богині[309], ще не існувало; маючи намір дістатися за Тибр, треба було пробитися до Пальового мосту, себто проїхати біля Авентину, частиною міста, залитою суцільним морем полум'я. Було це зовсім неможливо. Вініцій зрозумів, що мусить повернутися в напрямку Устрина, там звернути з Аппійової дороги, переїхати ріку нижче міста й дістатися на Портову дорогу, що вела просто на Затибря. Не було й це легкою справою, бо тиснява на Аппійовій дорозі зростала. Треба було там прокладати собі дорогу хіба що мечем, Вініцій же не мав зброї, з Анція виїхав-бо як стояв, коли звістка про пожежу застала його у віллі імператора. Одначе біля Меркурійового джерела[310] побачив знайомого центуріона преторіанців, який на чолі кількох десятків людей охороняв од навали натовпу храм, і наказав йому їхати за собою, той же, впізнавши в ньому трибуна та августіана, не міг не підкоритися.

Вініцій сам очолив загін і, забувши в ці хвилини повчання Павла про любов до ближнього, пробивався вперед, розганяючи натовп із жорстокістю, згубною для багатьох, хто не встиг вчасно відбігти. Услід їм летіли прокльони й сипався град каміння, але він не зважав на це, намагаючись вибратися на вільніші місця. Рухатися вперед можна було тільки ціною неймовірних зусиль. Люди, що розташувалися вже табором, не хотіли звільняти солдатам дорогу й голосно проклинали імператора та преторіанців. У деяких місцях натовп поводився загрозливо. До слуху Вініція долітали фрази зі звинуваченням Нерона в підпалі міста. Погрожували смертю і йому, й Поппеї. Вигуки: «Sannio!», «Histrio!»[311], «Матеревбивця!» — розлягалися довкола. Одні кричали, що треба його вкинути в Тибр, інші — що Рим уже доволі терпів. Очевидним було, що погрози ті можуть перейти у відкритий бунт, який, коли б знайшовся ватажок, міг вибухнути будь-якої хвилини. Тим часом лють і розпач натовпу спрямовувалися проти преторіанців, які ще й тому не могли вирватися з тисняви, що дорогу захаращували цілі купи речей, винесених поспіхом із пожежі: скрині та бочки з продуктами, цінне майно, посуд, дитячі колиски, постіль, повози, тюки. Тут і там доходило до сутичок, але преторіанці хутко давали собі раду із беззбройним натовпом. Насилу перетнувши дороги Латинську, Нуміційську, Архейську, Лавінійську та Остійську, обминаючи вілли, сади, цвинтарі та храми, Вініцій нарешті дістався містечка вздовж Александрійської вулиці, за яким був міст через Тибр. Було там уже вільніше й менше диму. Від утікачів, яких, одначе, й тут не бракувало, довідався, що тільки деякі завулки Затибря охоплені пожежею, але очевидно, що перед силою вогню ніщо не вистоїть, позаяк є люди, котрі навмисно підпалюють і не дозволяють рятувати і кричать, що роблять так за наказом. Молодий трибун не мав уже тепер ані найменшого сумніву, що імператор дійсно наказав підпалити Рим, і помста, про яку волали натовпи, видалася йому річчю слушною та справедливою. Що ж більше міг учинити Мітридат[312] або хто-небудь із найзапекліших ворогів Рима? Міру було перебрано, безумство стало занадто жахливим, а життя людське під його владою — занадто нестерпним. Вініцій вірив, що час Нерона настав, що ці уламки, на які розпадається місто, мають і мусять привалити потворного блазня разом із всіма його лиходійствами. Коли б знайшовся чоловік доволі сміливий, аби очолити доведений до відчаю народ, статися б це могло протягом кількох годин. Тут у голові Вініція завирували сміливі та мстиві думки. А коли б це вчинив він? Рід Вініціїв, який аж до останнього часу дав цілі шереги консулів, був знаний в усьому Римі. Натовпам потрібне тільки ім'я. Адже через смертний вирок чотирьомстам рабам префекта Педанія Секунда мало не дійшло до бунту і громадянської війни. Так що сталося б тепер, при цьому страшному лихові, яке перевершувало всі нещастя, що їх зазнав Рим протягом восьми століть? Хто закличе до зброї квіритів, думав Вініцій, той безумовно зуміє скинути Нерона і сам одягне імператорський пурпур. Так чому б цього не зробити йому? Був сильнішим, діяльнішим і молодшим за інших августіанів… Нерон керував, щоправда, тридцятьма легіонами, що стояли на кордонах держави, але чи ті легіони та їхні командири не збунтуються, довідавшись про спалення Рима і його храмів?.. А в такому разі він, Вініцій, міг би стати імператором. Адже шепотілися августіани, що якийсь віщун напророчив пурпур Отонові. А чим же він гірший? Може, і Христос допоміг би йому своєю божественною могутністю, може, це він і надихнув? «О, коли б так було!» — благав у душі Вініцій. Помстився б тоді Неронові за небезпеку, що нависла над Лігією, й за свій неспокій, запровадив би панування справедливості й істини, поширив би вчення Христа від Євфрату аж до туманних берегів Британії та одягнув би Лігію в пурпур і зробив би її володаркою світу.