— Так!

Настало мовчання, тільки легкий подих вітерцю ворушив листя бука.

Петроній міг і дійсно подумати, що перед ним статуя, вирізьблена з білого мармуру.

— Евніко! — сказав. — Хочу померти спокійно.

І дівчина, поглянувши на нього з нестямною усмішкою, прошепотіла:

— Слухаю тебе, пане.

Увечері гості, які бували вже не раз на бенкетах Петронія і знали, що в порівнянні з ними навіть бенкети імператора видавалися нудними й варварськими, почали сходитись юрбою, нікому й на думку не спало, що це мав бути останній «симпозіум». Багато хто, щоправда, знав, що над витонченим арбітром нависли хмари імператорської немилості, але траплялося це вже стільки разів і стільки ж разів Петроній умів їх розігнати якимось спритним учинком або одним сміливим словом, що насправді ніхто не припускав, аби йому загрожувала серйозна небезпека. Його веселе обличчя і звична безтурботна посмішка зміцнили загальну думку про це. Прекрасна Евніка, якій він сказав, що хоче померти спокійно і для якої кожне його слово було мовби пророчим словом, у божественних рисах мала цілковитий спокій і якісь дивні вогники в зіницях, які можна було сприйняти за радість. У дверях триклінію отроки з волоссям у золотих сітках клали вінки із троянд на голови гостям, попереджаючи їх водночас, за звичаєм, аби переступали поріг правою ногою. По залі плив легкий аромат фіалок; вогні світилися в лампах різнобарвного александрійського скла. Біля лож стояли дівчатка-гречанки, маючи зволожувати пахощами стопи гостей. Під стінами цитристи й афінські співаки очікували знаку свого диригента.

Накрито столи було препишно, але розкіш ця не коробила очі, не пригнічувала нікого і видавалася природною ознакою багатства.

Дух веселощів і свободи разом з ароматом фіалок панував у залі. Гості, входячи сюди, відчували, що не нависають над ними ні принука, ні загроза, як це бувало в імператора, де за не досить високу або не досить вдалу похвалу співу чи віршів можна було поплатитися життям. Водночас також, при вигляді вогнів та обвитих плющем глеків, при вигляді вин, які охолоджувалися в посудинах зі снігом, і вишуканих страв розохотилися серця учасників бенкету. Жваво загули розмови, як гуде рій бджіл над квітучою яблунею. Часом тільки переривав їх вибух веселого сміху, часом — гамір похвал, часом — занадто голосний поцілунок, прикладений до білої ручки.

Гості пили вино, схлюпнувши з чаш по кілька крапель безсмертним богам, аби здобути їхнє покровительство і прихильність для господаря. Це нічого, що багато хто не вірив у богів. Цього вимагали звичай і забобони. Петроній, поряд із Евнікою, розмовляв про римські новини, про найновіші розлучення, про любов, про флірт, про перегони, про Спікуля, що останнім часом прославився на арені, та про найновіші книги, які з'явились у Атракта і Сосіїв. Схлюпнувши вино, мовив, що робить це на честь Володарки Кіпру, яка старша й могутніша від усіх богів, єдина лише безсмертна, правічна, всевладна.

Розмова його була, як промінь сонця, який щоразу освітлює інший предмет, або як літній подих вітерцю, що гойдає квіти в саду. Врешті кивнув диригентові, й за знаком забриніли легко цитри, а молоді голоси вторили їм. Потім танцівниці з Коса, землячки Евніки, замиготіли з-під прозорих шат рожевими тілами. Насамкінець єгипетський віщун почав прорікати майбутнє гостям за кольоровими камінцями-оракулами у кришталевій посудині.

А коли вже тих забав мали доста, Петроній, злегка звівшись на своїй сирійській подушці, сказав побіжно:

— Друзі! Вибачте мені, що на бенкеті звертаюся до вас із проханням: нехай кожен з вас прийме від мене в подарунок той кубок, з якого схлюпнув вино на честь богів і на моє благополуччя.

Кубки Петронія сяяли золотом і коштовним камінням, вражали майстерним різьбленням, і, хоча роздавання подарунків було справою звичною в Римі, радість охопила серця учасників бенкету. Одні почали йому дякувати й голосно його вихваляли; інші говорили, що навіть сам Юпітер не вшановував ніколи богів на Олімпі такими подарунками; зрештою були й такі, що вагалися, чи брати подарунок, — так переходила звичну міру його цінність.

А він, піднісши догори муринську чашу, на веселку за сяйвом схожу й воістину безцінну, сказав:

— А ось та, з якої схлюпнув я на честь Володарки Кіпру. Нехай віднині нічиї вуста її не торкнуться й нехай жодна рука на честь іншої богині з неї не схлюпне.

І жбурнув коштовну посудину на посилану ліловими квітами шафрану підлогу, а коли вона розбилася на друзки, сказав, бачачи навколо страшенно здивовані погляди:

— Любі мої, веселіться і не дивуйтеся. Старість, безсилля — сумні супутники останніх літ життя. Але я вам дам добрий приклад і добру пораду: можна, бачите, не чекати, коли надійдуть, піти добровільно, як я й зроблю.

— Що хочеш учинити? — кілька голосів запитали занепокоєно.

— Хочу веселитися, пити вино, слухати музику, дивитися на ці божественні форми, що ви їх біля мене бачите, а потім заснути з увінчаною головою. Я вже попрощався з імператором, тож чи хочете послухати, що йому на прощання написав?

Сказавши це, видобув із-під пурпурового узголів'я табличку й почав читати:

«Знаю, о імператоре, що виглядаєш нетерпляче мого прибуття і що твоє вірне серце друга сумує вдень і вночі за мною. Знаю, що обсипав би мене подарунками, довірив би мені префектуру Преторії, а Тигеллінові б наказав бути тим, для чого створили його боги: сторожем мулів у тих твоїх землях, які ти дістав, отруївши Доміцію. Вибач мені, одначе присягаюся тобі Гадесом і тінями твоєї матері, дружини, брата й Сенеки, що там перебувають, що приїхати до тебе не можу. Життя є великим скарбом, любий мій, я ж із того скарбу вибирати вмів найцінніші коштовності. Але в житті є й такі речі, яких я довше терпіти не зможу. Ох, не думай, будь ласка, буцім уразило мене те, що вбив ти матір, і дружину, і брата, що ти спалив Рим і відправив до Еребу всіх порядних людей у твоїй державі. Ні, мій правнуче Хроноса. Смерть є долею людського стада, від тебе ж інших вчинків годі було сподіватись. Але калічити собі вуха ще довгі роки твоїм співом, бачити твої доміціївські тонкі ноги, що метляються в піррейському танку, слухати твою гру, твої декламації та твої поеми, бідолашний провінційний віршомазе, — ось що над мою силу і збудило бажання померти. Рим затуляє вуха, слухаючи тебе, світ із тебе сміється, я ж за тебе червоніти не хочу, не можу. Виття Цербера, милий мій, хоча подібне до твого співу, менше мені дозолятиме, бо не був йому ніколи другом і за голос його соромитися не мав обов'язку. Бувай здоровий, але не співай, убивай, але не пиши віршів, отруюй, але не танцюй, підпалюй, але не грай на цитрі — цього бажає тобі й цю останню дружню пораду посилає тобі Арбітр елегантності».

Учасники бенкету злякалися, знали ж бо, що, коли б Нерон владу втратив, удар був би для нього менш жорстокий. Зрозуміли теж, що людина, яка написала такого листа, мусить померти, і до того ж їх самих охопив смертельний страх, що такого листа слухали.

Але Петроній розсміявся таким щирим і веселим сміхом, ніби йшлося про невинний жарт, потів обвів поглядом присутніх і сказав:

— Веселіться й женіть подалі тривогу. Ніхто не зобов'язаний хвалитися тим, що цього листа вислухав, я ж похвалюся ним хіба що Харону в час переправи.

І кивнув лікарю-греку і простягнув йому руку. Спритний грек як оком змигнути перев'язав її золототканою пов'язкою і розітнув жилу на згині руки. Кров бризнула на узголів'я і облила Евніку, яка, підтримавши голову Петронія, схилилася над ним і сказала:

— Повелителю мій, невже ти гадав, що я тебе відпущу? Коли б хотіли боги подарувати мені безсмертя, а імператор — владу над світом, я й тоді пішла б за тобою.

Петроній усміхнувся, звів голову, торкнувся вустами її вуст і відповів:

— Ходімо зі мною.

І потім додав:

— Ти ж насправді мене кохала, божественна моя!..

А вона простягла лікарю свою рожеву руку, й за хвилину кров її полилася, змішуючись із його кров'ю.