Після чого пообіцяв їм улаштувати бенкет «перед далекою подорожжю» і саме робив до нього приготування, коли надійшов лист од Вініція.

Взявши його, Петроній замислився дещо, одначе за хвилину обличчя його заясніло звичною погідністю, і ввечері того ж самого дня відписав таке:

«Тішуся вашим щастям і дивуюся вашій сердечності, carissime, бо не припускав, аби двоє закоханих могли про когось третього й далекого пам'ятати. Ви ж не тільки не забули про мене, але хочете намовити мене приїхати на Сицилію, щоби поділитися зі мною вашим хлібом і вашим Христом, що, як пишеш, так щедро вам додає щастя.

Якщо це так, ушановуйте його. Я гадаю, любий, що Лігію тобі повернув також трохи Урс, трохи римський люд. Коли б імператор був іншою людиною, я б навіть подумав, що припинено подальші переслідування з огляду на твоє з ним споріднення через внучку Тиберія, що її віддав той свого часу заміж за одного з Вініціїв. Якщо вже ти вважаєш, що це зробив Христос, не буду сперечатися з тобою. Так! Не скупіться на жертвування. Прометей також присвятив себе людям, але eheu! Прометей, здається, тільки вигадка поетів, достойні ж люди говорили мені, що Христа бачили на власні очі. Я разом з вами вважаю, що це найбільш порядний із богів.

Запитання Павла з Тарса пам'ятаю і згоден, що, коли б, приміром, Агенобарб жив згідно з ученням Христа, то, може б, я мав час поїхати до вас, на Сицилію. Тоді в затінку дерев, біля джерел, змогли б ми вести розмови про всіх богів і про всі істини, як вели їх колись грецькі філософи. Сьогодні мушу тобі дати коротку відповідь.

Двох визнаю тільки філософів: одного звати Піррон, другого — Анакреонт. Решту задешево тобі віддати можу разом із школою грецьких і наших стоїків. Істина мешкає десь так високо, що самі боги не можуть її вздріти з вершини Олімпу. Тобі, carissime, видається, що ваш Олімп іще вище, і, стоячи на ньому, кричиш мені: „Піднімись, і побачиш такі краєвиди, яких не бачив досі!“ Можливо. Але я тобі відповідаю: „Друже, не маю ніг!“ І, коли дочитаєш цього листа до кінця, гадаю, що визнаєш мою правоту.

Ні! Щасливий чоловіче царівни Ранкової Зорі! Ваше вчення не для мене. Маю любити віфінців, які рухають мої ноші, єгиптян, які опалюють мої лазні, Агенобарба і Тигелліна? Білими колінами Харит присягаюся тобі, що, хоч би й хотів, не зумію. В Римі є щонайменше сто тисяч людей, які мають або криві лопатки, або товсті коліна, або сухі литки, або круглі очі, або завеликі голови. Чи накажеш мені любити їх також? Де маю знайти цю любов, якщо її в серці не відчуваю? А якщо ваш Бог хоче, аби любив їх усіх, чому в своїй усемогутності не дав їм форм таких, як, приміром, у ніобідів, що ти їх бачив на Палатині? Хто любить красу, через це не може любити потворність. Інша річ не вірити в наших богів, але любити їх можна, як любили їх Фідій і Пракситель, і Мирон, і Скопас, і Лісіпп.

Коли б навіть хотів іти туди, куди ти мене кличеш, не можу. Що ж і не хочу, то двічі не можу. Ти віриш, як і Павло з Тарса, що колись по той бік Стіксу, на якихось полях Єлисейських бачитимете вашого Христа. Добре! Нехай тоді сам тобі скаже, чи прийняв би він мене з моїми гемами, з моєю муринською чашею, з виданнями Сосіїв і з моєю Золотоволосою. На саму лише думку про це, любий мій, сміятися мені хочеться, бо навіть Павло з Тарса говорив мені, що для Христа треба відмовитися від трояндових вінків, бенкетів і насолод. Щоправда, обіцяв мені він інше щастя, але я йому відповів, що на таке інше застарий, і що трояндами завше будуть тішитись очі мої, й аромат фіалок мені завше буде милішим од запаху брудного „ближнього“ з Субури.

Ось причини, з яких ваше щастя не для мене. Але, крім цього, ще одна, яку я для тебе приберіг наостанок. Мене закликає Танатос. Для вас починається світанок життя, а для мене сонце вже зайшло, й морок огортає мені голову. Іншими словами, я мушу померти, carissime.

Не варто довго про це говорити. Так мусило скінчитися. Ти, що знаєш Агенобарба, легко це зрозумієш. Тигеллін мене переміг, а радше ні! Це тільки мої перемоги добігли кінця. Жив, як хотів, і помру, як мені подобається.

Не беріть цього до серця. Жоден бог не обіцяв мені безсмертя, тож не спіткала мене несподіванка. При цьому ти мислиш, Вініцію, стверджуючи, що тільки ваше божество навчає помирати спокійно. Ні. Світ наш знав і до вас, що, коли останню чашу випито, час одійти, спочити, і вміє це ще робити спокійно. Платон говорить, що доброчесність — це музика, а життя — мудра гармонія. Якщо це так, то помру, як жив, — доброчесно.

Хотів би з твоєю дружиною попрощатися ще словами, якими привітав її колись у домі Плавтіїв: „Різні, прерізні бачив народи, а рівної тобі не знаю“.

Тож якщо душа є чимось більшим, ніж вважає Піррон, то моя залетить до вас по дорозі на край Океаносу й сяде біля вашого дому в образі метелика або, як вірять єгиптяни, яструба.

Інакше прибути не можу.

А тим часом нехай вам Сицилія перетвориться на сад Гесперид, нехай польові, лісові й джерельні німфи розсипають вам квіти по дорозі, і по всіх акантах у колонах вашого дому нехай гніздяться білі голуби».

Розділ LXXIV

Дійсно, Петроній не помилився. Через два дні молодий Нерва, завжди до нього доброзичливий і відданий йому, прислав до нього свого вільновідпущеника з повідомленням про все, що діялося в імператорському палаці.

Загибель Петронія було вже визначено. Збиралися завтра ввечері послати до нього центуріона з наказом, аби залишався в Кумах і чекав там подальших розпоряджень. Наступний гонець, якого відішлють через кілька днів, мав принести йому смертний вирок.

Петроній вислухав вільновідпущеника з незворушним спокоєм, потім сказав:

— Однесеш своєму панові одну з моїх ваз, яку тобі вручу перед твоїм від'їздом. Скажи йому також від мене, що від душі дякую йому, позаяк тепер зможу випередити вирок.

І раптом засміявсь, як людина, що її осяяла чудова думка й вона тішиться заздалегідь її здійсненням.

І того ж іще вечора його раби розбіглися, запрошуючи всіх августіанів і августіанок, які перебували в Кумах, на бенкет до чудової вілли арбітра елегантності.

А сам писав у пообідній час у бібліотеці, потім прийняв ванну, після чого звелів вестиплікам себе одягти і, чудовий, ошатний, подібний до божества, зайшов до триклінію, щоби кинути погляд знавця на приготування, а після цього — до саду, де отроки та юні гречанки з островів плели із троянд вінки до вечері.

На обличчі його не було видно й тіні тривоги. Слуги дізналися, що бенкет буде чимось надзвичайним, тільки з його розпорядження дати особливі нагороди тим, ким був задоволений, і злегка відшмагати всіх, чия робота не припала йому до смаку або хто до цього заслужив догану й покарання. Цитристам і співакам пообіцяв щедру плату і насамкінець, усівшись у саду під буком, крізь листя якого проникало сонячне проміння, мережачи землю світлими плямами, покликав до себе Евніку.

Прийшла в білих шатах із галузкою мирту в волоссі, прекрасна, як Харита, й Петроній посадив її коло себе і, легко торкнувшись пальцями її скроні, почав дивитися на неї з таким захватом, із яким знавець дивиться на божественну статую, що вийшла з-під різця майстра.

— Евніко, — звернувся до неї, — чи знаєш ти, що давно вже не є рабинею?

А вона підвела на нього свої спокійні, блакитні як небо очі й заперечливо похитала головою.

– Є, пане, завше, — відповіла.

— Але, може, цього не знаєш, — мовив далі Петроній, — що ця вілла й ці раби, які там плетуть вінки, і все, що в ній є, і поля, і стада, віднині належать тобі.

Евніка, почувши це, відсунулася несподівано від нього й голосом, у якому забринів раптовий неспокій, запитала:

— Навіщо ти мені це говориш, пане?

Потім наблизилася знову й почала дивитися на нього, кліпаючи переляканими очима. За хвилину обличчя її зробилося блідим як полотно, а він усе всміхався й урешті сказав одне тільки слово: