— Еге ж, — кивнув Томас. — Продовжуймо.

— Ми тут усе одно не допоможемо, — раптом заявив Мінхо.

Всі троє здивовано втупилися в нього. Він відповів сердитим поглядом.

— Принаймні я і Томас. А ми повинні відрядити бігунів у Лабіринт.

— Що? — вигукнув Томас. — Ця справа набагато важливіша!

— Можливо, — спокійно відповів Мінхо, — але ми не маємо права втрачати жодного дня. А надто зараз.

Томаса це прикро вразило: гасати Лабіринтом замість розгадувати код здавалося дурістю і марнуванням часу.

— Послухай, Мінхо. Ти сам казав, що конфігурації повторюються з періодичністю приблизно раз на місяць. Один проґавлений день нічого не змінить!

— Томасе, — ляснув наглядач долонею по столу, — годі вже дурниці верзти! Можливо, з усіх днів саме цей виявиться найважливішим. А раптом щось знову пішло не так — десь щось змінилося або відкрилося? Я певен, що тепер, коли чортові стіни більше не рухаються, прийшов час перевірити твою теорію на ділі — тобто залишитися в Лабіринті на ніч і вивчити його уважніше.

Томаса це дуже зацікавило — і справді ж бо кортіло довідатися, щó відбувається зі стінами Лабіринту вночі.

— А як бути з кодом? — запитав він. Його буквально роздирали суперечливі бажання. — А що як…

— Томмі, — спробував заспокоїти його Ньют. — Мінхо має рацію. Ви, шлапаки, бігом у Лабіринт, а я знайду кількоро мовчазних глейдерів, і ми продовжимо працювати над картами.

Зараз Ньют говорив як справжній ватажок.

— Я залишуся і допоможу Ньютові, — сказала Тереза.

— Впевнена? — зазирнув їй в очі Томас. Хлопцеві дуже хотілося самому розгадати код, та довелося визнати, що Ньют з Мінхо мають рацію.

Тереза всміхнулася.

— Я впевнена: коли треба розшифрувати секретний код, захований в декількох незалежних лабіринтах, то тут аж ніяк не обійдеться без жіночого розуму, — її усмішку враз змінив глузливий осміх.

— Ну, коли ти так вважаєш… — Томас теж посміхнувся. Раптом він знову відчув непереборне бажання залишитися з нею.

— Лацно, — кивнув Мінхо й розвернувся, збираючись іти. — Все чудово. Ходім, — і він попрямував до дверей, та зупинився, помітивши, що Томас не рушив з місця.

— Не хвилюйся, Томмі, — сказав Ньют. — 3 твоєю дівчиною все буде гаразд.

У Томасовій голові за одну мить промайнули мільйони думок: бажання дізнатися код, збентеження від того, що про них з Терезою подумав Ньют, передчуття нових відкриттів у Лабіринті — і страх.

Втім, хлопець відмахнувся від них. Навіть не попрощавшись, він нарешті пішов за Мінхо, і вдвох хлопці заходилися підніматися сходами.

Томас допоміг Мінхо зібрати бігунів, щоб розповісти їм новини та спорядити їх у тривалий похід у Лабіринт. На диво, всі без винятку погодилися, що прийшов час узятися до поглибленого вивчення Лабіринту і залишитися в ньому на ніч. Попри страх і хвилювання, Томас зголосився самостійно досліджувати один із секторів, але Мінхо відмовив у проханні, пояснивши, що вже відібрав для цього найдосвідченішого бігуна, а Томас піде разом з ним. Отримавши відмову, хлопець так зрадів, що йому стало соромно за себе.

Цього разу вони з Мінхо натовкли наплічники харчами під зав’язку — неможливо було передбачити, скільки часу доведеться сидіти в Лабіринті. Томас відчував страх і захват водночас. Хтозна, можливо, саме сьогодні вони таки знайдуть вихід?

Хлопці стояли біля Західної Брами і розминали ноги, коли до них підбіг Чак, щоб попрощатися.

— Я б з вами пішов, — сказав хлопчик доволі веселим тоном, — та щось не хочеться померти страшною смертю.

Несподівано для самого себе Томас розреготався.

— Дякую за підбадьорливі слова.

— Ви там обережно, — напучував Чак. Раптом він посерйознішав, а в голосі почулася тривога. — Шкода, що не можу вам допомогти, хлопці.

Томас був зворушений. Він не сумнівався, що коли б справи були геть кепські й Чака попросили вийти в Лабіринт, хлопчик без вагань погодився б.

— Дякую, Чаку. Ми будемо дуже обережні.

Мінхо пирхнув.

— Ми повсякчас були дуже обережні — і що? Тепер все або нічого, малий.

— Час іти, — сказав Томас. Від хвилювання у нього в животі все переверталося, тому захотілося якнайскоріше рушати і поменше думати. Зрештою, тепер, коли Брама відчинена повсякчас, у Глейді аж ніяк не безпечніше, ніж в Лабіринті. Втім, і ця думка не принесла Томасу розради.

— Ага, — спокійно відгукнувся Мінхо. — Рушаймо.

— Ну, — промовив Чак, дивлячись собі під ноги. Потім він знову звів погляд на Томаса. — Удачі. Якщо твоїй дівчині стане самотньо, обіцяю її трохи розважити.

Томас закотив очі.

— Вона не моя дівчина, гнилоголовий!

— Ого! — вигукнув Чак. — Та ти вже почав лаятися, як Альбі! — він силкувався вдати, ніби останні події його анітрохи не злякали, та його видавали очі. — А як серйозно, то нехай вам щастить.

— Дякую, і як ми обійдемося без твоїх напучувань, — гмикнув Мінхо. — Ще побачимося, шлапак.

— Атож, побачимося, — пробурмотів Чак і пішов геть.

Томасові раптом стало тужно: можливо, він більше ніколи не побачить ні Чака, ні Терези, ні решти. Піддавшись раптовому пориву, він гукнув:

— Пам’ятай, щó я тобі обіцяв! Я поверну тебе додому!

Чак обернувся і схвально підніс угору великий палець а на очах у нього заблищали сльози.

У відповідь Томас підніс догори відразу два великих пальці, після чого вони з Мінхо завдали наплічники на спини й увійшли в Лабіринт.

Розділ 44

Томас із Мінхо не зупинялися, аж поки не здолали половини відстані до останнього глухого кута у восьмому секторі. Сьогодні просувалися значно швидше — тільки тепер, коли сонце зникло, Томас уповні оцінив користь наручного годинника. Нічого в коридорах не змінилося. Оскільки відпала необхідність робити позначки в блокноті, єдине, що від хлопців вимагалося, — просто оббігти всі коридори і повернутися назад, дорогою видивляючись щось незвичайне — будь-що. Мінхо дозволив зробити двадцятихвилинний привал, після чого хлопці продовжили шлях.

Бігли вони мовчки. Мінхо вчив, що розмови на бігу — марна втрата енергії, тому Томас зосередився на тому, щоб тримати темп і дихати рівно і спокійно. Вдих, видих, вдих, видих. Так, наодинці зі своїми думками, хлопці заглиблювалися в Лабіринт під тупіт власних черевиків, що барабанили по кам’яній долівці.

На третій годині Томас із подивом почув у голові Терезин голос, хоча сама вона перебувала далеко в Глейді.

«У нас прогрес — розшифрували ще слово. Але поки що нічого не зрозуміло».

Першим поривом Томаса було ігнорувати голос — надто вже не хотілося визнавати, що хтось може ось так просто влазити у його свідомість і порушувати особистий простір. Та пересилило бажання поговорити з дівчиною.

«Ти мене чуєш? — запитав він, подумки малюючи у свідомості слова і намагаючись надіслати їх їй у невідомий йому самому спосіб. Томас сконцентрувався і повторив питання: — Ти мене чуєш?»

«Так! — відповіла вона. — Вдруге прозвучало дуже чітко».

Хлопець був вражений. Вражений настільки, що мало не став як стій. Спрацювало!

«Як ти гадаєш, звідки в нас такі здібності?» — звернувся він до Терези.

Розумове напруження від уявного спілкування з нею викликало фізичний дискомфорт — у Томаса вже голова починала боліти.

«Може, ми кохалися» — послала відповідь Тереза.

Томас перечепився і гепнувся на землю. Зніяковіло посміхнувшись Мінхо, який, не зменшуючи темпу, обернувся подивитися, що сталося, Томас скочив на ноги і побіг наздоганяти його. «Що?» — запитав він нарешті.

Томас відчув дівочий сміх — це була наче яскрава акварель у голові.

«Все це так дивно! — сказала Тереза. — Ти наче чужий, а наче й не чужий».

Хлопця раптом немов обдало приємною прохолодою, хоч він добряче таки пітнів.

«Шкода тебе розчаровувати, та ми справді чужі. Ми ж тільки познайомилися».