— Ласкаво просимо до Картосховища, — оголосив Мінхо. — Найцікавіша місцина, що ти досі бачив.

Томас був трохи розчарований — він очікував чогось більш вражаючого. Хлопець глибоко вдихнув.

— Ну тут і смердить — як на закинутій мідній копальні.

— А мені подобається запах, — Мінхо висунув з-під столу два стільці й сів. — Сідай. Хочу, щоб ти отримав бодай якесь уявлення про те місце, куди ми зараз вирушимо.

Коли Томас усівся, бігун узяв чистий аркуш паперу, олівець і заходився малювати схему. Томас нахилився ближче. Мінхо зобразив великий квадрат, який зайняв майже всю площу аркуша, а потім розділив його на квадрати меншого розміру. Тепер схема була схожа на збільшене поле гри в «хрестики-нулики» — три ряди квадратів однакового розміру. У центральному квадраті він написав слово «Глейд», а решту пронумерував цифрами від одного до вісьмох, почавши з верхнього лівого квадрата і далі за годинниковою стрілкою. Насамкінець Мінхо намалював кілька коротких рисок, що перетинають лінії.

— Це Брами, — пояснив він. — Ти бачив тільки ті, що ведуть з Глейду, але в самому Лабіринті є ще чотири — вони ведуть у перший, третій, п’ятий і сьомий сектори. Самі Брами стоять на місці, та шляхи до них повсякчас змінюються через переміщення мурів уночі, — він замовк і підсунув аркуш до Томаса.

Томас узяв намальований план і почав його вивчати, захоплюючись тим, що Лабіринт виявився такою чітко структурованою спорудою. Мінхо тим часом провадив:

— Таким чином, Глейд оточений вісьмома секторами, кожен з яких є ізольованим квадратом. От уже два роки ми б’ємося над розгадкою, але так і не наблизилися до неї. Єдине місце, яке з натяжкою можна вважати виходом з Лабіринту, — Стрімчак. Та цей варіант годиться, тільки якщо хочещ політати і розбитися на смерть, — Мінхо стукнув пальцем по схемі. — Кляті мури щовечора зсуваються у всіх місцях воднораз — саме в той час, коли у нас зачиняється Брама. Ми так вважаємо, бо ніколи не чули гуркоту в інший час.

Томас відірвався від аркуша.

— Коли ми вночі застрягли в Лабіринті, я не бачив, щоб рухалася бодай одна зі стін, — він був радий додати від себе бодай дрібку інформації.

— Головні коридори біля Брами ніколи не рухаються. Стіни, що переміщаються, розташовані значно глибше.

— A-а, он воно як… — Томас знову придивився до грубої схеми, намагаючись подумки уявити Лабіринт і мури в тих місцях, які Мінхо позначив лініями.

— У нас завжди є щонайменше вісім бігунів з наглядачем разом. Один бігун на сектор. Щоб оббігти весь сектор, у надії відшукати клятий вихід, потрібно цілий день. Потім ми повертаємося і переносимо план на папір. Один день роботи — один аркуш, — Мінхо кивком указав на одну зі скринь. — Ось чому ці чортові скрині так натоптані картами.

Томасу раптом спало на думку дещо неприємне — і навіть моторошне.

— Мене… взяли на заміну якогось загиблого?

— Ні, — похитав головою Мінхо, — ми просто тебе тренуємо. Але хтось із бігунів може попросити відпустку. Не хвилюйся, бігуни вже давно не гинули.

На диво, така відповідь лише посилила занепокоєння, яке, як сподівався Томас, не відбилося на його обличчі.

— То, значить, у вас… забирає цілий день дослідження одного жалюгідного квадрата? — запитав він, побарабанивши пальцями по третьому сектору на карті.

— А ти як думав? — Мінхо підвівся і підійшов до скрині позаду них, опустився навколішки і, піднявши віко, відкинув його на стіну. — Поглянь сюди.

Томас з-за спини Мінхо зазирнув у скриню, в якій могло вміститися рівно чотири стоси паперу. І рівно чотири стоси до верху там і були. Карти мало чим відрізнялися одна від одної: грубі начерки квадратних секторів займали майже всю поверхню аркуша. У правому верхньому куті всіх карт значився напис «Сектор 8», далі було ім’я «Генк» і слово «Дата» з указаним за нею числом. На останньому аркуші фігурувало число 749.

— Ми, — провадив Мінхо, — з самого початку зрозуміли, що стіни рухаються, й одразу ж почали фіксувати їхнє переміщення. Думали, що, порівнявши розташування мурів по днях і тижнях, зможемо знайти закономірність у русі. Так воно і вийшло — розташування стін у всіх секторах Лабіринту повторюється з періодичністю близько місяця. Справа залишалася начебто за малим: обчислити момент, коли відкриються проходи, що ведуть за межі секторів, та саме проходів якраз і не виявилося.

— Два роки минуло, — сказав Томас. — Невже ви жодного разу не доходили до такого відчаю, щоб залишитися в Лабіринті на ніч і пошукати прохід після того, як стіни перемістяться?

Мінхо подивився на нього з неприхованим роздратуванням.

— Чувак, звучить як образа. Серйозно.

— А що таке? — зніяковів Томас. У нього й думки не було скривдити товариша.

— Ми два роки дупи рвемо, і тут з’являєшся ти й питаєш: чому це ми такі боягузи, що жодного разу не заночували в Лабіринті? На самому початку знайшлися сміливці, які спробували залишитися там на ніч. Усі вони загинули. Може, хочеш повторити їхній подвиг? Гадаєш, один раз вижив, то зможеш до нескінченності долю випробовувати?

Томас від сорому почервонів.

— Ні. Вибач.

Він почувався шматком дристу. З Мінхо важко було сперечатися. В душі Томас розумів, що й сам волів би щовечора повертатися в Глейд живим і неушкодженим, ніж зустрічатися з гріверами. На саму думку про них він здригнувся.

— Так от, — Мінхо, до Томасового полегшення, знову перевів увагу на стоси карт у скрині. — Можливо, життя в Глейді не таке вже й солодке, та принаймні тут ми у безпеці. Харчів удосталь, є захист від гріверів. Тож ми не маємо права просити бігунів, ризикуючи життям, залишитися в Лабіринті на ніч. За жодних обставин. У всякім разі, не тепер. Принаймні не раніше, ніж конфігурація мурів підкаже, що прохід, нехай і тимчасовий, реально може десь відкритися.

— Наскільки ви наблизилися до розгадки?

— Важко сказати, — знизав Мінхо плечима. — Ми не знаємо, що ще можна зробити, і це неабияк гнітить. Та ми не маємо права пропустити бодай один день, адже є ймовірність, що саме цього дня прохід і справді десь відкриється. Ми не маємо права здаватися. В жодному разі.

Томас задоволено кивнув — йому імпонувала рішучість Мінхо. Хай які в них кепські справи, та якщо вони здадуться, буде ще гірше.

Мінхо витягнув із шухляди ще кілька аркушів — карти, складені за останні декілька днів. Швидко переглянувши їх, він пояснив:

— Кожен бігун відповідає за складання карт закріпленого за ним сектора. Як я казав, ми порівнювали карти за днями, тижнями й місяцями, але, по-правді, так і не знайшли ключа до розгадки. А якщо вже всю правду казати — ми навіть не знаємо, що шукати. Таке лайно, чувак. Отаке ось лайно.

— Ми не маємо права здаватися, — спокійно промовив Томас, наче під гіпнозом повторюючи те, що Мінхо сказав трохи раніше. Слово «ми» мимоволі зірвалося з язика, і хлопець зрозумів, що справді вже належить до Глейду.

— Точно, братан. Не можна здаватися, — Мінхо охайно склав папери назад, зачинив скриню і підвівся. — Гаразд, щось ми засиділися, тепер доведеться поквапитися, — перші дні ти будеш просто ходити за мною. Готовий?

Томас відчув, як нерви напружилися, а в животі залоскотало. Ось воно: більше ніякої балаканини, ніяких роздумів, — починається перший справжній похід.

— Ну… так.

— Без «ну». Готовий чи ні?

Томас глянув на Мінхо, витримавши його несподівано суворий погляд.

— Я готовий.

— Тоді побігли.

Розділ 33

Вони вийшли через Західну Браму у восьмий сектор і подолали кілька коридорів: Томас біг за Мінхо, звертаючи то праворуч, то ліворуч, і, здавалося, зовсім не замислювався про вибір напрямку. Вранішнє ранкове світло мало якийсь особливий блиск, надаючи всьому довкола — плющу, потрісканим мурам, кам’яним блокам під ногами — яскравих і чітких обрисів. Було доволі ясно, хоч до полудня залишалося ще кілька годин. Томас намагався не відставати від Мінхо, і часом йому доводилося прискорювати крок, щоб не пасти задніх.