Це означало лише одне: Мінхо не помилявся, стверджуючи, що невдовзі Томас стане найкращим бігуном.

Хлопець дізнався про себе і ще дещо — наче ночі в Лабіринті було недосить, щоб це зрозуміти, — він має чудову фізичну форму. Буквально добу тому Томас перебував у стані крайнього виснаження, а тіло боліло з голови до п’ят, однак він зміг швидко відновитися і зараз біг без особливих зусиль, хоч і перебував у Лабіринті майже дві години. Не треба бути генієм математики, щоб підрахувати, що до повернення в Глейд Томас подолав половину марафонської дистанції.

Справжні розміри споруди він оцінив тільки тепер — Лабіринт простягався на милі, милі й милі. І якщо врахувати, що ночами стіни переміщаються, то ставало ясно, чому з нього не здавалося знайти вихід. Досі Томас сумнівався в правдивості слів бігунів, щиро дивуючись їхній нездатності вирішити загадку Лабіринту.

Томас біг не зупиняючись, звертав то ліворуч, то праворуч, то рухався прямо. Коли нарешті перетнув кордон Глейду, до зачинення Брами залишалися лічені хвилини. Втомлений, він попрямував до Могильника, зайшов у ліс і дістався місця, де в південно-західному кутку дерева сплелися майже в непролазні хащі. Понад усе хлопцеві хотілося зараз побути на самоті.

Коли майже стихло мекання овець і рохкання свиней, а голоси глейдерів перетворилися на далеке невиразне бурмотіння, Томас нарешті отримав те, чого хотів. Відшукавши стик двох велетенських стін, він знесилено звалився просто на землю. Ніхто по нього не прийшов, ніхто його не потурбував. Незабаром південний мур зрушив з місця, зачиняючи прохід на ніч. Томас відсунувся від стіни, а коли вона зупинилася, знову притулився до густого плюща і заснув.

Вранці хтось лагідно поторсав його за плече.

— Томасе, прокинься.

Це був Чак — здається, хлопчина здатен дістати Томаса з-під землі.

Зі стогоном Томас випростався і потягнувся руками. Вночі хтось дбайливо, як мати, вкрив його двома ковдрами.

— Котра година? — запитав він.

— Ти мало не проспав сніданок, — Чак сіпнув його за руку. — Треба йти. Вставай. Час уже почати поводитися як нормальний глейдер, а то наживеш нових проблем.

Події минулого дня раптом увірвалися в Томасову свідомість, і в животі замлоїло. «Цікаво, що тепер зі мною зроблять? — подумав він. — Дівчина начебто говорила, що це через нас із нею все це сталося з ними. І з нами. Що все це означає?»

Напевно, він з’їхав з глузду. Хтозна, можливо, стрес від перебування в Лабіринті позначився на його психіці. Так чи так, а тільки він чув дивний голос у голові. Решта не були в курсі тих дивних речей, про які повідомила Тереза, тож Томаса ніхто ні в чому не звинувачував. Ба більше, ніхто навіть не знав, що вона назвала йому своє ім’я. Ніхто, за винятком Ньюта.

Хлопець вирішив мовчати: справи і так були кепські, а зізнавшись, що він чує голоси, може лишень нажити нових неприємностей. Правда, залишалася одна проблема — Ньют. Доведеться переконати його, що стрес причавив Томаса, і тепер, як слід виспавшись, він знову в нормі. «Я не збожеволів», — подумки переконував себе Томас. І, по суті, він мав рацію.

Чак спостерігав за ним, звівши брови.

— Вибач, — сказав Томас, встаючи і намагаючись поводитися природно. — Замислився. Ходімо поїмо — я помираю з голоду.

— Лацно, — відповів Чак, ляснувши його по спині.

Дорогою в Домівку Чак теревенив без угаву. Томас не скаржився — в цьому шаленому світі хіба невимушена розмова з приятелем нагадувала нормальне життя.

— Тебе ввечері знайшов Ньют і наказав не турбувати. І ще він оголосив усім рішення Ради щодо тебе — доба в Буцегарні, а опісля — навчання за програмою тренування бігунів. Були незадоволені шлапаки, були й такі, що підтримали рішення, але більшість поводилися так, ніби їм узагалі начхати. Що ж до мене, то мені це страшенно подобається, — Чак зробив паузу, щоб набрати в легені повітря. — Знаєш, у першу ніч, коли ти лежав і варнякав про те, що мрієш стати бігуном, я в душі реготав. Казав собі: у бідолахи від пережитого зовсім дах поїхав. А вийшло, що помилявся я.

Томасу зовсім не хотілося говорити на цю тему.

— Будь-хто так само вчинив би на моєму місці. І не моя провина в тому, що Ньют і Мінхо вирішили зробити з мене бігуна.

— Ой, годі вже тобі. Не треба скромності.

Зараз кар’єра бігуна хвилювала Томаса менше, ніж загадковий голос у голові та все, сказане Терезою.

— Мабуть, я трохи розхвилювався, — хлопець вичавив посмішку: всередині все переверталося на саму думку про те, що доведеться на самоті день просидіти в Буцегарні.

— Подивимося, як воно тобі буде, коли день бігатимеш, висолопивши язик. Хай там як, а знай, що старий Чакі пишається тобою!

Такий ентузіазм розвеселив Томаса.

— Якби ти був моєю мамою, — сказав він, посміхаючись, — у мене було б не життя, а суцільне свято.

«Моєю мамою», — подумав він. На мить світ, здавалося, почорнів — Томас навіть власної матері не пам’ятав. Він змусив себе відкинути сумну думку, поки вона остаточно його не поглинула.

Хлопці зайшли на кухню, взяли сніданок і, відшукавши два вільні місця за великим столом, сіли. Всі, хто заходив, з цікавістю дивилися на Томаса. Кілька глейдерів навіть підійшли і привітали його; інші, навпаки, поглядали з неприхованою ворожістю, і все-таки Томасу здалося, що більшість його підтримують.

І тут він згадав про Галлі.

— До речі, Чаку. А Галлі знайшли? — запитав він, стараючись говорити невимушено, закидаючи в рот шматок яєчні.

— Ні. Саме збирався тобі розповісти. Кажуть, після Зборів бачили, як він вбігає в Лабіринт. Відтоді він так і не повернувся.

Томас упустив виделку, не знаючи, що думати і чого тепер чекати. Новина його приголомшила.

— Як? Ти серйозно? Він і справді пішов у Лабіринт?

— Ну так. Ні для кого не новина, що він збожеволів. Шлапак якийсь учора навіть звинуватив тебе, що ти в Лабіринт побіг, щоб його вбити.

— Повірити не можу… — Томас утупився в тарілку, намагаючись зрозуміти, навіщо Галлі так зробив.

— Не переймайся, чувак. Його всі терпіти не могли, окрім двох-трьох шлапаків. Це вони звинувачують тебе в його вбивстві.

Томас слухав і дивувався невимушеності, з якою Чак говорить про це.

— Хлопець уже, напевно, на тому світі. А ти кажеш так, ніби Галлі поїхав на канікули.

Чак раптом про щось глибоко замислився.

— Знаєш, я не думаю, що він загинув.

— Га? Тоді де він? Хіба ми з Мінхо не єдині, хто примудрився протягнути цілу ніч?

— Та я про це й кажу. Мені здається, приятелі ховають його де-небудь у Глейді. Звісно, Галлі ідіот, але не настільки, щоб, як ти, всеньку ніч сидіти в Лабіринті.

Томас похитав головою.

— А може, саме тому він і втік. Хотів усім довести, що не гірший за мене. Та він мене на дух не переносить. Чи не переносив, — додав він по паузі.

— Байдуже, — Чак знизав плечима, немов вони сперечалися про те, щó взяти на сніданок. — Якщо він загинув, то рано чи пізно ви знайдете труп, а якщо живий, то зголодніє і з’явиться на кухні. Мені начхати.

Томас узяв тарілку і поставив на прилавок.

— Зараз мені тільки хочеться бодай один день пожити нормально, ні про що не думати і цілком розслабитися.

— То твоє кляте бажання буде виконано! — озвався хтось за їхніми спинами біля дверей на кухню.

Томас обернувся і побачив Ньюта: той посміхався. Посмішка вселила в Томаса почуття дивного спокою, наче він упевнився, що світу ніщо не загрожує і життя налагоджується.

— Ходімо, чортів в’язень, — сказав Ньют. — Розслабишся і поживеш нормально в Буцегарні. Ходімо. Опівдні Чакі принесе тобі обід.

Томас кивнув і слідом за Ньютом попрямував до дверей. Зненацька перспектива просидіти день у в’язниці видалася привабливою. Сиди собі й розслабляйся.

Проте щось підказувало хлопцеві, що скоріше Галлі принесе йому квіти, ніж бодай один день у Глейді мине без дивних трапунків.

Розділ 30

Буцегарня тулилася в непримітному закутку між Домівкою і північним муром, схована колючим і скуйовдженим чагарником, який, схоже, не підстригали сто років. То була грубо збудована бетонна споруда з єдиним крихітним заґратованим віконцем і дерев’яними дверима, замкненими на загрозливий іржавий засув, наче потрапила сюди з темних століть середньовіччя.