Томаса охопило почуття безвиході.

— Що сталося? — запитав він.

— Не хочу обговорювати цього, — кинув Мінхо, мацаючи пульс Альбі й нахиляючись, щоб прикласти вухо йому до грудей. — Скажу тільки: грівери непогано вміють вдавати дохлих.

Томас безмірно здивувався.

— То його що… покусали… себто вжалили? І починається Переміна?

— Ти ще дуже багато не розумієш, — тільки й відповів Мінхо.

Томасу хотілося завити від досади. Він і без Мінхо чудово знав, що нічого не розуміє, саме тому і ставить запитання.

— Альбі помре? — змусив себе запитати Томас і здивувався, як буденно і байдуже прозвучало запитання.

— Оскільки ми не встигли до заходу сонця, то, либонь, так. Може померти вже за годину. Точно не знаю, як довго людина здатна протягнути без сироватки. Але будь певен, нам теж кінець, тож ним можеш не перейматися. Невдовзі ми всі вирушимо на той світ, — він сказав це так спокійно, що Томас не відразу зрозумів значення сказаного.

Нарешті серйозність ситуації почала доходити до його свідомості, й у нутрі все похололо.

— Ми і справді помремо? — запитав він, досі відмовляючись у це вірити. — Хочеш сказати, у нас немає шансів?

— Жодного.

— Та ну! Мусить же бути якийсь вихід! — Томаса дратував песимізм Мінхо. — Скільки гріверів можуть тут з’явитися?

Він глянув у коридор, що вів у Лабіринт, наче боявся, що чудовиська можуть приповзти на саму лише згадку про себе.

— Не знаю.

І тут у Томаса промайнула думка, що пробудила в ньому надію.

— А як же Бен, Галлі й решта вжалених? Вони ж вижили?

Мінхо кинув на нього погляд, який недвозначно давав зрозуміти, що Томас дурніший за коров’ячий дрист.

— Ти мене взагалі чуєш? Вони встигли повернутися до заходу, довбню! Повернулися в Глейд і отримали сироватку. Всі без винятку.

Томас гадки не мав, про яку сироватку товкмачив Мінхо, та зараз він мав важливіші питання.

— А я думав, що грівери виходять тільки поночі.

— Ти помилявся, шлапак. Вони завжди вилазять поночі, але це не означає, що вони не можуть з’являтися і за білого дня.

Томас не міг дозволити собі піддатися зневірі. Йому зовсім не хотілося здатися і покірно чекати на смерть.

— Чи вдавалося вижити бодай комусь після того, як він опинявся у Лабіринті поночі?

— Ні.

Томас насупився, гарячково намагаючись знайти бодай щось таке, що дало б слабку надію.

— А скільки всього людей загинуло?

Вкрай виснажений Мінхо сидів навпочіпки, поклавши руки на коліна і байдуже втупившись у землю.

— Щонайменше дванадцятеро. Ти хіба не ходив по цвинтарю?

— Ходив.

«То он як вони померли!» — подумав Томас.

— Там лежать ті, кого ми знайшли. Є багато пропалих безвісти, — сказав Мінхо й махнув рукою в бік відрізаного від них Глейду. — Клятий цвинтар не просто так влаштували на задвірках лісу. Ніщо так не отруює безтурботне існування, як щоденне нагадування про загиблих товаришів.

Мінхо підвівся, взяв Альбі за руки і кивнув Томасу на ноги.

— Хапай за смердючі милиці. Треба перенести його до Брами. Так вони бодай одне тіло зможуть виявити вранці.

Томас вирішив був, що недочув, — настільки дикою здалася фраза. Було враження, що ось-ось він остаточно і безповоротно збожеволіє.

— Цього не може бути! — гукнув він до муру, звівши голову.

— Годі скиглити! Сам винен. Не треба було порушувати правила. Берися за ноги.

Здригаючись від нападу нервової гикавки, Томас узяв Альбі за ноги. Удвох вони наполовину понесли, наполовину поволочили майже бездиханне тіло останню сотню футів до Брами, де Мінхо усадовив Альбі під муром. Судячи з вигляду Альбі, жити йому залишалося недовго — груди бідолахи заледве здіймалися й опускалася в такт важкому диханню, шкіра зросилася потом.

— Куди його вкусили? — запитав Томас. — Рану видно?

— Грівери не кусаються, вони колються. Місце уколу побачити неможливо. Цих місць може бути й дюжина.

Мінхо схрестив на грудях руки і притулився до стіни. Чомусь слово «колоти» здалося Томасу значно зловіснішим, ніж просто «кусати».

— Колються? Тобто?

— Чувак, ти не зрозумієш, поки своїми очима не побачиш.

— Гаразд, тоді чому він тебе не вколов?

Мінхо демонстративно витягнув руки.

— А може, і вколов! І я щомиті можу впасти без тями!

— Вони… — почав був Томас, але загнувся. Незрозуміло було, жартує Мінхо чи говорить серйозно.

— Немає ніяких «вони». Був тільки один, той самий «дохлий» грівер. Він раптом очуняв, вжалив Альбі й одразу ж злиняв, — Мінхо знову подивився в Лабіринт, що вже майже цілком потонув у пітьмі. — Можеш не сумніватися, невдовзі тут з’явиться армія цих почвар, щоб прикінчити нас своїми голками.

— Голками? — слова Мінхо здавалися Томасу дедалі страшнішими.

— Так, саме голками, — обмежився Мінхо лаконічною відповіддю і, здається, зовсім не збирався вдаватися в подробиці.

Томас ковзнув поглядом вгору — по густих заростях плюща, що приховував височенний мур. Розпач змусив його мислити раціонально.

— Ми можемо вилізти на стіну? — він подивився на Мінхо, але той мовчав. — Лози плюща. По них можна видертися?

Мінхо роздратовано зітхнув.

— Чесне слово, зелений, ти, напевно, вважаєш нас купкою ідіотів. По-твоєму, нам не могло спасти на думку видертися на ці кляті мури?

Вперше злість накотилась на Томаса з такою силою, що витіснила страх і відчай.

— Я лише намагаюся допомогти, чувак! Може, просто поговориш зі мною, замість відмахуватися від усього, що я пропоную?

Тут Мінхо підскочив до Томаса і вчепився в нього.

— Ти не розумієш, гнилоголовий! Ти взагалі ні чорта не знаєш і тільки погіршуєш становище, намагаючись вселити надію! Ми вже трупи! Чуєш мене? Трупи!

Томас не міг би сказати напевне, що зараз відчуває — злість чи жалість до Мінхо. Надто вже легко той здається.

Мінхо подивився на свої руки, якими схопив товариша, і на його обличчі з’явилося збентеження. Він розтиснув пальці й відступив. Томас демонстративно розправив зім’ятий одяг.

— Ой леле, ой леле… — прошепотів Мінхо й опустився на землю, затуляючи обличчя руками. — Мені ще ніколи не було так страшно, чувак. До такої міри — ніколи.

Томасу хотілося якось підбадьорити Мінхо, сказати йому, щоб він поводився як чоловік, думав тверезо і розповів усе, що знає про гріверів. Ну бодай щось!

Тільки-но він розтулив рота, щоб заговорити, як удалині почувся дивний звук. Мінхо вмить звів голову і глипнув у чорноту одного з кам’яних коридорів. У Томаса перехопило подих.

Звідкілясь із глибини Лабіринту линув зловісний шум — безперервне дзижчання з металевим брязкотом, що повторювалося що кілька секунд і нагадувало скрегіт ножів, які труться один об одного. Шум дедалі гучнішав, до нього приєдналося дивне клацання; Томасу спало на думку, що звук такий, наче довгі нігті барабанять по склу. Раптом пролунало протяжне виття і ще якийсь брязкіт, який нагадував дзвін ланцюгів.

Поєднання незрозумілих звуків справляло гнітюче враження, і та крихта відваги, що її Томас мав у запасі, стрімко маліла.

Мінхо звівся на ноги; у темряві майже не видно було його обличчя, та щойно він заговорив, Томас зрозумів, що хлопець нажаханий до смерті.

— Ми повинні розділитися — це наш єдиний шанс. Просто біжи! Біжи не зупиняючись!

І він розвернувся і побіг, і за кілька секунд уже зник з очей, розчинившись у Лабіринті й у темряві.

Розділ 18

Томас витріщався в темряву, де щойно розчинився Мінхо.

Його переповнила неприязнь до хлопця. Мінхо — ветеран цих місць, досвідчений бігун, а Томас — новачок, який перебуває у Глейді всього кілька днів і вперше потрапив у Лабіринт. І попри це, з них двох саме Мінхо втратив самовладання, запанікував, пустившись навтьоки за перших ознак небезпеки. «Як він міг мене тут кинути? — дивувався Томас. — Як міг так вчинити?»

Звук дедалі наростав. Хлопець чітко розрізнив шум працюючих моторів, до яких додавався монотонний металевий брязкіт, подібний до рипіння ланцюгів лебідки на старому заводі. А потім відчув запах — це нагадувало сморід горілого мастила.