Заувага автора

Ця книга написана в стилі усної історії, який вимагає опитування великої кількості різноманітних свідків та компілювання їхніх оповідей. При опитуванні численних джерел про якийсь спільний для них досвід неминуче виникають взаємні суперечності. Щоб ознайомитися з іншими подібними біографіями, дивіться «Капоте» Джорджа Плімптона, «Еді» Джин Стайн та «Лексикон Диявола» Брендана Мюллена.

1 — Вступ

Воллес Бойер (☼ продавець авто): Як і більшість інших, я не зустрічав Рента Кейсі й не говорив із ним до того, як він помер. Так буває з усіма знаменитостями: після того, як вони перекинуться, коло їхніх найближчих друзів просто розбухає. Померлій зірці просто вулицею пройтися не можна, щоб не зустріти мільйон найліпших друзяк, яких вона й в очі-то ніколи не бачила.

Смерть була найкращим вчинком за всю кар’єру Джеффа Дамера та Джона Вейна Ґейсі[1]. Після того як Ґаетан Дуґас[2] двинув коні, кількість сексуальних партнерів, які його буцімто трахали, злетіла ледь не до небес.

Як казав сам Рент Кейсі: «Люди роблять собі ім’я, паплюжачи тебе, якщо ти ще живий, та оспівуючи, якщо вже ні».

А щодо мене, то сиджу я в літаку, коли це якийсь селюк сідає поруч зі мною. Його шкіра нагадує автомобільну аварію — в тому сенсі, що на неї не можеш не дивитися; шкіра на тильному боці його долонь — просто якесь жахливе місиво, уся поорана слідами укусів, пошрамована, зморщена.

Стюардеса питає цього мужика, що він питиме. Стюардеса просить його, чи не буде він такий ласкавий передати мені мою випивку: скотч із льодом. Та коли я бачу, як ці мерзотні пальці обхоплюють пластикову склянку, бачу ці погризені кісточки, то розумію, що не зможу навіть краєчка губами торкнутися.

Через цю епідемію переборщити з обережністю неможливо. В аеропорту одразу після металошукача нам довелося проходити крізь детектор лихоманки, такий, як використовували тоді, в надії стримати атипову пневмонію. Уряд казав тоді, що більшість людей і гадки не мають, що вже інфіковані. Хтось може навіть чудово почуватися, але якщо клятий агрегат запищить, що в тебе підвищена температура, надовго зникнеш у карантині. Може, й на все життя. Без суду, без слідства.

Щоб не ризикувати, я просто відкинув свій столик і взяв склянку. Дивився, як скотч блідішає та стає водянистим. Крига танула й зникала.

Кожен, хто більш-менш успішно торгує машинами, скаже вам: «Повторення — мати всіх умінь». Доходи твого агентства залежать від того, чи вмієш ти встановлювати рапорт.

Де б ти не опинився, всюди є можливість удосконалити навички. Гарний спосіб запам’ятати, як когось звуть, — це дивитися людині в очі досить довго, щоб побачити, який у них колір — зелений, чи карий, чи блакитний. Це називається «переривання шаблону»: перестаєш забувати, як завжди забував раніше.

Цей селюк — його очі здаються яскраво-зеленими. Антифризово-зеленими.

Усю дорогу від Пеко Джанкшн до пересадки в місті ми ділили підруків’я: я — біля вікна, він — біля проходу. Даруйте на слові, але з його ковбойських чобіт сипалося присохле лайно. А ці бакенбарди: може, в старших класах він і був із ними просто пупсиком, але ж тепер вони сиві від скроні й до самої щелепи. Про руки я вже мовчу.

Щоби потренуватись у встановленні рапорту, питаю, скільки він віддав за квиток. Якщо ти не можеш визначити потреби клієнта, зрозуміти, чим живе якийсь незнайомець, що сидить отут плече до плеча з тобою в літаку, ти ніколи не впариш людині думку про те, що вона мріє володіти «ніссаном», не те що «кадиллаком».

Є ще один фокус для того, щоб усадити клієнта за кермо. У кожній тачці, яку ти продаєш, першу кнопочку на радіоприймачі налаштовуєш на станцію, яка крутить госпел. Другу — на рок-н-рол. Третю — на джаз. Якщо клієнт скидається на дуже велике цабе, то, відкриваючи машину, запусти по радіо якусь станцію з новинами про політику. Якщо в нього на ногах сандалі — крути Національне публічне радіо[3]. Щойно чувак поверне ключ, радіо заговорить саме про те, про що він хоче чути. І в кожній тачці, яку я продаю, п’ята кнопочка на приймачі налаштована на радіо з яким-небудь техно-рейвовим гівном, якщо випадково припреться якийсь шмаркач, що бере участь у Руйнувальних Ночах.

Зелений колір очей цього селюка, лайно на його черевиках — продавці звуть усе це «ментальні зачіпки». Питання, на які є тільки одна відповідь, називаються «закритими». Питання, що змусить клієнта патякати, зветься «відкритим».

Для прикладу: «І скільки вам довелося викласти за квиток?» — це закрите питання.

Відсьорбуючи зі своєї склянки з віскарем, мужик ковтає. Тоді, вирячившись просто перед собою, каже: «П’ятдесят баксів».

Хорошим прикладом відкритого питання було б таке: «І як ти тільки живеш із цими порепаними, зашмульганими ручищами?»

Я питаю: «В один кінець?»

«В обидва», — каже він, а його пошрамована й зморшкувата рука знову тулить віскі йому до хавала.

«Це називається “подорож у зв’язку з тяжкою втратою”»[4], — каже цей селюк.

Сиджу, зазираючи йому в очі, напівобернувшись на сидінні, щоб добре його бачити, уповільнюю дихання, щоби втрапити в такт із надиманням й опусканням його ковбойської сорочки: ця техніка зветься «активне слухання». Той відкашлюється, я трохи чекаю та відкашлююсь теж: гарний продавець називає це «вести клієнта».

Мої ноги перехрещені в щиколотках, достоту як у нього — права згори лівої, і я кажу: «Бути не може. Навіть квитки на вільні місця[5] не бувають такими дешевими». Я питаю, як йому вдалося прокрутити таку оборудку.

Обережно відпиваючи своє віскі, він каже: «Ну, перше, що треба зробити, — це втекти з психушки з суворим режимом». Потім, каже він, треба проїхати автостопом усю країну в самих лише пластикових шльопках та якійсь паперовій хламиді, яка весь час розстібається ззаду. Потім треба спізнитися всього лише на хвильку, щоби завадити рецидивісту-педофілу зґвалтувати твою дружину. І твою маму. Потім треба ростити сина, плід цього зґвалтування, який збирає величезну колекцію старих, викинутих людьми зубів. Після закінчення школи твій довбонутий синуля має втекти з дому. Приєднатися до якогось культу, що живе виключно нічним життям. Півсотні раз розхерячити свою машину та сплутатися з якоюсь такою ніби-не-зовсім майже-не-шлюхою.

Паралельно твій хлоп’як має розпалити епідемію, від якої загинуть тисячі людей, достатньо народу, щоби спричинити воєнний стан та загрозу повалення світових лідерів. І насамкінець твій малий має загинути в гігантському палаючому, вогненному пеклі, за яким кожнісінький вилупок у світі спостерігатиме по ящику.

Він каже: «Отак усе просто».

Мужик каже: «Тоді, коли ти поїдеш збирати його рештки для поховання, — і він тицяє віскі собі до рота, — авіакомпанія надасть тобі особливу, з біса вигідну ціну на квиток».

П’ятдесят баксів в обидва боки. Він дивиться на мій скотч, який стоїть на відкидному столику. Теплий. Ніякої криги, все розтануло. І він питає: «Ти будеш це пити?»

Я кажу йому: «Не соромся».

Ось як швидко твоє життя може повністю змінитися.

Як те майбутнє, що є в тебе завтра, може стати геть не таким, яке ти мав учора.

Мене мучить дилема: взяти в нього автограф чи ні? Уповільнюючи дихання, припасовуючи рухи своїх грудей до його, я питаю, чи пов’язаний він якось із тим хлопцем… Рентом Кейсі? «Вовкулакою Кейсі» — найгіршим нульовим пацієнтом в історії всіх хвороб? Із «суперпоширювачем», який заразив півкраїни? Із «Поцілунковим Убивцею» Америки? Рентом «Скаженим Псом» Кейсі?