Цього ранку тиша тиснула на мене, я вибралася зі своєї великої постелі, вдяглася й перекинула рушник через плече. Як правило, я вмивалася у ванній та прислухалася до найтихшого подиху мого батька. Я обережно постукала у двері ванної кімнати, щоб упевнитися, чи його там точно не було. Тиша була ще глибшою, коли я стояла перед дзеркалом і витирала обличчя. Я приставила вухо до його дверей. Я точно знала: він спав так, що його було чути. Знала, що з мого боку буде жорстоко, якщо я перерву його заслужений відпочинок, але паніка скувала мої руки й ноги. Я ледь чутно постукала. Усередині не було жодного руху. Ми всі ці роки не втручалися в особисте життя одне одного, але при сірому світлі, яке проникало через вікно ванної кімнати, я розгледіла ручку і повернула її.
Важкі портьєри у кімнаті мого батька все ще були закриті, тому мені знадобилося кілька секунд, щоб розрізнити нечіткі обриси меблів і картин. Від тиші в мене побігли мурашки по потилиці. Я ступила до ліжка й покликала батька. Але, наблизившись, я зрозуміла, що постіль порожня — ліжко, акуратно прибране, сіріло в темряві. У кімнаті нікого не було. Я полегшено видихнула. Він вийшов надвір, пішов гуляти на самоті — напевно, йому потрібні самотність і час, щоб подумати. Але щось змусило мене увімкнути світильник біля ліжка, щоб уважно оглянути все навколо. Під світильником лежала записка, адресована мені, на записці було два предмети, які привернули мою увагу: маленький срібний хрестик на ланцюжку й головка свіжого часнику. Побачивши ці предмети, я відчула, як усередині в мене все перевернулося ще до того, як прочитала лист батька.
Моя люба дочко!
Мені дуже жаль, що доводиться отак з тобою поводитися, але мене викликали в одній терміновій справі, а я не хотів будити тебе вночі. Мене не буде, сподіваюсь, усього лише кілька днів. Із майстром Джеймсом я домовився, що Стівен Барлі довезе тебе додому. Йому дозволили пропустити заняття на два дні, він поїде з тобою в Амстердам сьогодні ввечері. Я хотів, щоб місіс Клей зустріла тебе, але в неї занедужала сестра й вона знову поїхала в Ліверпуль. Сьогодні ввечері вона постарається приїхати до тебе. У будь-якому разі про тебе добре подбають, і я вірю, що ти будеш сама за собою стежити. Не турбуйся про моє зникнення. Це конфіденційне питання, але я прищу додому якомога раніше і тоді все тобі поясню. А поки я щиро прошу тебе, щоб ти весь час носила хрестик і часник у кожній кишені. Ти ж знаєш, що я ніколи не тиснув на тебе у питаннях релігії й забобонів, і зараз я в це не вірю. Але ми повинні боротися зі злом за його ж умовами і якнайрішучіше, а ти й так уже знаєш поле діяльності тих умов. Я прошу тебе від усього свого батьківського серця не нехтувати моїми порадами щодо цього.
Я зітхнула з полегшенням і помітила, що лист написано поспіхом. Серце скажено калатало. Я швидко застебнула ланцюжок на шиї, розділила часник і поклала його в кишені мого плаття. Це схоже на батька, подумала я, оглядаючи порожню кімнату: він акуратно застелив ліжко, незважаючи на те, що йому доводилося поспіхом залишати коледж. Але навіщо такий поспіх? Якою б не була ця справа, це ж усього лише звичайна дипломатична місія — принаймні, він мені так пояснив. Йому часто доводилося вирішувати термінові справи, і я пригадую, як він їхав, поспіхом попередивши мене, щоб бути присутнім на якомусь з’їзді в іншому кінці Європи, але він завжди говорив мені, куди їде. Цього разу моє стривожене серце підказувало мені, що він поїхав не у справі До того ж цього тижня він мав перебувати в Оксфорді — читати лекції, відвідувати збори. Він не був із тих людей, які легко порушують дане слово.
Ні, його зникнення, мабуть, якось пов’язане з тим напруженим станом, у якому він перебував останнім часом. Тоді я зрозуміла — я завжди боялась, що трапиться щось подібне. Потім ще й ця сцена вчора в Редкліф Камері: батько читав щось, а що саме він читав? І куди, куди ж він виїхав? Куди без мене? Уперше за всі ці роки, коли батько оберігав мене від самотності, тому що в мене не було ні матері, ні рідні, ні брата й сестри, за всі ті роки, коли він був для мене водночас і батьком, і матір’ю, я вперше відчула себе сиротою.
Керівник коледжу був дуже добрий до мене, коли я з’явилася перед ним із зібраною валізою й плащем через руку. Я пояснила, що можу легко поїхати сама, подякувала йому за те, що він погодився відпустити одного зі своїх студентів, який провів би мене додому через весь канал, і сказала, що ніколи не забуду його доброти. І раптом я відчула легке розчарування, подумавши, як було б приємно провести цілий день зі Стівеном Барлі, коли він посміхатиметься мені в потязі із сидіння навпроти! Але я мусила сказати це. За кілька годин я буду вдома у безпеці, повторила я, відганяючи картину, що раптом постала в уяві — чашу з червоного мармуру, що мелодійно наповнюється водою. Я злякалася, що цей добрий, усміхнений чоловік може вгадати в мені цю думку, здогадуючись про неї за моїм обличчям. Незабаром я буду вдома, у безпеці й зателефоную йому звідти, якщо йому буде потрібне підтвердження. І потім, звичайно ж, іще з більшою нещирістю додала я, що через кілька днів батько вже буде вдома.
Майстер Джеймс був упевнений, що я можу подорожувати сама, бо мала вигляд впевненої і самостійної дівчини. Річ була в тому, що він просто не міг (тут він посміхнувся мені ще ніжніше), просто не міг не дотримати слова, яке він дав батькові, його давньому другові. Я була найбільшим скарбом свого батька, і він не міг відправити мене без гідної охорони. Це не заради мене (мені, мовляв, треба було зрозуміти це), а заради мого батька, бо ми повинні зважати на його думку. Стівен Барлі з’явився поруч із нами — не встигла я продовжити суперечку або відзначити, що не знала про давню дружбу керівника коледжу з моїм батьком, адже я вважала, що вони познайомилися всього лише два дні тому. Але в мене не було часу на такі формальності — Стівен уже стояв поруч із таким виглядом, ніби він був моїм старим другом. Він теж був одягнений і з сумкою в руках, і я дуже рада була його бачити. Я з жалем сказала про те, який гак йому треба буде зробити, але засмутилася не настільки, як могла б. Я просто раділа, дивлячись на нього.
— Трохи розвіюсь від навчання! — посміхнувся він.
Майстер Джеймс більш тверезо дивився на речі.
— Не дуже розвіюйтесь, любий мій, — сказав він йому. — Ви мусите зателефонувати з Амстердама, як тільки туди приїдете, я хочу поговорити з економкою. Ось гроші на квитки й на їжу, привезете назад чеки. — У його карих очах блиснув вогник. — Але це не означає, що ви не можете купити собі голландський шоколад на станції. Привезіть і мені плиточку. Він не такий смачний, як бельгійський, але теж згодиться. А тепер ідіть і будьте розсудливими. — Потім він потис мені руку й дав візитну картку. — Прощавайте, люба. Згадайте про нас, коли вибиратимете університет.
За дверима кабінету Стівен узяв мою сумку.
— Ну, ходімо. У нас квитки на десяту тридцять, але нам все одно треба поквапитись.
Майстер і мій батько подбали про кожну деталь, як помітила я, і мені вже було цікаво, на який ланцюг мене посадять вдома. Але поки в мене були інші справи.
— Стівене… — почала я розмову.
— Називайте мене Барлі, — розсміявся він. — Мене всі так називають, і я настільки звик до цього, що аж здригаюсь, коли чую своє ім’я.
— Гаразд. — Його посмішка була сьогодні так само заразливою, ще й якою заразливою. — Барлі, чи можу я попросити про одну послугу, перш ніж ми виїдемо? — Він кивнув. — Я б хотіла ще раз сходити в Камеру. Там було так красиво, я… я б хотіла подивитися ще раз на колекцію книг про вампірів. Я не встигла розглянути її.
Він посміхнувся:
— Мушу сказати, що ви любите страшні теми. Але це, схоже, у вас сімейне.
— Я знаю, — раптом я відчула, що червонію.
— Добре, давайте подивимось, тільки швидко, бо тоді нам доведеться бігти. Майстер Джеймс кілком простромить моє серце, якщо ми спізнимось на потяг.
Цього ранку в Камері було тихо і майже порожньо, тож ми поспішили полірованими сходами до похмурої ніші, у якій учора знайшли батька. На очі навернулись сльози, коли ми ввійшли в маленьку кімнату: кілька годин тому батько сидів тут, дивлячись у небуття, а зараз я навіть не знаю, де він.