Мені довелося погодитися: щось у її обличчі заспокоїло мої страхи.

— Його реакція була дуже цікавою, правда?

Вона кивнула:

— Він сказав, що це він мав піти в склеп і що хтось забрав туди Россі. Це дуже дивно, але він, здавалося, справді знав, де знаходиться мій… ваш науковий керівник. Я не можу до кінця повірити в усі ці історії з Дракулою. Може, якась секта викрала професора Россі або скоїлося щось подібне.

Тепер я кивнув, хоча я в усе це більше вірив, ніж вона.

— Що ви тепер робитимете? — поцікавилась Хелен.

Я не планував своєї відповіді, вона просто злетіла з моїх губ.

— Поїду в Стамбул. Я впевнений, що там буде принаймні один документ, на дослідження якого в Россі не було часу, і що там можна знайти інформацію про могилу на озері Снагов.

Вона засміялася.

— А чому б вам не відпочити в моїй рідній Румунії? Ви можете поїхати в замок Дракули зі срібним кілком або відвідати острів Снагов. Я чула, це чудове місце для пікніка.

— Послухайте, — сказав я трохи роздратовано. — Я знаю, що все це дуже дивно, але я мушу перевірити будь-який слід, що приведе до професора Россі. А ви й самі чудово знаєте, що громадянин Америки не може перетнути кордон за «залізну завісу» у пошуках когось. — Моя відвертість присоромила її, напевно, тому вона не відповіла. — Я хочу запитати вас про щось. Коли ми виходили із церкви, ви сказали, що у вашої матері може бути якась інформація про те, як Россі шукав Дракулу. Що ви мали на увазі?

— Я просто хотіла сказати, що коли вони познайомилися, він сказав їй, що приїхав у Румунію, аби вивчати легенду про Дракулу, і що вона сама вірить у легенду. Може, вона знає про його дослідження значно більше, ніж я від неї чула, але я не впевнена в цьому. Вона не дуже охоче говорить про це, а я досліджувала цей маленький інтерес її старого дорогого друга за науковими каналами, а не через сімейні таємниці. Мені треба було більше розпитувати її про власний досвід.

— Дивний погляд на речі як для етнографа, — відповів я грайливим тоном.

Тепер я знову вірив у те, що вона була на моєму боці, і відчув велике полегшення. Її обличчя посвітлішало.

— Зворушливо, Шерлоку. Я розпитаю її про все, коли побачу наступного разу.

— Коли це буде?

— Через кілька років, гадаю. Моя віза не дозволяє мені їздити туди-сюди між Сходом і Заходом.

— Може, ви зателефонуєте їй або напишете?

Вона пильно подивилась на мене.

— О, Захід такий наївний, — сказала вона нарешті. — Ви думаєте, у неї є телефон? Ви гадаєте, що моїх листів не перевіряють?

Я замовк, стримуючи себе.

— Що це за документ, який ви так хочете знайти, Шерлоку? — запитала вона. — Це та бібліографія, щось про Орден Дракона? Я бачила це в останньому списку його документів. Це була єдина стаття без опису. Ви її хочете знайти?

Звичайно ж, вона правильно здогадалась. Я починав думати про те, яку інтелектуальну силу вона має, і пошкодував, що ми з нею не поговорили за інших, кращих обставин. А з іншого боку, мені не дуже сподобалося те, що вона відгадала.

— А навіщо вам це? — запитав я. — Для вашого дослідження?

— Звичайно ж, — сказала вона спокійним тоном. — Ви зв’яжетеся зі мною, коли повернетесь?

Я раптом відчув велику втому.

— Повернуся? Не знаю, у яку халепу я вскочу, не кажучи вже про те, коли повернуся. Може, на мене нападе вампір, коли я дістануся туди, куди хочу.

Я хотів сказати це іронічно, але неправдоподібність ситуації відкрилась переді мною, коли я заговорив: я стояв на тротуарі навпроти бібліотеки, як робив сотні разів раніше, за винятком того, що зараз говорив про вампірів (ніби я вірив у них) із румунським етнографом, і дивився, як під’їхала «швидка», як поліцейські метушаться навколо вбитого, у смерті якого був замішаний і я, нехай навіть побіжно. Я намагався не бачити їх брудної роботи. Раптом я зрозумів, що мені треба піти звідси якомога швидше, але без помітної квапливості і метушні. Я б не витримав, якби тоді мене забрала поліція, нехай навіть на кілька годин на допит. Мені треба було дуже багато зробити, і зробити терміново: мені знадобиться віза в Туреччину, яку мені, можливо, видадуть у Нью-Йорку, квиток на літак, ще мені треба буде акуратно сховати вдома інформацію, яка у мене вже була. У цьому семестрі я не викладав, хвалити Бога, але мені треба було вигадати алібі для деканату і сказати щось батькам, щоб вони не хвилювалися.

Я повернувся до Хелен.

— Міс Россі, — сказав я. — Якщо ви будете тримати цю справу в секреті, тоді я обіцяю, що зв’яжуся з вами, як тільки повернуся. Чи можете ви вигадати якийсь спосіб, щоб я міг зв’язатися з вашою матір’ю до мого від’їзду?

— Я можу зв’язатися з нею тільки листуванням, — сказала вона спокійним тоном. — До того ж вона не розмовляє англійською. За два роки я поїду додому і сама розпитаю її про цю справу.

Я зітхнув. Два роки були занадто довгим терміном, неймовірно довгим. Я вже трохи хвилювався з приводу того, що доведеться розлучитися з цим дивним компаньйоном через кілька годин, адже вона була єдиною людиною, яка знала про причину зникнення Россі. Незабаром я буду сам у країні, про яку майже нічого не знаю. Але це треба буде зробити. Я простягнув руку.

— Міс Россі, дякую вам за те, що терпіли такого божевільного, як я, ці два дні. Якщо я повернуся, звичайно ж, повідомлю вас про це. Тобто, можливо, якщо я повернуся з вашим батьком…

Вона зробила якийсь незрозумілий жест рукою, ніби вона не зацікавлена у щасливому поверненні Россі, але потім потисла мою руку, і я відчув зовсім інше. У мене було таке відчуття, що її міцний потиск був останньою ниточкою, яка зв’язує мене з моїм колишнім світом.

— До побачення, — сказала вона. — Хай вам якнайбільше щастить у вашому дослідженні.

Вона повернулася й зникла в юрбі. «Швидка» грюкала дверима. Я теж повернувся й пішов сходами, а потім через двір. За сто метрів від бібліотеки я зупинився й обернувся, сподіваючись побачити жіночу постать у чорному костюмі серед людей біля «швидкої допомоги». На мій подив, вона бігла мені назустріч і вже майже наздогнала мене. Дівчина швидко зрівнялася зі мною, і я помітив, що її обличчя трохи почервоніло. Хелен була схвильована.

— Я подумала, — промовила вона й зупинилася, потім глибоко зітхнула: — Це стосується мого життя більше, ніж будь-що інше. — Хелен зухвало поглянула на мене: — Я не знаю, чи в мене це вийде, але я поїду з вами.

Розділ 24

Батько придумав якісь пояснення із приводу того, чому він був в Оксфорді у відділі про вампірів замість того, щоб бути на зборах. Переговори скасували, як він сказав, потискуючи руку Стівену Барлі у своїй звичній манері. Він зайшов сюди в одній старій справі, потім зупинився, прикусивши губу, і почав уточнювати, ніби шукав спокійне й тихе місце (у це я могла повірити). Його подяка Стівену була очевидною, він був радий бачити цього високого статурного хлопця у зручному вовняному светрі. У кожному разі, що б міг батько сказати мені, якби я сама застала його там? Як би він міг пояснити або навіть приховати документ, що лежав у нього під руками? Він зробив це зараз, але надто пізно — я вже встигла побачити назву розділу на папері кольору слонової кістки: «Вампіри Прованса і Піренеїв».

Я погано спала тієї ночі на ліжку із ситцевим балдахіном у будинку глави коледжу: кожні кілька годин я прокидалася від дивних снів. Одного разу я побачила світло під дверима у ванну, яка знаходилася між моєю кімнатою й кімнатою батька, і це заспокоїло мене.

Іноді я відчувала, що він не спить, чула якийсь тихий шерех у сусідній кімнаті, і це будило мене. Перед світанком, коли сіро-зелене світло стало проходити крізь штори, я прокинулася востаннє.

Цього разу мене розбудила тиша. Було занадто спокійно: ледь помітні обриси дерев у саду (я визирнула крізь штори), велика шафа поруч із моїм ліжком і тиша в кімнаті батька. Не те щоб я очікувала, що він буде вже на ногах у такий час, — просто зазвичай він би все ще спав, можливо, трохи хропів би, якби лежав на спині, намагався б стерти турботи минулого дня, відкладаючи втомливий графік лекцій, семінарів і суперечок, які очікували його попереду. Під час наших подорожей він зазвичай стукав до мене у двері після того, як я вже встану, запрошуючи мене на прогулянку перед сніданком.