Сидячи на краю мого ліжка в лікарні, батько похитав головою.

— Я хочу, щоб тепер ти робила уроки вдома, — сказав він тихо. Як би мені хотілося, щоб він не говорив цього, бо все одно я вже ніколи не змогла б зайти до тієї бібліотеки. — Місіс Клей може поспати з тобою в кімнаті, якщо тобі буде страшно. Як тільки ти захочеш, ми знову підемо до лікаря. Тільки дай мені знати.

Я кивнула, але подумала про те, що краще залишусь наодинці з описом церкви на острові озера Снагов, ніж із місіс Клей. Мені спало на думку, чи не кинути книгу в канал, щоб у неї була така сама доля, як у велосипедів, про які розповідав поліцейський, але я знала, що одного разу мені захочеться розкрити її знову при денному світлі й перечитати. Можливо, я захочу зробити це не для себе, а заради містера Біннертса — дідуся, який лежав зараз, напевно, десь у міському морзі.

За кілька тижнів батько сказав, що подорож піде мені на користь, але я знала: він просто боявся залишати мене вдома саму.

Французи, як пояснював батько, хотіли провести перемовини з представниками його організації до початку зимових переговорів із проблем Східної Європи, і зараз ми збиралися зустрітися з ними востаннє. До того ж ми, мабуть, чудово проведемо час на середземноморському узбережжі, тому що це буде пора, коли юрби туристів роз’їдуться, а пейзажі ще не будуть голими. Ми ретельно вивчили карту і були приємно здивовані, коли довідалися, що французи перенесли зустріч із Парижа до відокремленого курорту біля іспанського кордону, поруч із маленькою перлиною Кульор. Батько радів із цього.

— Неподалік, у глибині материка, знаходяться Ле Бен і Сен— Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале, — сказала я, але щойно я згадала про це, як батько насупився й став шукати уздовж узбережжя інші цікаві назви.

Ми так добре поснідали на свіжому повітрі на терасі в Ле Кобо, де зупинились, що після того як батько приєднався до чоловіків у темних костюмах, я знову пішла туди, прихопивши з собою книжки. Я сиділа там і часто поглядала на аквамаринове море за сотні кроків від нас. Я пила вже другу чашку гіркого континентального шоколаду, що став цілком стерпним з кубиком цукру й пачкою свіжого печива. Сонячне світло відбивалося від фасадів старих будинків і розсіювалося в сухому середземноморському кліматі, світло було надзвичайно чистим, ніби шторм ніколи не насмілювався заходити в цю затоку. З мого місця було видно два ранніх човни на тлі надзвичайно гарного моря і сім’ю — маленьких дітей та їхню матір, що йшли з відерцями (як мені здалося) у незвичайних французьких пляжних костюмах до піскового пляжу нижче готелю. Затока, оточена загостреними пагорбами, повертала праворуч. На одному з таких пагорбів височіла фортеця. Вона була такого ж кольору, що й скелі, а суха трава й оливкові дерева піднімалися нагору до неї, і за всім цим простягалося ніжне ранкове блакитне небо.

Раптом у мене виникло почуття самотності, заздрість до тих нестерпно самовдоволених дітей, які йшли зі своєю матір’ю. У мене ж не було матері, як не було й нормального життя. Я не знаю, що мала на увазі під словами «нормальне життя», але, перегортаючи книгу з біології в пошуках третього розділу, подумала, що, напевно, це означає життя на одному місці, з матір’ю й батьком, які завжди приходять додому вечеряти. Це життя в такій родині, у якій подорож означає поїздку на пляж, а не невпинне кочове існування. Я була впевнена, дивлячись на дітей, які сіли на пісок і почали гратися з совочками, що цим створінням ніколи не загрожуватимуть жахи історії.

Потім, поглянувши на їхні блискучі голови, я зрозуміла, що насправді їм загрожувала небезпека, але вони про це ще просто не знали. Ми всі вразливі. Я здригнулась і подивилася на годинника. За чотири години ми з батьком будемо обідати на цій терасі Потім я знову буду вчитись, а після п’ятої ми пройдемось у бік зруйнованої фортеці, що прикрашає обрій. Звідти, як сказав батько, з того боку пагорба можна побачити церкву, що стоїть у самому морі, на Кульорі. За цей день я вивчу алгебру, кілька німецьких дієслів, прочитаю розділ про Війну Троянд, а потім що? Піднімуся кам’янистим пагорбом і слухатиму чергову батькову історію. Він буде неохоче розповідати, дивлячись униз на пісок або постукуючи пальцями по каменю, знайденому кілька століть тому. Він, як завжди, буде охоплений своїм страхом. І я знову на самоті продовжу дослідження, зводячи все це докупи. Унизу, піді мною, закричала дитина, я здригнулася й розлила свій шоколад.

Розділ 15

— Коли я прочитав останній лист Россі, — розповідав батько, — у мене виникло таке відчуття, що мене знову покинули, ніби він зник удруге. Але на той час я вже був переконаний у тому, що його зникнення ніяк не пов’язане з поїздкою в Хортфорд, або до хворого родича у Флориду чи Лондон, як намагалася пояснити поліція. Я відкинув ці думки якнайдалі й став розглядати інші документи. Спочатку все прочитав і ввібрав усе. Потім виклав їх у хронологічній послідовності й почав, хоч і повільно, робити висновки. Мені було цікаво, чи мав Россі передчуття, що, навчивши мене, він зможе забезпечити свій порятунок. Усе це було схоже на найстрашніший останній іспит, хоча я щиро сподівався, що він не буде фатальним для нас обох. Я пообіцяв собі, що не складатиму плану доти, доки не прочитаю все, але вже тієї миті відчув, що мені слід зробити. І знову розкрив вицвілий конверт.

Наступними були карти: як і говорив Россі, кожна накреслена від руки, і жодна не була старша від листів. Без сумніву, це були ті карти, які він вивчав в архіві у Стамбулі й малював із пам’яті після всіх подій. На першій карті був гірський масив, зображений у вигляді гострих трикутників. У формі півмісяця вони тяглися із заходу на схід по всьому аркуші, а також рясно вкривали західну частину. На північному краю карти звивалась широка річка. Не було позначено жодного міста, хоча, можливо, три чи чотири знаки «X» у західній частині вказували на міста. На цій карті не було жодної назви, але по краях таким самим почерком, яким було написано останній лист Россі, зроблено напис: «Ті, хто не вірить і хто помре невіруючим, на них упаде прокляття Аллаха, ангелів і людей (Коран)», а також кілька схожих висловів. Я замислився, чи була ця річка тією, котра, як здалося Россі, символізувала хвіст дракона з його книги. Але ні, тоді він говорив про карту з найбільшим масштабом. Та карта може опинитися серед решти. Я прокляв обставини — усе, що заважало мені подивитися й потримати в руках оригінали, незважаючи на чудову пам’ять Россі і його акуратність, бо відчував, що, мабуть, були якісь недогляди або розбіжності між оригіналом і копією.

На наступній карті ретельніше було розглянуто регіон гірського масиву на заході з першої карти. Знову подекуди я бачив позначки у вигляді літери «X», проставлені в тих самих місцях, що й на першій карті. Маленька річка звивалась через гори. Рукою Россі було написано ті самі вислови з Корану. Тими днями Россі був так само обережним, яким я його знав. Але ці карти поки що здавалися мені надто простими, занадто грубими, тому я не міг пригадати жодного регіону, який я будь-коли знав або вивчав. Розчарування наростало в мені, як лихоманка, я насилу придушив його, змушуючи себе сконцентруватись.

На третій карті містилося більше інформації, хоча на ту мить я не міг зрозуміти, що вона мені хотіла сказати. Загальні контури були справді схожі на силует знайомого мені дракона з моєї книги та із книги Россі, хоча, якби Россі не здогадався про це, я б не відразу помітив цю схожість. На цій карті були ті самі трикутні гори, одна вершина особливо піднімалася на схід, утворюючи таким чином складені крила дракона. Гори зараз були дуже високими й обрамляли північ і південь, між ними вилася річка, що в одному місці перетворювалася на якийсь резервуар. Чому це не може бути озером Снагов у Румунії, як говориться в легенді про похорон Дракули? Але Россі вже відзначав, що в широкій частині річки не було острова, і все одно це було не схоже на озеро. Знову з’явилися знаки «X», цього разу під ними були написи кирилицею. Я припустив, що це були назви селищ, про які згадував Россі.