Тіні дерев видовжилися й набули кривих форм, батько копнув ногою каштановий плід, що лежав під його дорогими туфлями. У мене раптом з’явилося таке відчуття, що коли б він був жорстокішою людиною, то, напевно, плюнув би на землю тієї миті, аби позбутися огидного присмаку. Натомість він, здавалося, ковтнув і змусив себе посміхнутися.
— Боже! Про що це ми говоримо! Які ми похмурі сьогодні ввечері!
Він намагався посміхнутися й водночас дивився на мене стурбовано, ніби якась тінь має зійти на мене, саме на мене, і забрати, навіть не спитавши.
Я відірвала свої холодні пальці від краю лави й теж спробувала знову пом’якшити своє серце. Коли це потрібно було для цього докладати зусиль? Я подумала про це, але вже було занадто пізно. Тепер я виконувала роботу батька, намагалася відвернути його, як колись він робив зі мною те саме. Мені вдалося врятувати ситуацію легким вередуванням — не надто явно, інакше він запідозрив би.
— Мушу сказати, що я б зараз поїла, хочеться чогось смачненького.
Він посміхнувся природніше, з тупотом став на землю, галантно подав руку, допомагаючи мені підвестися з лави, і почав збирати порожні пляшки з-під «наранки» та інші залишки нашого пікніка. Я охоче допомагала йому все це збирати, полегшено думаючи про те, що ми підемо до міста і більше не будемо розглядати фасад замку. Десь наприкінці розповіді один раз я поглянула у бік верхнього вікна, у якому замість прибиральниці виднілася чиясь темна ставна постать. Я заговорила швидко про все, що тільки спадало мені на думку, аби батько не побачив цього. Можливо, ми обоє будемо в безпеці.
Розділ 14
Якийсь час я трималася якомога далі від університетської бібліотеки, почасти тому, що дуже нервувалась там через своє дослідження, а почасти через те, що в мене з’явилося таке відчуття, ніби місіс Клей запідозрила щось у тому, що я часто затримувалась після школи. Я завжди телефонувала їй, як і обіцяла, але її неймовірно покірливий голос по телефону завжди змушував мене уявляти, як їй доводиться терпіти неприємні розмови з батьком. Не думаю, що вона була настільки знайома зі злом, щоб здогадатися про щось конкретне, але в батька могли виникнути власні недобрі висновки: хлопці?.. Іноді він з таким занепокоєнням дивився на мене, що я не хотіла хвилювати його ще дужче.
Проте спокуса була великою і я пішла до бібліотеки, незважаючи на всі незручності. Цього разу я вигадала історію про те, що йду в кіно з однокласницею. Я знала, що Джон Біннертс працює у відділі середньовічної літератури щосереди ввечері, а в батька була зустріч у Центрі, тому я одягла нове пальто й вийшла з дому, перш ніж місіс Клей могла щось сказати.
Було незвично йти в бібліотеку пізно ввечері, але ще більш дивним було те, що в головному холі було як ніколи багато стомлених після занять університетських студентів. Але у відділі середньовічної літератури нікого не було. Я поволі підійшла до стола містера Біннертса. Бібліотекар перебирав купку нових книг. З лагідною посмішкою він сказав, що серед них мене нічого не зацікавить, тому що мені потрібні лише жахливі теми. Але в нього була книга, яку він відклав для мене. Він спитав, чому я раніше не прийшла по неї. Я стиха вибачилась, а він посміхнувся.
— Я боявся, що з тобою щось трапилося або що ти скористалася моєю порадою і знайшла приємнішу тему, яка більше підходить для молодої дівчини. Але ти мене теж зацікавила, тому я притримав це для тебе.
Я із вдячністю взяла книгу, містер Біннертс сказав, що йде в робочий кабінет, але через якийсь час повернеться, щоб подивитися, чи не потрібно мені щось. Він уже колись показував мені свій робочий кабінет: це була маленька кімнатка з вікнами, що знаходилася за читальним залом, тут бібліотекарі реставрували рідкісні старовинні книги й наклеювали картки в нові. Коли він пішов, у читальному залі стало тихо, як ніколи, і я нетерпляче відкрила томик, що він мені дав.
Це була унікальна знахідка, подумала я тоді, але зараз я знаю, що ця книга була основним джерелом з історії Візантії у п’ятнадцятому сторіччі — «Турецько-візантійська історія» у перекладі Майкла Дукаса. Дукас дещо написав про конфлікт Влада Дракули і Мехмеда II. Я сиділа за тим столом, де вперше прочитала про те, що побачив Мехмед II, коли він напав на Валахію 1462 року й дійшов до Тирговісте, зруйнованої столиці Дракули. Перед містом, як запевняв Дукас, Мехмеда зустріли «тисячі й тисячі паль, на яких, немов фрукти, були насаджені люди». У центрі цього саду смерті знаходився витвір мистецтва Дракули — улюблений генерал Мехмеда, Хамца, у «тонкому пурпуровому одязі», посаджений на палю серед інших жертв.
Я згадала про архіви султана Мехмеда, які Россі поїхав досліджувати в Стамбул. Було зрозуміло, що князь Валахії був наче більмо в оці у султана. Я подумала, що було б непогано почитати щось про Мехмеда: можливо, існували такі джерела, у яких ішлося про його відносини з Дракулою. Я не знала, з чого почати, але містер Біннертс обіцяв незабаром повернутися й перевірити, як у мене справи.
З нетерплячки я обернулась, думаючи про те, щоб піти подивитися, де він був, як раптом почула дивний звук із дальнього кінця залу. Це було схоже на глухий стукіт, швидше за все, по підлозі пішла вібрація, а не звук, і здавалося, десь птах щосили б’ється у вікно. Щось змусило мене підвестися й піти в той бік, де чувся стукіт, що б це не було, і я побігла в робочий кабінет за читальним залом. Крізь вікна я не бачила містера Біннертса і спочатку зраділа з цього, але, відчинивши дерев’яні двері, побачила на підлозі ногу в сірій штанині, яка була ніби прикріплена до скорченого тіла, блакитний светр, що косо висів на перекрученому торсі, сиве волосся, забруднене кров’ю, розчавлене обличчя (на щастя, наполовину прикрите). Частково він усе ще лежав на столі. Книга випала з рук містера Біннертса й лежала розкритою. На стіні над столом була пляма крові з великим чітким відбитком руки — схоже на те, як дитина малювала це фарбами. Я щосили намагалася не видати жодного звуку, але коли з мене вирвався крик, здавалося, він належав комусь іншому.
Два дні я провела в лікарні. Батько наполягав на цьому, оскільки лікар був його старим другом. Тато був дбайливим і серйозним, коли сидів біля мого ліжка або коли стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях, у той час як поліцейський допитував мене втретє. Я не бачила, щоб хтось заходив у читальний зал. Я читала в тиші, а потім почула глухий стукіт. Я особисто не була знайома з бібліотекарем, але він мені подобався. Офіцер запевнив батька, що я була поза підозрами: я просто була єдиним свідком і знаходилася ближче від усіх до місця трагедії. Але я нічого не бачила, ніхто не заходив у читальний зал — я була впевнена в цьому — і містер Біннертс не кричав. Не було ніяких інших ран на його тілі, хтось просто вибив мозок із бідолахи, жбурнувши його об кут стола. На це знадобилася б неймовірна сила.
Офіцер здивовано похитав головою. Відбиток руки на стіні був зроблений не бібліотекарем, бо на його руках не було крові. До того ж він за формою не збігався з рукою бідолахи. Це був дивний відбиток — на ньому відбитки пальців були неприродно витерті.
— Було б легко знайти руку, — поліцейський був дуже говіркий із батьком, — але ми таких відбитків ще ніколи не зустрічали. Рідкісний випадок. Амстердам уже не схожий на місто, у якому я виріс, зараз люди кидають велосипеди в канали, а згадайте ще той жахливий випадок, який стався торік із повією, яку… — батько поглядом зупинив його.
Коли офіцер пішов, батько знову сів на край ліжка й уперше за весь час запитав мене, що я робила в бібліотеці. Я сказала, що вчилася там, бо мені подобалось ходити туди після школи, щоб робити там домашнє завдання, адже в читальному залі тихо й зручно. Я боялася, що він запитає мене про те, чому я вибрала саме відділ середньовічної літератури, але, на щастя, він замовк.
Я не сказала йому, що, після того як вся бібліотека була стривожена моїм криком, я автоматично поклала у свою сумку книгу, яку тримав містер Біннертс, коли помер. Поліцейські, звичайно ж, обшукали мою сумку, як тільки приїхали, але вони нічого не сказали про книгу, та й навіщо взагалі їм треба було звертати на неї увагу? На ній не було крові. Це була французька книга дев’ятнадцятого сторіччя про румунські церкви. Коли вона впала, то розкрилася на сторінці із зображенням церкви на озері Снагов, якій віддавав перевагу Влад III з Валахії. Традиційно вважалося, що його могила знаходилася там, напроти вівтаря, про що свідчив невеликий підпис, вигравіруваний на апсиді. Хоча автор зазначав, що жителі найближчих сіл могли розповісти і власні історії. Які історії? Мені було цікаво, але про цю церкву більше нічого не говорилося. Малюнок апсиди не показував нічого незвичайного.