Розділ 62

Мало моментів за всі роки мого дослідження, пошуків, роботи з книгами, розмірковувань могли викликати в мені таку раптову ясність, як той, коли Хелен сказала про свій здогад у бібліотеці Рільського монастиря. Влад Дракула повернувся в Константинополь по свою голову або, точніше, настоятель Снагова відправив туди тіло, аби з’єднати його з головою. Чи просив про це Дракула колись, здогадуючись про винагороду за його славетну голову, знаючи про схильність султана вивішувати голови своїх ворогів на всезагальний огляд? Може, настоятель сам вирішив це, не бажаючи, щоб безглаве тіло його щедрого, але небезпечного мецената-єретика залишалося в Снагові? Звичайно, вампір без голови не міг бути великою загрозою, — але занепокоєння ченців було досить, аби змусити настоятеля поховати Дракулу за християнськими звичаями в іншому місці. Імовірно, настоятель сам не міг узяти на себе відповідальності за знищення тіла князя. Хто знає, які обіцянки настоятель заздалегідь міг дати йому?

Я уявив дивну картину: палац Топкапи у Стамбулі, у якому я гуляв тим сонячним ранком, і ворота, на які оттоманські кати вивішували голови ворогів султана. Голова Дракули займала б найбільшу палю, подумав я, Проколюючий нарешті проколотий. Як багато людей, мабуть, приходило, аби подивитись на нього, на доказ тріумфу султана? Хелен колись сказала мені, що навіть жителі Стамбула боялися, що Дракула може захопити їхнє місто. Більше жодному турецькому табору не доведеться знову тремтіти від його наближення, султан нарешті взяв під контроль ці непокірливі землі й посадив оттоманського васала на престол у Валахії, як він хотів зробити вже багато років тому. Усе, що залишилося від Проколюючого, — це лише огидний трофей із висохлими очима й запатланим та залиплим кров’ю волоссям і вусами.

Наш друг, схоже, бачив ту саму картину. Як тільки ми впевнилися, що брат Румен пішов, Стойчев сказав, понизивши голос:

— Так, це цілком можливо. Але як ченцям Панахрантоса вдалося забрати голову Дракули з палацу султана? Це справді був скарб, як Стефан і назвав його у своїй розповіді.

— Може, завдяки тому самому, що й ми одержали болгарську візу? — припустила Хелен, ворухнувши бровами. — «Бакшиш» — і дуже великий. Монастирі були досить бідні після завоювання, але в деяких, напевно, були запаси: золоті монети, коштовності — щось таке, що могло спокусити варту султана.

Я замислився над цим.

— У нашому путівнику по Стамбулу написано, що голови ворогів султана скидали в Босфор, після того як вони якийсь час висіли. Можливо, хтось із Панахрантоса довідався про це й перехопив її дорогою, що набагато безпечніше, ніж зняти голову з брами палацу.

— Ми не можемо цього знати, — зауважив Стойчев. — Але я думаю, що здогад міс Россі має сенс. Його голова, найімовірніше, може бути тим предметом, який вони шукали у Царграді. Для такої місії в них, з релігійного погляду, можуть бути вагомі підстави. Православна віра вимагає, щоб тіло ховали по можливості цілим — ми, наприклад, не практикуємо кремацію, тому що в Судний день будемо відроджені в наших тілах.

— А як щодо святих, мощі яких розкидано усюди? — непевно запитав я. — Як вони будуть відроджені? Не кажучи вже про те, що я кілька років тому бачив в Італії п’ять рук святого Франциска.

Стойчев розсміявся:

— У святих свої привілеї, — відповів він. — Але Влад Дракула, хоч він і винищував турків, був далеко не святим. До речі, Євпраксій дуже переймався щодо його безсмертної душі, принаймні, згідно з розповіддю Стефана.

— Чи його безсмертним тілом? — уточнила Хелен.

— Виходить, — сказав я, — можливо, ченці Панахрантоса, ризикуючи власним життям, забрали його голову, щоб гідно поховати, а яничари помітили пропажу й почали пошук, тому настоятель вирішив відправити її зі Стамбула замість того, щоб поховати. Можливо, були такі прочани, які ходили в Болгарію час від часу… — я подивився на Стойчева для підтвердження. — І вони відправили її поховати у… Светі Георгі або в іншому болгарському монастирі, з яким у них був зв’язок. А потім приїхали ченці зі Снагова, але занадто пізно, щоб з’єднати тіло з головою. Настоятель Панахрантоса знав про це й поговорив із ними, і тоді ченці зі Снагова вирішили виконати свою місію й вирушили по голову разом із тілом. До того ж їм треба було скоріше забиратися, поки яничари не викрили їх.

— Цікаве припущення, — Стойчев посміхнувся своєю прекрасною посмішкою. — Як я й говорив, ми не можемо нічого стверджувати, бо наші документи лише натякають на події. Але ви намалювали переконливу картину. Зрештою ми заберемо вас у голландських купців.

Я відчув, як червонію, почасти від задоволення й почасти від ніяковості, але посмішка професора була доброю.

— Оттоманська варта була стривожена присутністю, а потім зникненням ченців зі Снагова, — Хелен продовжувала будувати можливу версію. — Вони обшукали монастирі й виявили, що ченці зупинялися у монастирі святої Ірини, після чого попередили владу щодо маршруту прочан — спочатку в Едирне, а потім у Хасково. Хасково було першим великим містом, у який увійшли болгарські ченці, і вже там вони й були, як то кажуть, затримані.

— Так, — закінчив Стойчев. — Оттоманські солдати катували двох із них, випитуючи інформацію, але мужні ченці нічого не сказали. А солдати, обшукавши візок, знайшли лише їжу. Проте залишається питання — чому оттоманські воїни не знайшли тіло?

Я замислився.

— Можливо, вони не шукали тіло? Вони шукали голову. Якщо яничари в Стамбулі мало знали що до чого, вони могли подумати, що ченці зі Снагова перевозили голову. У «Хроніці» Захарія написано, що оттомани дуже розгнівалися, коли, відкривши пакунки, виявили, що там тільки їжа. Якщо ченців попередили про можливий обшук, вони могли встигнути заховати тіло поблизу в лісі.

— Або візок був сконструйований у такий спосіб, що в ньому було спеціальне місце, де можна було сховати тіло, — вставила Хелен.

— Але труп видавав би запах, — нагадав я їй.

— Це залежить від того, у що ти віриш, — вона мило, чарівно посміхнулася мені.

— У що я вірю?

— Бачиш, тіло, що може перетворитися на живого мерця або вже перетворилося, не розкладається або ж розкладається дуже повільно. За традицією, якщо в сільських жителях Східної Європи підозрюють вампіризм, їхні тіла відкопують і перевіряють ступінь розкладання, — і мешканці ритуально знищують такі трупи, що не досить добре розкладаються. Іноді таке все ще трапляється, навіть зараз.

Стойчев здригнувся.

— Приємне заняття. Я чув про це навіть у Болгарії, хоча, звичайно ж, тепер це незаконно. Церква ніколи не схвалювала руйнування могил, а зараз наша держава не схвалює будь-які марновірства.

Хелен майже здригнулася.

— Хіба це більш дивно, ніж сподіватися на відродження тіла? — запитала вона, але потім посміхнулася Стойчеву, і він був зачарований.

— Мадам, — сказав він, — у нас є різні інтерпретації нашої національної спадщини, але я схиляю голову перед швидкістю вашого розуму. А зараз, друзі мої, я хотів би подивитися на ваші карти, — гадаю, у монастирі можуть бути матеріали, які допоможуть розшифрувати їх. Дайте мені годину — те, що я робитиму зараз, здаватиметься нудним для вас, а пояснення заберуть надто багато часу.

Ранов саме тільки-но підійшов, чимось стурбований, і став оглядати бібліотеку. Я сподівався, що він не почув нічого про карти. Стойчев відкашлявся.

— Можливо, ви захочете піти в церкву? Там дуже гарно.

Стойчев мигцем поглянув на Ранова. Хелен одразу ж підвелася й підійшла до Ранова, щоб відволікти його якимсь питанням, а я тим часом рився в портфелі, після чого дістав копії карт. Коли я побачив, з якою жвавістю Стойчев узяв їх, моє серце аж підскочило від надії.

На жаль, Ранов здавався більше зацікавленим у роботі Стойчева й у бесіді з бібліотекарем, ніж у спілкуванні з нами, хоча я дуже хотів витягти його звідти.

— Ви допоможете нам з обідом? — запитав я його.