— Це предмет вашого інтересу? — він ледве не посміхнувся нам. — Можливо, мені теж це треба прочитати для розширення світогляду. Я небагато знаю про середньовічну Болгарію. А ваша чарівна племінниця не настільки зацікавлена в мені, як я думав. Я запросив її в один із найкрасивіших куточків вашого саду, а вона досить рішуче відмовилася.

Стойчев почервонів від гніву, здавалося, він був готовий от-от спалахнути, але, на мій подив, Хелен урятувала його:

— Тримайте ваші брудні чиновницькі лапи якнайдалі від цієї дівчини, — сказала вона, дивлячись Ранову просто в очі. — Ви тут для того, щоб докучати нам, а не їй.

Я торкнувся її руки, застерігаючи від люті цього чоловіка. Нам зовсім ні до чого політичний скандал. Але вони з Рановим просто обмінялися довгими оцінюючими поглядами і відвернулися одне від одного.

Стойчев отямився.

— Дослідженню наших гостей дуже допомогло б, якби ви змогли організувати їм поїздку в Ріль, — спокійно сказав він Ранову. — Я б теж хотів поїхати разом із ними, для мене було б честю показати їм Рільську бібліотеку особисто.

— Ріль? — Ранов зважив на руці журнал. — Дуже добре. Це буде наша наступна екскурсія. Це можна буде влаштувати післязавтра. Я надішлю вам повідомлення, професоре, і скажу, коли ви зможете зустрітися там з нами.

— А ми б не могли поїхати завтра? — я намагався говорити якомога спокійніше.

— Ви так поспішаєте? — Ранов звів брови. — Потрібен час, аби виконати таке бажання.

Стойчев кивнув.

— Ми будемо терпляче чекати, а професори до поїздки можуть насолоджуватися краєвидами Софії. А тепер, друзі мої, ось що: це був дуже приємний обмін думками, але Кирило й Мефодій не заперечували б, якби ми ще й поїли, випили і веселилися. Ходімо, міс Россі, — він простягнув свою слабку руку Хелен, яка допомогла йому підвестися. — Дайте мені вашу руку, і ми підемо святкувати день тих, хто вчить і хто навчається.

Решта гостей почала збиратися в альтанці, і ми невдовзі зрозуміли чому: троє молодих людей витягли із сумок свої інструменти й улаштувалися біля столів. Худорлявий хлопчик із кучмою темного волосся на голові тиснув на чорно-білі клавіші акордеона, другий грав на кларнеті. Вони зіграли кілька нот, поки третій діставав великий шкіряний барабан і довгі палички з м’якими подушечками на кінці. Вони розсілися на трьох стільцях, що стояли поруч, і, посміхнувшись одне одному, зіграли акорд чи два, сідаючи зручніше. Кларнетист зняв піджак.

Потім, обмінявшись поглядами, почали. Невідомо звідки виникла жива, найчудовіша музика, яку я будь-коли чув. Стойчев посміхався зі свого «трону» перед залишками смаженого ягняти, а Хелен, що сиділа поруч зі мною, стисла мою руку. Це була така мелодія, що здіймалася в повітря, наче циклон, потім стрибала в незнайомому для мене ритмі, але такому, перед яким неможливо встояти. Акордеон то розгортався, то згортався, і ноти вилітали з-під пальців музиканта. Я був уражений швидкістю й енергією, з якою вони всі грали. Звук викликав радісні крики й схвалення.

За кілька хвилин дехто із слухачів підхопився, беручи одне одного за пояс, і почався танець, такий жвавий, якою була й сама мелодія. Їхні добре начищені черевики підстрибували на траві. Незабаром до них приєдналися жінки у строгих сукнях, які танцювали, тримаючи спину рівно, а ногами виписуючи кренделі Обличчя танцюристів сяяли, вони посміхалися, ніби нічого не могли із цим вдіяти, і обличчя музикантів сяяли у відповідь. Чоловік у першому ряду дістав білий носовичок, підняв його високо, і люди закружляли довкола нього. У Хелен загорілися очі, і вона постукувала долонею по столу, наче не могла всидіти на місці. Музиканти грали, а всі інші раділи, піднімали келихи й пили, а танцюристи й не думали зупинятись. Нарешті музика закінчилася і танок розпався. Танцюристи витирали піт і голосно сміялися. Чоловіки повернулися до своїх склянок, а жінки почали діставати носовички та поправляли зачіски.

Потім акордеоніст знову заграв, але цього разу повільну смутну мелодію, затягуючи ноти. Він закинув свою кошлату голову й заспівав. Насправді це була наполовину пісня, наполовину плач — мелодія баритона було такою сумною, що наверталися сльози від журби. Я відчував, як стискується моє серце, згадуючи всі життєві втрати.

— Про що він співає? — запитав я Стойчева, щоб приховати свої емоції.

— Це стара пісня, дуже стара — думаю, їй приблизно триста чи чотириста років. У ній розповідається про гарну болгарську дівчину, за якою женуться турецькі загарбники. Вони хочуть віддати її в гарем місцевого паші, і вона тікає. Вона забігає на високу скелю біля свого села, а переслідувачі галопом мчать за нею на конях. Біля вершини гори є урвище. Там вона кричить, що радше помре, ніж стане коханкою невірного, і кидається у прірву. Пізніше біля підніжжя гори народжується джерело із пречистою й найсолодшою водою в тій долині.

Хелен кивнула:

— У Румунії теж є схожі пісні.

— Гадаю, вони є скрізь, де балканський народ зазнав турецького гніту, — сумно сказав Стойчев. — У нас, у болгарському фольклорі, дуже багато таких пісень на різні теми, і всі вони — крик протесту проти поневолення нашого народу.

Акордеоніст, схоже, вирішив, що він досить порвав наші серця, бо наприкінці пісні він хитро посміхнувся й знову заграв танцювальну музику. Цього разу більшість гостей підвелися й почали танцювати — лінія танцюристів звивалась уздовж тераси. Один із чоловіків потягнув нас за собою, і Хелен пішла танцювати, а я залишився сидіти на стільці поруч зі Стойчевим. Мені подобалося спостерігати за нею. Після короткого ознайомлення вона підхопила танець. Можливо, такі танці були в неї в крові: вона трималась із природною гідністю, ноги рухалися точно в такт. Дивлячись на витончені лінії її фігури під білою блузкою й чорною спідницею, її сяюче обличчя з темними локонами, я благав долю, щоб з нею нічого не сталося, і міркував, чи дозволить вона мені захистити її.

Розділ 61

Якщо перший погляд на будинок Стойчева навіяв на мене раптові надії, то Рільський монастир сповнив мене страхом. Він знаходився у мальовничій глибокій долині, майже заповнюючи її, а над його стінами й банями височіла гора Ріла: круті, вкриті лісом, високими ялинами схили. Ранов поставив машину в тіні біля головних воріт, і ми пішли до монастиря з невеликою групою туристів. Була спекотна, суха днина, наближалося балканське літо, курява під нашим ногами здіймалась до литок. Величезні дерев’яні ворота були розчинені, ми ввійшли у них, і мені відкрився краєвид, якого я ніколи не забуду. Навколо нас височіли стіни монастирської фортеці чорного та білого каменю, з довгими дерев’яними балконами. Третю частину величезного двору становила церква неймовірних пропорцій, ґанок густо прикрашений фресками, ясно-зелені маківки сяяли на полуденному сонці. Поруч із нею стояла потужна квадратна вежа з сірого каменю, на вигляд — найстаріша з усього, що її оточувало. Стойчев сказав нам, що це вежа Хреліо, побудована середньовічним дворянином як притулок від політичних ворогів. Це була єдина частина колишнього монастиря, що залишилася тут після того, як монастир був спалений турками й відновлений через кілька століть у такій строкатій пишноті. Коли ми стояли там, залунали церковні дзвони, злякавши зграю птахів. Вони, перелякані, злетіли вгору, і, стежачи за ними, я знову побачив неймовірно високі вершини над нами, до яких іти щонайменше день. Я затамував подих: може, Россі тут, у цьому давньому місці?

Хелен, що стояла поруч зі мною з тонкою шаллю на голові, взяла мене під руку, і я згадав той момент у Айя-Софії, той вечір у Стамбулі, що вже здавався історією, але відбувся лише кілька днів тому, коли вона так міцно стискувала мою руку. Оттомани завоювали ці землі задовго до того, як узяли Константинополь. Нам треба було б почати подорож звідси, а не з Айя-Софії. З іншого боку, навіть до турецького завоювання сюди прийшла візантійська віра, її вишукане мистецтво й архітектура, збагативши болгарську культуру. І тепер собор святої Софії став музеєм серед мечетей, а ця вражаюча відокремлена долина сповнена візантійської культури.