— Що — знаєш?

— Та ось… не можу збагнути… Юра? Це не той, що колись круто їздив? — закинув одразу Віктор свою улюблену «вудочку». — Ну… чи то гонщиком був, чи… інструктором у ментів…

— Не скажу, не чув…

— А в Чернівцях де він жив?

— Та хто ж його зна…

Підігріта появою Віктора розмова про аварію розгорілася з новою силою, а сам він намагався непомітно спрямувати її в потрібне русло. Отож, зі слів присутніх, аварія сталася позавчора ввечері. Про конкретні обставини ніхто нічого не міг сказати. А наслідок — злетів з дороги у глибоку прірву, перекинувся кілька разів і згорів.

Інформація вичерпалася. Віктор повернувся до машини й рушив далі. Немає коли базікати, тим паче, що існує важливіша обставина. Якщо уявити, що там, на вокзалі у Вроцлаві, справді була Зоряна, то він упорався, безперечно, швидше за неї. Навряд чи, доїхавши до Мюнхена, вона одразу сяде на зворотний поїзд і повернеться. Навіть у цьому разі він однаково має її випередити. І приїхати додому першим, щоб переконатися, що її там немає. Це була така маячня, що хотілося сплюнути від душі. Зоряна, звісно, вдома. Де ж їй іще бути? Але картина з її постаттю у дверях тамбура зникати з-перед очей не хотіла. А внутрішній голос уперто повторював, що таких обрисів не має більше жодна жінка.

Знизивши швидкість і витягнувши мобільний телефон, Віктор набрав номер, від комбінації цифр якого завжди завмирало серце. Завмерло воно й зараз. Він набирав його лише двічі за все життя. Перший раз дозволив собі зробити це ще за навчання на тракторному факультеті, коли дізнався, що Зоряна виходить заміж. Язик прилипав до піднебіння а серце зупинялося, коли почув її голос у слухавці. Зоряна попросила більше не телефонувати. Ніколи. Він свято дотримувався цієї заборони. Порушив її єдиний раз. Тоді в нього була жахлива криза. Здавалося, зараз помре, якщо не почує її. Так він набрав цих п'ять цифр удруге. Знав, що не скаже нічого. Лише притулить слухавку до вуха й ловитиме коротку мить її «алло».

І от зараз Віктор наважився на це втретє. Мусив же він переконатися, що йому примарилося. Навіщо — сказати не міг, але не міг і жити з цією невизначеністю. Чомусь наче світ клином зійшовся на тому Мюнхенському поїзді. Зоряни там бути не могло, і, водночас, він її там побачив. Дві речі, які взаємовиключалися.

Він мусив зупинитися, натискаючи останню кнопку, — надто сильним було хвилювання. «Ніссан» виїхав на узбіччя. Шалено гупало у скронях, хоч він і знав, що говорити не доведеться — лише послухати голос. Ну…

У трубці лунали довгі гудки. Він набрав ще раз — те саме. Де ж вона? Не в Мюнхені ж насправді. І Віктор набрав номер музичної школи, який також знав напам’ять. Цього разу відповіли без затримки.

— Пробачте, — промовив він, дивуючись, як нетипово звучить власний голос, коли справа стосується Зоряни. — А можна до телефону Зоряну Швед?

— Немає її, — відповіли звідти, — дзвоніть пізніше. Вона о пів на другу приходить.

Ну от… Усе, як і належить. Чому б їй…

— Ой! — несподівано сказали у трубці. — Ви ще слухаєте? Тут кажуть, що її сьогодні не буде.

— Взагалі не буде?

— Взагалі. Вона на сьогодні відпросилася.

Залунали короткі. Одразу заревів мотор, і «Ніссан», набираючи швидкість, рушив на Чернівці.

Того разу дорога вимучила його як ніколи, хоч Віктор був цілковито сам винен. Не знайшовши в автохаусі Дітмара потрібної іномарки, яку замовив клієнт, він повернувся до Тужира і, взявши на складі нову «дев’ятку», одразу ж рушив додому. Здоровий глузд, звісно, підказував поспати бодай три-чотири години. Випивши дві чашки міцної кави і згадавши, чим закінчуються випадки, коли водії засинають за кермом, Віктор узяв курс на митницю.

Нерви були напруженими, втома заважала зосередитися і, прагнучи якомога швидше припинити ці шоферські муки, Віктор частенько перевищував швидкість, особливо, коли траплялися незавантажені ділянки дороги.

Коли він під'їхав до своєї хати, почало смеркатися. Машину загнав традиційно під саме вікно між двома яблунями й полегшено зітхнув, потерши очі. Не заходячи до хати, скинув на траву куртку й вихлюпав на обличчя та шию весь рукомийник. Ночі стояли холодні, й вода здалася крижаною. З волосся стікало просто по очах, і він не одразу зрозумів, що темна пляма на тлі сірої стіни — то загорнута в куртку жінка на лавці біля дверей.

Серце зупинилося. Темне волосся спадає на плечі, ноги підігнуті під лавку. О, Боже… Власне тіло стало немов чужим. Скільки разів він уявляв цю зустріч, отут, саме тут, біля дверей його дому! І ті слова «Я прийшла…», які вигадав сам. Далі в його уяві все говорив і робив лише він. Здавалося, варто їй вимовити ту коротку фразу, як «програма» запуститься… Але зараз… Він закляк на місці, бачачи, як вона підводиться і ступає крок йому назустріч. У ньому заніміло геть усе, не даючи навіть слова вимовити.

— Доброго вечора. Ви Віктор Васильович? Середа? Пробачте, ради Бога, що…

Він дивився на жінку майже впритул, обтираючи з очей залишки води, і не міг зрозуміти, що це не вона. Не Зоряна. Зовсім незнайома жінка, яка щось промовляє до нього. Що ж вона каже? Жінка змінилася на обличчі й запитала, торкнувши його за рукав:

— Пане Вікторе! Що з вами? Ви розумієте мене?

— Перепрошую… — він не впізнав власного голосу. — Повторіть ще раз, будь ласка, я прослухав, що ви сказали.

Лише тепер, коли серце знову стріпонулося й закалатало в грудях у відповідь на такий «жарт», Віктор почав розрізняти риси незнайомої жінки й розуміти зміст її слів.

— Пробачте ще раз, пане Вікторе, що турбую вас так пізно. Я чекаю на вас давно. Казали сусіди, що ви маєте приїхати з роботи, а вас немає й немає. Шкода було з’їздити даремно, ото й чекала.

— Які сусіди? — перепитав він.

— Он у тій хаті, що найближче від вас. — Вона показала рукою.

До найближчої хати було метрів триста.

— Яка робота? — знову запитав він.

— Ну, я не знаю… Там було вдома лише двоє хлопців — казали, що ви працюєте на машині й пізно приїжджаєте. Я навіть кілька яблук у вас з'їла з дерева, ви вже пробачте…

— На здоров'я, — сказав Віктор. — А ви хто, кажете?..

— Я ж кажу вам, — здивувалася жінка, — кореспондент обласної незалежної газети «Вісник часу». Читаєте, напевно…

— Даруйте, не читаю.

— Гмм… Нас усі читають, — розвела вона руками. — Можу вас запевнити — ми найпопулярніше й найскандальніше видання, не залежне від будь-яких структур. Ви що, не слідкуєте за новинами?

— Взагалі-то, ні.

— Ну, тоді я подарую вам кілька примірників — почитайте, про що ми пишемо.

І вона тицьнула йому до рук складену газету на гарному папері і в кольорі.

— А… що вам треба від мене? — не зрозумів Віктор.

— Пане Вікторе, я хотіла б поговорити з вами і… написати про вас статтю. Велику гарну статтю.

Вона стояла перед ним і стримано, але привітно всміхалася — висока, чорнява та струнка жінка з приємними, можливо, дещо «циганськими», рисами обличчя. На ній був брючний костюм та куртка, застібнута під саму шию, у якій вона намагалася зігрітися.

— Ви мене ні з ким не плутаєте? Що про мене писати?.. — розгубився Віктор.

— Ні, що ви! Я знайшла вас через наш обласний військкомат. Знаю, що ви служили в десантних військах, ще за Союзу, у Прибалтиці, маєте нагороди… От я й хотіла б, коли ваша ласка, поговорити про вашу нелегку службу і… І взагалі… Наша газета часто знайомить читачів із цікавими людьми…

— Я нецікава людина, вам не пощастило, — сказав він, насилу розуміючи, про що йдеться. — Шкода, але ви помилилися. Ви знаєте, я дуже змучився — добу за кермом. Але відвезу вас на вокзал. Ходімо! — він зробив рух до машини.

— Ви відмовляєте мені? — здивувалася вона. — Так категорично?

— Ні, звичайно, але… Ну, повірте, ви даремно втратите час, — він розвів руками. — Краще знайдіть якогось спортсмена або художника. Я звичайна людина. А те, що вас цікавить, мені взагалі, якщо чесно, неприємно згадувати.