— Доброго дня, дівчата, — голосно з порога почав хлопець, який, очевидно, звик всюди почуватися вільно. — Значить так, дайте нам, будь ласка, по бокальчику шампанського й фруктового асорті якогось насічіть, якщо можна.

Він сів за стійку й забарабанив по ній пальцями.

Обидві якось дивно подивилися на нього, перезирнулися, Віктор помітив це одразу, — і та, вища, витягла два келихи й протерла їх білим рушником. Інша розкорковувала пляшку шампанського. Нахилившись до напарниці, вона щось прошепотіла їй на вухо. Та у відповідь також нахилилася до неї. Виглядали дівчата збентежено.

Озирнулися кілька разів на нових відвідувачів і дві нечисленні компанії, що вже сиділи тут. Ніхто не вірив, що у цьому провінційному закладі чоловік, схожий як дві краплі води на Тараса Лему, дійсно може бути ним. За кілька хвилин апельсин та банани лежали порізаними на тарілочці, а шампанське було налито в келихи.

— Пробачте, будь-ласка, — сказала одна з дівчат, вища. — А… як ваше прізвище?

— А ви що, у всіх відвідувачів прізвища питаєте? — «здивувався» компаньйон Віктора.

— Ні, — не надто сміливо відповіла друга, — тільки в тих, хто на декого схожий…

— І на кого ж я схожий? — знову «здивувався» хлопець.

— Взагалі-то… м-м… на Тараса Лему.

— От біда! — обурився той. — Ну хоч на вулицю не виходь — бо схожий на Тараса Лему. Хоч бери за кордон виїжджай…

— То ви що, дійсно не Тарас Лема? — знову вчепилася та, перша.

— А що, справді такий схожий?

— Дуже… — Обидві розпливлися в чарівних усмішках.

Відвідувачі за двома столиками вже не їли й не пили, а витріщалися на двох чоловіків за стійкою, тим паче, що до них долітали якісь уривки фраз.

— Ні, я відчуваю, що нам тут не дадуть нормально посидіти… — Він узяв Віктора за лікоть. — Ходімо кудись подалі. Ось вам… скільки за клопіт?

— Ну що ви… — Обидві змінилися на обличчі, — вам ніхто не заважатиме! У нас, взагалі-то, кабінка одна є — це так, для своїх… Ходіть, ми заведемо вас. Там навіть ніхто не бачитиме…

Та, вища й моторніша, вже оббігла стійку і, взявши їх обох під руки, припрошувала й тягла кудись у двері біля стійки. Друга не розгубилася, вхопила шампанське й асорті. Їх завели до непогано обставленого кабінету й дещо ніяково запросили розважатися.

— Ну, все-таки скажіть, будь ласка, — вища навіть склала долоні на грудях, — ви Тарас Лема чи ні?

— Ось що, дівчата, — сказав той, витягаючи ключі з руки Віктора, — там, перед вашою забігайлівкою, стоїть «вісімка», одразу за джипом, то ось ключі, принесіть нам з неї гітару, а там побачимо. Тільки — ша! — Він приклав пальця до губ.

Обидві, мало не підскакуючи, вибігли з кабінету, а Тарас запрошуючим жестом вказав на крісла.

Віктор і сам розумів, що виглядає спантеличено, не сказати б гірше. Він сидів тепер, відсунувшись від столу, ніяково поклавши гітару на коліна й помалу переконуючись, що перед ним справді той, кого вже з рік обожнюють усі жінки, а як не всі, то принаймні більшість — сам Тарас Лема.

Двері відчинилися після стукоту, й до кабінки увійшов прилизаний молодик — очевидно, власник цього закладу. Поїдаючи очима Тараса, він лагідно всміхнувся і, побажавши від себе приємного відпочинку, поставив на стіл нову пляшку шампанського та невеличкий таріль із наїдками — за рахунок закладу. І зник, задкуючи.

— Ти їх на вітер пустиш… — зауважив Віктор, відпиваючи з келиха.

— Ти що? — здивувався Тарас. — Зовсім навпаки! Ось побачиш, скоріш за все, нам таки дадуть тут посидіти, але потім чорта лисого випустять. Принаймні, доведеться щось співати, тим паче, що гітара вже при нас. Потім це все жіноцтво мене обмацає… Словом, хто куди дотягнеться…

— Яке жіноцтво? — не зрозумів Віктор. — Їх лише дві…

— Зараз тут будуть усі їхні колежанки! Ні, ти просто цього ще не бачив, от вийдемо — побачиш. Вони ще прибиті несподіванкою. Ще досі думають, я це чи не я. Потім доведеться розписатися на дзеркалі, або на стіні, вони заклеять це місце скотчем, щоб підпис не стерся, і місяців зо два тут вечорами буде забито. А ти кажеш — на вітер! Мене взагалі можна вважати самогубцем, що я на це пішов, — усе для тебе, щоб ефект створити, а ти ламаєшся…

Віктор уже не знав, жартує його несподіваний знайомий, чи говорить щиро.

— Ну давай, пий… За годину його жодний прилад не почує.

Перехиливши келих, Віктор узяв гітару, і струни задзвеніли. Шампанське швидко вдарило в голову, і йому стало на мить байдуже, хто сидить перед ним, як і те, що всі троє з обслуги закладу притулили вуха до дверей, забувши про клієнтів, серед яких у невеличкому залі вже починався ажіотаж.

Суперзірка національної поп-музики — тепер уже Віктор повірив у це — слухав мовчки, потягуючи шампанське. Очі його були зосередженими, хоч дивилися кудись убік. Про що він думав — хтозна. Віктору вдалося проспівати, не збившись жодного разу, хоч пісня й була новою. Нарешті останні акорди змовкли.

— Де взяв? — запитав Лема.

— Взагалі-то, пісня моя, — знизав плечима Віктор.

— А ну… — здивувався той. — А можна ще щось? Ну, знову ж таки з твого.

— Та я, взагалі-то…

— Ну, будь-ласка! — Це звучало швидше як наказ. — Вітю, дорогий, мене ж «порвуть» зараз! Ти не розумієш, що буде! Спочатку тут порвуть, в оцьому шинку, а потім Войтович. Я ж концерт зриваю. Він знає, що я схиблений, — уяви, сидить зараз і гадає — буде серія концертів чи ні. Ти знаєш, які це бабки? Повернуся — загризе живцем. А ти ламаєшся…

І Тарас розкоркував пляшку — ту, що за рахунок закладу. Зітхнувши, Віктор підстроїв гітару і знову торкнувся струн. Холодний газований напій п'янив, і цього разу акорди звучали уривчасто й жорстко, дуже жорстко. Наче увійшовши в резонанс із його внутрішніми струнами, які тоді, кілька років тому, коли писалася ця пісня, були натягнутими так, що геть усе боліло всередині. Він повертався тоді з Амстердама після зустрічі з Ларисою, яку пам'ятав довго. Щойно відступив нічний морок, і вологе повітря Голландії вривалося крізь відчинені вікна машини, але навіть воно не могло заспокоїти. Це була його перша пісня. Найперша. Він не мав, звісно, з собою гітари і ще не чув голосу того, хто зараз сидить перед ним, але рядки та музика склалися самі собою, швидко та до ладу, назавжди закарбувавшись у голові:

Тоді ці рядки робили з ним те, чого не могли зробити холодний світанок та вологий вітер із запахом моря. Вони вгамовували біль, розпач, наче збираючи їх на себе та заспокоюючи душу. Першої миті навіть склалося враження, що це несподівана панацея від його хвороби.

І зараз у цьому напівтемному закутку Віктор продовжував співати, впритул дивлячись у серйозні очі чоловіка, якого аж ніяк не сподівався колись зустріти, й водночас знову занурюючись в атмосферу тієї давньої подорожі: