— Мені потрібен спортивний інтерес, — нарешті сказав Бен. — Мене приваблює вистава, хлопчику мій. Я актор на сцені, а ти… — Він розтягнув губи у мокрій усмішці. — Ти нездара.

Та цього разу нездара не так уже й погано зіграв. За ті кілька секунд, що Бенове обличчя притискалося до його щоки, Джон зумів переповісти йому все, що той хотів знати.

Розділ 14

Після того як присяжні повернулися з ухваленим йому вироком, Джона відправили назад у камеру в окружній в’язниці. Наручників з нього не зняли, та ремінь і шнурівки забрали, щоб він собі чогось не заподіяв. Та ці побоювання виявилися марними. Джон був надто приголомшений, щоб навіть рухатися, не кажучи вже про те, щоб вигадати, як накласти на себе руки в крихітній камері п’ять на вісім футів.

Двадцять два чи довічне. Двадцять два роки. Шанс на умовно-дострокове звільнення в нього з’явиться лише тоді, коли йому вже виповниться тридцять. Він буде старий.

— Це добре. — У маминих очах стояли сльози. Після його арешту вона майже не плакала, та тепер дала волю сльозам. — Синочку, це ж добре.

Вона мала на увазі, що це добре, бо йому не винесли смертного вироку. Саме тоді заголовки всіх газет кричали про чотирнадцятирічного з Массачусетсу, котрий бейсбольною биткою забив до смерті іншого чотирнадцятирічного. Двадцятивосьмирічного в Техасі стратили за злочин, який він скоїв у сімнадцять років. Малолітні правопорушники вже не були чимось незвичним. Замість мати за плечима вирок на довічне перебування за ґратами Джон тепер міг бути на шляху до камери смертників.

— Ми можемо подати апеляцію, — сказала мати. — Це ненадовго. Ми подамо апеляцію.

За спиною в неї стояла тітка Лідія, і на її обличчі виразно читався сумнів. Згодом він дізнається, що, крім одного присяжного, батька трьох хлопчиків, один з яких був віку Джона, решта проголосували за смертну кару. Решті вистачило одного погляду на Джона, а потім на збільшені фото спотвореного тіла Мері-Еліс, щоб побажати йому смерті.

У камері попереднього ув’язнення Джон постійно прокручував подумки все, що про нього казали на суді. Державний психолог видався йому досить приємним, коли вони спілкувалися кілька місяців тому, але на слуханні він заявив перед усією аудиторією, що Джон — божевільний психопат, холоднокровний убивця, який не виявляє жодних ознак каяття. Потім були діти з його школи, які на етапі ухвалення вироку говорили про те, якою чудовою дівчинкою була Мері-Еліс і яким покидьком завжди був Джон Шеллі. Директор Байндер, тренер Маккалоу… всі вони говорили про нього так, неначе він був Чарльз Менсон[23].

Хто був той хлопець, про якого вони розповідали? Джон його не впізнавав. Половина тих свідків-дітей за останні три роки не сказали йому й двох слів, та тепер вони говорили так, наче все про нього знали. Між початковими і середніми класами у них був розкол, і група популярних учнів відцуралася Джона. Якби не спорт, він був би задротом, з яким ніхто не хотів спілкуватися. А коли його вигнали з футбольної команди, всі уникали зустрічатися з ним поглядом у коридорі. А тепер змальований цими так званими друзями Джон скидався на… чудовисько.

Він тупо дивився на бетонну підлогу камери, простежував, куди ведуть тріщини, наче якийсь хіромант, який хоче прочитати свою долю на долоні. А коли підвів погляд, у коридорі за ґратами стояв Пол Фінні.

Батько Мері-Еліс усміхався.

— Ти маєш по заслузі, засранцю, — сказав він Джону. — Тепер довіку гнистимеш у тюрязі.

Джон не відповів. Що він міг сказати?

Містер Фінні нахилився ближче і вхопився руками за ґрати.

— Згадай, що ти з нею зробив, — прошепотів він. — Згадай про неї, коли впустиш мило в душі.

Джон нічого не розумів. Йому було шістнадцять років. Та навіть якби містер Фінні змалював йому все у деталях, він би лише потрусив головою і сказав, що цього просто не може бути.

Але насправді могло.

Той вечір він ще провів в окружній тюрмі. Повз його камеру кожні півгодини походжали наглядачі, щоб пересвідчитися, що він не скручує собі зашморг із простирадла. Державна в’язниця «Коустел» була на узбережжі Атлантичного океану, за сімсот миль звідти в містечку, про яке Джон ніколи не чув. Правила щодо відвідин там були суворі. Він мав відсидіти цілий місяць, і лише після того його мати отримає дозвіл на побачення з ним. Їй сказали, що то період акліматизації, час для того, щоб ув’язнений призвичаївся до свого оточення і заслужив привілей мати побачення. Найдовше Джон не бачився з сім’єю, коли їздив із церквою на тиждень у Ґетлінбург, штат Теннессі.

Його розбудили на світанку: тюремний автобус мав виїхати раніше, щоб проскочити перед вранішніми заторами. Джон прочовгав у автозак зі скутими ногами й руками в наручниках спереду. Його зап’ястя були такі тендітні, що тюремникам довелося взяти менші наручники у жіночій тюрмі.

Він завжди був худий, мов жердина, а від стресу схуд ще більше. Поки тривав судовий процес, він втратив майже двадцять фунтів[24], і тепер ребра чітко проступали під мішкуватим оранжевим комбінезоном.

В автобусі вже сиділи інші ув’язнені. Коли всередину зайшов Джон, вони засвистіли й заулюкали. Він всміхнувся їм, бо подумав, що то якийсь ритуал посвячення.

— Будь сильним, — сказала йому мати. Слова з коджаківського лексикону крутих хлопців. — Не дай їм узяти над собою гору і нікому не довіряй, нікому.

Один з наглядачів стукнув кийком по ґратах, що відділяли місця водія й пасажира від ув’язнених. Він вказав Джону на сидіння одразу ж за водієм: «Сідай».

Кондиціонера в автозаку не було. Джонові ланцюги подзенькували всю дорогу по вибоїстому шляху аж до самої тюрми, як у Джейкоба Марлі[25]. Подумки він грав у ігри, в ті ігри, у які вони грали з Джойс, коли їздили сім’єю у Флориду. Скільки номерних знаків з інших міст він знайде? Скільки корів на одному боці дороги? Скільки на іншому?

На той час, коли вони виїхали за межі Саванни, його сечовий міхур був такий переповнений, що очі засльозилися від болю. Інтуїція підказувала йому, що в цій поїздці не буде зупинки на туалет, тому він і далі міцно стискав ноги, коли автобус заїхав у перші ворота в’язниці, далі у другі, потім у треті.

Коли довелося встати, сечовий міхур прорізав гострий біль, та Джон радів, що на ногах у нього кайдани, бо це давало йому змогу тримати ноги разом. Наглядач повів їх у перший корпус: Джон ішов спереду, ззаду на нього напирали решта ув’язнених. Один з них постійно бив Джона по п’ятах, і хлопець прискорював ходу, хоча сечовий міхур мало не криком кричав.

Їх усіх повели у відкритий туалет із рядом пісуарів. З кожного повільно зняли наручники, потім кайдани. Соромлячись, Джон чекав, коли хтось почне відливати перший. Він відчував на собі всі погляди, коли опустив руку до ширінки помаранчевого комбінезона. То була форма для дорослого чоловіка, тому матня в них розташовувалася десь на рівні Джонових колін. Спочатку через знервованість він ніяк не міг відлити, але зрештою сеча пішла тонкою цівкою.

— На делікатесну сосисочку схоже, — прокоментував чоловік, який стояв біля нього. Він дивився просто на Джонів пеніс. Коли Джон подивився йому в очі, чоловік посміхнувся, показуючи ряд кривих зубів. — У мене від самого вигляду слинка тече.

— Заткнися, — гаркнув наглядач. На його нашивці було написано «Еверет», кийка він тримав обома руками, наче намагався перехопити м’яч. — Усім зняти одяг і стати на чорну лінію.

Джон побуряковів. Через вік під час суду його тримали в окремій камері в окружній тюрмі. Обшук наглядачі проводили вже безліч разів, але щоб отак — ніколи. За все своє життя він ще жодного разу не стояв голий перед незнайомцями. Пальці не слухалися, коли він намагався розстебнути комбінезон, уникаючи дивитися вниз на інших, хоча, звісно, бічним зором він усе бачив. Вони були величезні — всі без винятку. Тіла в них були вже як у дорослих чоловіків, порослі волоссям у всіх належних місцях. А в Джона статева зрілість наступала поволі. Він голився раз на тиждень, та й то більше від бажання поголитися, ніж із необхідності. Поряд із цими велетнями він скидався на дівчинку. Маленьку налякану дівчинку.