Унизу розчинилися настіж двері, й Майкл перехилився через поруччя, щоб побачити, хто зайшов. Дві жінки закотили у вестибюль каталку. На них були темно-сині плащі, на спинах ясніли жовтогарячі літери слова «МОРГ».

— Сюди! — гукнув Майкл.

— Високо? — спитала одна з працівниць моргу.

— Шостий.

— От срака, — вилаялася вона.

Майкл подолав іще кілька поверхів, слухаючи, як дві жінки, піднімаючись, клянуть усе на світі, а каталка дзенькає об металеве поруччя, наче поламаний дзвін. Не дійшовши один поверх до останнього, він відчув, як стає сторч волосся на потилиці. Сорочка прилипла до спини від поту, проте від якогось шостого чуття поза шкірою пробіг мороз.

Сяйнув спалах, застрекотав фотоапарат. Майкл обережно обійшов червону туфлю на шпильці, що лежала на сходинці, наче її власниця сама скинула її тут. На наступній сходинці був ідеальний відбиток скривавленої руки, а далі — ще один, і ще один, немовби хтось повз угору сходами.

На майданчику п’ятого поверху стояв Білл Берджес, досвідчений патрульний, що бачив на своєму віку практично всі види злочинів, які могла запропонувати Атланта. Біля нього розтеклася темна калюжа вже загуслої крові, а її краї перетікали зі сходинки на сходинку. Майкл одразу зрозумів, що тут сталося. Жертва впала і намагалася підвестися, розмазуючи кров у спробі порятуватися втечею.

Білл дивився вниз на сходи, уникаючи видива крові. Він був мертвотно-блідий, ледь рожеві губи витяглися у вузьку смужку. Майкл рвучко зупинився, бо ніколи не бачив колегу знервованим. Білл був із тих, хто йде купувати курячі крильця через кілька годин після того, як знайде шість відрізаних пальців у сміттєвому баку за китайським рестораном.

Майкл обережно переступив калюжу крові. Зробив це мовчки, і Білл теж не промовив ні слова. Не знімаючи руки з поруччя, Майкл повернув на наступний сходовий марш, і потай подякував, що має за що триматися, коли побачив ту жахливу сцену.

Жінка була вдягнена лише частково. Її обтислу червону сукню розрізали навпіл, і та розійшлася, мов халат, відкриваючи темно-шоколадну шкіру і жмутик лобкового волосся, виголеного в тонку лінію, що спускалася до щілини. Груди (імплантована досконалість) неприродно стирчали догори. Одна рука відкинулася вбік, інша спочивала за головою, пальці тяглися до поруччя, неначе останньою думкою жінки було підтягнутися. Її права нога була зігнута в коліні й вивернута назовні, ліва стирчала під таким кутом, що Майкл бачив розкриту піхву.

Він ступив ще один крок, відганяючи від себе зайві звуки й метушню, намагаючись побачити жінку очима вбивці. Макіяж розтікся по її обличчю, яскрава губна помада й рум’яна темними лініями підкреслювали риси. У кучерявому чорному волоссі, що розсипалося по підлозі, прозирали пасма, фарбовані в помаранчевий. Її тіло було гарним, гарнішим, ніж можна було сподіватися від жінки зі звичкою, про яку чітко свідчили сліди від голок на згинах ліктів: звичкою, на яку вона заробляла, розсуваючи ноги. Синці на стегнах міг залишити вбивця чи клієнт, який любив жорсткий секс. Якщо так, тоді вона терпляче витримала біль, знаючи, що за нього матиме більше грошей, а більше грошей означало більшу насолоду потім, коли у вену встромиться голка і тілом розійдеться приємне тепло.

Її широко розкриті очі порожнім поглядом втупилися в стіну. Одна накладна вія відклеїлася, й під лівим оком утворилася наче третя вія. Ніс був поламаний, вилиця змістилася вбік, кістки під оком було роздроблено. У роті щось зблискувало, і Майкл ступив іще крок до жертви. Рот до країв наповнювала рідина, і тією рідиною була кров. Лампочка при стелі відсвічувала від кривавої калюжі, мов повний місяць.

На горішньому сходовому майданчику стояв, розмовляючи з Лео Донеллі, Піт Генсон, черговий судмедексперт. Лео був козлом, завжди розігрував з себе крутого копа, усе брав на глум, сміявся занадто голосно й довго, але Майкл надто часто бачив його в барі: Лео глушив одну чарку віски за одною, намагаючись вимити з рота присмак смерті.

Помітивши Майкла, Лео розплився в усмішці, неначе вони були давніми друзяками, що зібралися весело провести разом час. Він тримав у руці закритий пластиковий пакет із доказами і то підкидав його в повітря на кілька дюймів, то ловив, наче готувався подавати м’яча.

— Казна-що, а не вечір для того, хто на чергуванні, — сказав Лео.

Своєї згоди Майкл не висловив.

— Що тут сталося?

Лео й далі підкидав пакет, зважуючи його в руці.

— Док каже, що вона померла від втрати крові.

— Можливо, — уточнив Піт. Майкл знав, що доктор симпатизує Лео не більше, ніж решта поліцейських, тобто терпіти не може гада. — Більше зможу сказати, коли вона лежатиме в мене на столі.

— Лови. — Лео жбурнув прозорий пакет Майклу.

Майкл побачив цей кадр мовби в уповільненій зйомці — ось пакет пливе в повітрі з одного кінця в інший, як прямокутний м’яч. Він упіймав його на льоту, поки пакет не гепнувся на підлогу. Пальці зімкнулися на чомусь щільному і явно мокрому.

— Ласощі для твого кота, — сказав Лео.

— Що це за… — та раптом Майкл затнувся. Він зрозумів, що в пакеті.

— Гля, як його перекосило! — Сміх Лео, схожий на постріли з дробовика, луною відскакував від стін.

Майкл лише мовчки дивився на пакет. У горлі він відчував присмак крові, металеве жало несподіваного страху. Коли він нарешті заговорив, то власний голос здався йому чужим — наче він говорив під водою і, цілком можливо, тонув.

— Як це сталося?

Лео досі сміявся, тож відповів йому Піт:

— Він відкусив їй язика.

Розділ 2

Після повернення з Перської затоки Майкла мучили кошмари. Щойно він заплющував очі, бачив кулі, що мчали на нього, руки й ноги, відірвані у вибухах бомб, дітей, які бігли дорогою й кричали, кличучи маму. Майкл знав, де їхні матері. Він безпорадно стояв і дивився, як жінки розпачливо стукали в зачинені вікна школи, намагаючись врятуватися й згораючи живцем у полум’ї підірваної гранати.

Тепер його переслідувала Аліша Монро. Жінка без язика на сходах будинку супроводжувала його додому, несучи з собою якусь магію в його сни, тож уві сні тепер Майкл гнався за нею сходами, Майкл силоміць повертав її на сходовий майданчик і розрізав навпіл. Вона відбивалася, і він відчував, як її довгі червоні нігті впинаються йому в шкіру, душать його. Він не міг дихати. Роздирав собі горло, віддирав її руки, щоб вона припинила його душити. Майкл прокинувся з таким гучним криком, що Джина підірвалася в ліжку й сіла, притискаючи ковдру до грудей, наче боялася, що до них у спальню вскочив маніяк.

— Господи, Майкле, — видихнула вона, тримаючись за серце. — Ти мене до смерті налякав.

Він простягнув руку до склянки з водою, що стояла на тумбочці біля ліжка, і жадібно пив, прагнучи загасити пожежу, яка палала в горлі, і проливаючи воду собі на груди.

— Любий? — Джина торкнулася пучками пальців його шиї. — Що це таке?

Майкл відчув, як пече шкіра на шиї, і приклав пальці до того місця, звідки йшло це відчуття. На шкірі був поріз, і коли Майкл встав з ліжка, щоб подивитися у дзеркало над туалетним столиком, то побачив, що зі свіжої подряпини сочиться кров.

Дружина підійшла й стала біля нього.

— Ти подряпався уві сні?

— Не знаю. — Але він добре знав. Досі не міг нормально дихати через той сон.

Джина взяла його за руку і зморщила носа, підносячи її собі до рота. Якусь секунду він думав, що вона її поцілує, але натомість вона запитала:

— Чому від тебе пахне хлоркою?

Він намагався відмитися від того липкого смороду, який чіпляється, коли перебуваєш поряд із трупом. Але дружині Майкл цього не сказав, не хотів починати цієї розмови. Він примружився, дивлячись на годинник, і запитав:

— Котра тепер?

— Чорт, — простогнала вона, відпускаючи його руку. — Уже час вдягатися. За дві години починається моя зміна.

Майкл узяв будильник, щоб подивитися самому. Шоста тридцять. Пропрацювавши на місці злочину, перевернувши догори дриґом квартиру покійної й оформивши всі документи, він спав лише чотири години.