Та раптом Йорґен знову наліг на педалі. Під колесо потрапив чималенький горбик.

— Гоп! — підстрибнув велосипед.

Анна теж підстрибнула, хотіла вхопитися за сідло, але ж там сидів Йорґен. Несподівано вона обняла Йорґена! Обхопила білий плетений светр Йорґена!

Йорґен не обернувся. Нічого на те не сказав. Ось тільки поїхав повільніше. Анна не відпускала його, довго-довго обіймала, доки вони мчали петлею навколо пагорба. Навколо було темно. Пахло багаттями з садків і з Розбійницького саду. А білий плетений светр Йорґена пахнув справжнім хлопцем.

Аж коли вони об’їхали пагорб і опинилися на відкритому просторі, де їх могли побачити, Анна відпустила Йорґена.

— Довго ж ви об’їжджали пагорб! — в’їдливо завважив Кнут, пильно дивлячись на Йорґена. — Їхали б швидше, могли б і виграти!

— Ну, це залежить ще й від того, хто сидить позаду, — ущипнула Еллен.

— Ми переможемо, — пообіцяв їй Кнут.

— Принаймні їх обійдемо! — сказала Еллен.

— На старт! Увага!.. — почав Кнут, аж тут з-за пагорба долинув голос:

— Кнуте! Негайно йди додому! Уже пізня година! Кнуте!

— Ой, леле! — розсердився Кнут.

— Тебе батько кличе! — озвалася Беата.

— Ти думаєш, я глухий! Ото дурна гуска!

— Кнуте! — волав з веранди батько. — Негайно!

— Та чую, чую, — бурчав Кнут. Довелося Еллен злізти з багажника. — Як же мені не хочеться…

Кнутові так кортіло взяти участь у змаганні вдвох із Еллен.

— Та йди, усе нормально, — сказала Еллен.

— Ні, ненормально, — Кнут похилив голову, щоб ніхто не помітив, як йому прикро. — Завтра він мене ще й постригти обіцяв…

З тими словами Кнут пішов.

— Бідолаха! — поспівчував йому Ейнар.

— Нам теж уже час додому, — сказала Беата до Анни. — Мені не дозволяють залишатися надворі, коли хлопці порозходяться. А ти в мене ночуєш…

— І мені час… — сказав Йорґен, сів на велосипед і поїхав геть.

— Бувай, Йорґене! — гукнула Еллен.

— Бувай, Йорґене! — гукнула Туне.

Але Йорґен навіть не озирнувся.

— Бувай! — гукнула Беата.

— Бувай! — гукнула й Анна.

А тоді Йорґен обернувся.

— Бувай! — відповів він.

Анні аж гаряче стало. Зникли останні сумніви. Йорґен думає про неї, не про Еллен. Тепер усе насправді! Анна відчула, що кохає його ще більше. Кохає Йорґена Рюґе з веснянками…

Коли Йорґен зник за деревами й кущами Розбійницького саду, Туне й Еллен теж подалися додому. Навіть не попрощавшись.

Анна взяла свою картату торбинку, сіла до Беати на багажник, і вони подалися до Беатиного жовтого будинку. Удома бігцем кинулися до кухонного вікна — шпигувати. Дівчатка бачили, як Туне й Еллен злізли з велосипедів біля бомбосховища й нишпорили у вентиляційних люках. Але нічого не знайшли.

Йорґен не відповів на листа, якого не отримував.

До кухні ввійшла Беатина мама й сказала, що час спати, бо година пізня, і бабуся давно вже спить. Але спершу вони мають випити цілющий напій, щоб вирости великими й сильними: помаранчевий сік із яєчним жовтком, вершками та цукром. Напій був обов’язковим у домі Беати, а вранці — обов’язковий риб’ячий жир. Так веліла бабуся.

— Знаєш, що? — мовила Анна, коли Беатина мама вийшла з кухні.

— Що?

— Коли ми об’їжджали пагорб, я обіймала Йорґена, по-справжньому, тому так довго їхали.

— Справді? — Беата ніколи б на таке не відважилася. — І що він сказав?

— Та нічого. Гадаю, він кохає мене.

Якийсь час подружки, попиваючи цілющий напій, мовчки дивилися у вікно на пустир, пагорб, ковзанку й дуб.

— Дивне ім’я має його сестричка — Павлова, — озвалася Беата.

— Павлова Рюґе, — поволі й виразно вимовила Анна, розгойдуючи напій у склянці. Треба з’ясувати, що воно означає.

— Мені б зроду не дозволили так називатися, — пробурмотіла Беата.

Допивши напій, подружки одягнули піжами, почистили зуби й вклалися у ліжко. Беата мала квітасту ковдру, квітасту подушку й нічну лампу з абажуром. Дівчатка довго лежали горілиць, притулившись одна до одної.

— Я напишу справжнього листа кохання Йорґенові. А ти — Ейнарові.

— А якщо він не захоче стати моїм хлопцем?

— Захоче…

— Ти так гадаєш?

— А може, й не треба тобі писати листа. Може, ліпше я запитаю від твого імені…

— Так буде, мабуть, ліпше, — зраділа Беата.

— Напевно, відповість згодою…

Дівчатка обернули ковдру впоперек і лягли «валетиком». Вимкнули нічник із абажуром. Беата лежала під стіною, головою до вікна, Анна — скраю, головою до дверей. Тісно притулившись. А що зима вже минула, їм дозволили прочинити трохи вікно. Знадвору, аж під ковдру, просочувався запах диму від багать.

— На добраніч, — сказала Беата.

— На добраніч, — відповіла Анна.

Час було засинати.

— Беато…

— Що?

— Надворі так пахне.

— Бо весна.

— Так, весна… Добраніч!

— Добраніч!

Найвищий час засинати.

— Анно!

— Що?

— Як гадаєш, руде волосся — то відстій?

— Нє-є-є! Ейнар теж має руде волосся. Тому ви й пасуєте одне одному. А в темряві рудого й не видно.

— Угу, не видно… — погодилася Беата. — Я трішки його кохаю. Думатиму про нього, перш ніж заснути.

— А я весь час думаю про Йорґена, — озвалася Анна. — Я дуже його кохаю.

— Добраніч, — сказала Беата.

— Добраніч, — відповіла Анна.

Нарешті вони заснули.

Уранці Анна прокинулася рано, значно раніше за Беату. За шторами вже зовсім розвиднилося, і голосно щебетали пташки. Вона просто лежала, наслухала пташиний спів і думала.

Думала про давні часи, коли всі дівчата носили довгі спідниці, аж до кісточок, і багато-багато спідньої білизни з накрохмаленим мереживом, яке порипувало від кожного кроку. І довжелезні коси з довгими-довгими стрічками. Вони ніколи не грали у вибивалу чи лови, ніколи не влаштовували бійок. Нічого цікавого не відбувалося в їхньому житті, просто проходжувалися туди й сюди у довгих сукнях.

Анна уявила собі ті давні дні, коли всі дівчата були схожі одна на одну, тільки вона, Анна, була не така, як усі. Вона була, як Гельґа-Розбійниця.

Уява понесла її далі. Одного дня спалахнула пожежа в кількох будинках і… ні, одного дня в селі з’явився злодій, і… ні-ні, не так… одного дня усі дівчата в довгих сукнях подалися на берег зривати білі анемони. Була весна, вода ще дуже холодна. З дівчатами пішли й хлопці, і Анна, і Йорґен. А тут раптом хтось почав тонути. Усі перелякалися, крик, галас, ніхто не знає, що робити; навіть хлопці розгубилися. У них такі штанці до колін, бояться намокнути чи змерзнути.

Але ж у воді хтось тонув, розпачливо кликав на допомогу!

Анна миттю зняла з себе сукню разом з усіма мереживними підспідничниками. Отоді всі помітили, які засмаглі її ноги. Кожен подумав про себе, що вона часто ніжиться на сонці без своїх сукенок. Дівчата запирхали: Фе, фе! А хлопці захоплено вигукували: Ваауу! Ваауу! Повз їхню увагу не пройшло, які вона має сильні ноги, сильніші, мабуть, навіть за хлопчачі. Та всі, без сумніву, захоплювалися її засмаглими, сильними ногами, хоч і не казали про це вголос. І Анна кинулася на порятунок. Вона пірнула під хлопця, підтримала — за всіма правилами — його голову над водою і попливла до берега. Хлопчина неодмінно загинув би, якби не Анна!

Дівчата у сукенках і хлопці в панталонах до колін захоплювалися її рішучістю та відвагою. І Йорґен дивився на неї таким… особливим поглядом. А одна дівчина, дуже схожа на Еллен, сказала: Гаразд, ти швидко плаваєш, можливо, маєш такі ж сильні ноги, як хлопці, але ти не вмієш танцювати!

Дівчина, напевно, мала на увазі вальс чи танго, чи якісь іще танці, яких навчають у танцювальних школах, але Анна побігла в ліс, на велику квітучу галявину, бо, як виявилося, раптом настало літо, і на тій галявині зацвіли ромашки, дзвіночки, кульбабки і всякі різні квіточки. Вона танцювала, як танцюють балерини — на кінчиках пальців, здійнявши високо-високо вгору руки. А натанцювавшись досхочу, побігла вглиб лісу, геть від щасливого гурту, під своє улюблене дерево, під дуба. Лежала у затінку, відпочивала, бо дуже стомилася, рятуючи з води хлопчика й танцюючи на кінчиках пальців.