Раптом з-за паркана виткнулася голова Еллен.

— Туне й Еллен за парканом!

Дівчата вийшли зі схованки й подалися до дуба «застукати» себе в бляшанку, тобто зізнатися, що їх знайдено. Вони йшли, тримаючись за руки, пирхали й шушукалися між собою.

Анна знала, про що вони шушукаються. Еллен і Туне побоювалися, аби Ейнар, бува, не знайшов любовного листа. Вони ж не знали, що листа у вентиляційному люфті бомбосховища вже давно немає. Він — у кишені Анни!

Дзелень! — полинуло над пустирем.

Ейнар багатьох знайшов, окрім Йорґена та Анни. Та ось він впевнено рушив до чагарів. Анна принишкла, мов мишка. Вона бачила крізь гілляччя, як наближаються Ейнарові ноги. Анна не ворушилася, не рухала ні головою, ані пальцями, затамувала подих, наче бандит-утікач.

Ноги Ейнара підійшли зовсім близько і спинилися. Анні захолола кров у жилах. Немов у злочинця перед поліцейським. Ейнар нахилився над кущами, ось підняв руки і… розгорнув гілля.

— Бе-бе-бе! — вигукнув він.

— Рятуйте! — скрикнула Анна.

— Анна в кущах! — голосно загукав Ейнар, щоб усі почули.

Анна підійшла до дуба й «застукала» себе.

Дзелень! — розляглося пустирем.

Під дубом хоч і було темно, але зовсім не страшно. Усі там сиділи гуртом: Туне й Еллен, Кнут і Беата. Анна сіла близенько до Беати.

— Рип-рип, — прошепотіла вона.

— А я думала, ви вже не друзі, — озвалася Туне.

— А ми самі дали себе знайти, — сказала Еллен.

— Усі так кажуть, а насправді… — пирхнула Беата.

— Це правда! — Еллен обурено тріпнула головою, відкидаючи назад «кінського хвоста», точнісінько, як це роблять в телевізорі. — Ага, а я отримала любовного листа!

— Любовного листа? — перепитав Кнут.

Він добряче перелякався, бо ж мріяв стати хлопцем Еллен і навіть написав на стіні шкільної комори «Еллен + Кнут любов». Мріяв катати її на багажнику свого велосипеда й писати листи кохання.

— Угадай, від кого, — дразнила його Еллен.

— Від кого? — Кнут запитав дуже голосно.

— Від Йорґена, — відповіла Еллен, жуючи кінчик свого «хвоста». — Ми будемо закоханою парою…

— Йорґен Рюґе!? Отой з дірками між зубами? — зневажливо пирхнув Кнут. — Але ти дурна!!!

Анна й Беата мовчали.

— Він вважає мене найгарнішою у класі!

— Я теж так вважаю, — мовив Кнут.

— А я так не вважаю, — не стрималася Анна. Їй язик свербів розповісти, що лист із зізнанням в коханні написав зовсім не Йорґен Рюґе, що той лист несправжній.

— Та ти просто заздриш! — озвалася Туне.

— Так, ти мені заздриш, — підтакнула Еллен.

Анні запашіли вуха.

— Хочу тобі сказати, що любовного лис… — почала вона.

— Рип-рип! — урвала її Беата на півслові й підморгнула. Вона благально дивилася на Анну й корчила якісь дивні гримаси. — Рип-рип, рип-рип!

Анна розуміла, у чому річ. Беата боялася викриття, що вона теж брала участь у написанні фальшивого листа, а це ж майже брехня чи навіть гірше. Їй такого не дозволяють удома. Біда їй була б, якби хтось довідався…

— Рип-рип, — заспокоїла подружку Анна.

Нараз заволав Ейнар:

— Йорґен на дереві!!!

— Йорґен Рюґе з дірками між зубами! — буркнув Кнут.

Усі задерли вгору голови.

Йорґен зістрибнув на землю і підійшов до гурту. Підійшов такою гарною, незвичайною, шляхетною ходою.

— Привіт!

— Привііііт, Йорґене, — манірно проспівала Еллен і усміхнулася. Вона розв’язала стрічку, і волосся пишною хвилею розсипалося на плечах.

— Даґ за воротами! — крикнув Ейнар.

Даґ теж вийшов зі схованки й «застукав» себе під дубом.

— Зосталося ще знайти Уле з його хлопцями, — сказав Ейнар.

— Ти їх ніколи не знайдеш, — озвався Кнут.

Усі подивилися у бік пагорба, але нікого не побачили — самі лиш каменюки й чагарі.

— Нікого…

— Може, ліпше на роверах поганяємо? З дівчатами на багажниках? — запропонував Кнут, поглядаючи на Еллен.

— Я не проти, — сказала Еллен, поглядаючи на Йорґена.

Друзі гукнули Ейнара, запитали, чи він приєднується. Ейнар залюбки погодився, бо шукати — то найнудніша справа, а знайти Уле з семикласниками — найважча.

— Уле! Уле! — закричали усі хором. — Ти виграв! Виходь!

— Я завжди виграю, — почулося з темряви.

На пагорбі заворушилися тіні, чорні постаті, і лише одна — жовто-зелено-смугаста.

— Ми на роверах погасаємо!

— А ми в пристінок пограємо, — сказав Уле.

Товариство розділилося.

— Хочеш на мій багажник, Еллен? — запитуючи, Кнут дивився на дівчинку, на її довге волосся.

Еллен дивилася на Йорґена. Той мовчав. Мовчали й інші. Стояла тиша.

— Ну, я не знаю, — відповіла, зрештою, Еллен.

— Я сяду до Ейнара, — озвалася Туне.

— Ой! — тихо зойкнула Беата, бо вона хотіла їздити з Ейнаром.

— Сідай! — погодився Ейнар.

І знову запала тиша. Надовго.

— Хочеш до мене на багажник? — нарешті подав голос Йорґен.

Він дивився на Анну. Анна зашарілася.

— Так, — прошепотіла вона.

— Ти про Анну казав? — Еллен аж подих перехопило від несподіванки.

Вона сиділа неподалік Анни й подумала, що хлопець, можливо, звертається до неї.

— Так, — стріха відповів Йорґен, розглядаючи свою в’язку ключів. — Так.

Еллен так побіліла від люті, аж її личко проступило з темряви.

— А я сяду до тебе, Даґу, — сказала Беата.

— Та сідай, — зітхнув Даґ. — Хіба я маю вибір?

Вони мали свою трасу перегонів, яка проходила через ковзанку, робила два кола пустирем і одне — навколо пагорба. Траса була вибоїста, з численними калюжами. Умова змагань: дістатися першим до фінішу, не відштовхуючись від землі ногами, а це дуже важко зробити з пасажиром на задньому багажнику.

Даґ засікав час, бо тільки він мав годинника з секундною стрілкою. Ейнар і Туне стартували першими.

— На старт! Увага! Марш! — скомандував Даґ, і перша пара рвонула вперед.

Туне скрикувала на вибоїнах і не раз торкалася ногами землі, від чого велосипед заносило.

— Ойой! — верещала Туне.

— Гуско, що робиш! — репетував на неї Ейнар.

Решта стояли на старті й спостерігали, підбадьорюючи вигуками: Гейя-гей!

Анна і Йорґен приготувалися, мали стартувати другими. Анна вже сиділа на багажнику. Вона ніби й спостерігала за Ейнаром і Туне, та насправді краєм ока дивилася на Йорґена, на його спину, білий плетений светр; на синьо-червоно-смугасту футболку, що звисала з-під светра, на в’язку ключів з чотирма ключами на петличці штанів. Вона бачила дірку в його кишені. Геть усе помічала, бо сиділа дуже близенько. Йорґенове волосся було таке ж біле, як светр, принаймні видавалося таким у вечірній темряві. Вона відчувала його запах. Він пахнув справжнім хлопцем!

Анна трохи нахилилася вперед, ближче до светра, і тицьнула в нього носом. Зовсім ледь-ледь тицьнула.

— Вибач, — пробурмотіла вона.

— Га?.. — не зрозумів, про що йдеться, Йорґен, озирнувся на неї і відразу ж мовчки відвернувся.

Анна не знала, що подумати, було то добрим знаком чи ні…

Над пустирем залягала густа темінь. З довколишніх садків і з Розбійницького саду пахло димом багать. Було так неймовірно цікаво й збудливо!

Туне й Ейнар дісталися фінішу за три хвилини й сорок вісім секунд. Настала черга Анни та Йорґена.

— На старт! Увага! Марш! — скомандував Даґ, і вони рушили.

Йорґен мчав щодуху. Він не сидів у сідлі, а стояв на педалях, тож на вибоїнах Анна могла міцно триматися за сідло. А гупало нею добряче, так собі нівроку гупало! Ноги в черевиках промокли, але то пусте! Вона вже давно промокла до нитки. Боліла спина й ноги боліли, бо треба було їх тримати задертими вгору. Але й це пусте! Вона нізащо не опустить ніг! Вони повинні виграти! Щоб Йорґен збагнув — кращої за неї у змаганнях йому не знайти…

Коли вони проїхали горбисту й вибоїсту ділянку траси й саме мали в найдальшому кінці пустиря звернути за пагорб, де їх не видно глядачам, Йорґен опустився на сідло. Анна висмикнула руки й трималася тепер за багажник. Йорґен сповільнив темп. Вони сховалися за пагорбом. Зникли з поля зору глядачів.