— Так, звичайно. Знаєте, що ми робили в лісі? Втікали від німців, потім підкрадалися до німців, а в основному чекали. І розповідали один одному різні байки.

— Ви часто розповідали про Даніеля Гюдесона?

Фьоуке уважно подивився на Харрі:

— Отже, ви дійшли висновку, що Евен Юль вирішив, ніби він Даніель Гюдесон?

— Поки що це тільки припущення, — відповів Харрі.

— Так, я часто розповідав про Даніеля, — сказав Фьоуке. — Даніель Гюдесон був ніби людина-легенда. Такий вільний, сильний і удачливий — такого нечасто зустрінеш. Евену подобалися історії про нього, він просив мене розповідати їх по декілька разів. Особливо ту, про росіянина, якого Даніель поховав.

— Евен знав, що Даніель бував у Зеннхаймі?

— Звичайно. Евен пам’ятав усе про Даніеля, до дрібниць. Іноді, коли я сам забував їх, він мені підказував. Авжеж, було схоже на те, що Евену подобалося вважати себе кимсь на зразок Даніеля. Хоча я не можу уявити собі двох більш несхожих між собою людей. Якось Евен, добряче хильнувши, велів нам звати його Урією, зовсім як Даніеля. І, якщо хочете знати, по-моєму, він невипадково накинув оком на Сіґне Алсакер, коли побачив її в суді.

— Що?

— Коли він дізнався, що судитимуть наречену Даніеля Гюдесона, він вирішив що б то не було прийти до суду. Він просидів у залі цілісінький день — усе задля того, щоб побачити її. Ніби вирішив будь-що-будь запопасти дівчину.

— Тому що вона була дівчиною Даніеля?

— Гадаєте, це важливо? — Фьоуке швидко попрямував угору, Харрі ледве встигав за ним.

— Дуже.

— Не знаю, чи варто мені це говорити, але особисто мені здається, що Евен Юль більше полюбляв міф про Даніеля Гюдесона, ніж про Сіґне Юль. Упевнений, захоплення Даніелем Гюдесоном стало основною причиною, чому він не повернувся після війни до медицини, а заходився вивчати історію. Звичайно, він спеціалізувався на історії окупації та «Норвезького легіону».

Вони дійшли до вершини пагорба, і Харрі витер піт з чола. А Фьоуке майже не задихався.

— Евен Юль так швидко зробив собі ім’я в історіографії, бо як боєць Опору виявився ідеальним інструментом для переписування військової історії Норвегії. У новій історії має якомога менше говоритися про реальні масштаби колабораціонізму і якомога більше — про таке дрібне явище, як рух Опору. Наприклад, у книзі Юля потопленню «Блюхера»[54] присвячено п’ять сторінок, але ніде не сказано про те, що після війни за співпрацю з німцями було засуджено майже сто тисяч норвежців. Адже й це працює — люди досі вірять, що народ нібито об’єднався тоді перед загрозою нацизму.

— Ви про це хочете написати, Фьоуке?

— Я просто хочу розповісти правду. Евен знав: те, що він пише, якщо не брехня, то, принаймні, спотворення правди. Він казав, що це в ім’я мети об’єднання нації. Єдине, що йому не удалося представити в бажаному героїчному світлі, — це втечу короля. Евен був не єдиним серед бійців Опору, хто в сороковому відчув себе обдуреним, але ні в Опорі, ні серед квіслінґівців я ніколи не зустрічав людини, яка б так люто засуджувала цю втечу. Не забувайте, що все життя Евена зраджували ті, кого він любив, на кого надіявався. Гадаю, глибоко в душі він ненавидів усіх і кожного, хто тоді виїхав до Лондона. Справді.

Вони сіли на лавку, внизу було видно Фаґерборґ: церкву, дахи будинків — а вдалині блакитно виблискував Осло-фіорд.

— Гарно, — сказав Фьоуке. — Так гарно, що інколи здається, за це й справді варто померти.

Харрі намагався зв’язати все докупи, але йому бракувало однієї маленької деталі.

— До війни Евен почав вивчати медицину в Німеччині. Вам відомо, де саме?

— Ні, — відповів Фьоуке.

— Може, він говорив, ким хотів стати?

— Так, він казав, що мріє піти стопами свого вітчима і його батька.

— І ким же вони були?

— Ви не знаєте, ким були лікарі Юлі? Хірургами.

Б’ярне Мьоллер, Халворсен і Харрі пліч-о-пліч ішли вулицею Мотцфельдтс-ґате. Вони були в самому серці Маленького Карачі, пакистанського району, де запахи, одяг, та й самі люди настільки мало нагадували про Норвегію, як ті кебаби, що їх купили собі поліцейські, — звичайні смажені сосиски. По тротуару вистрибцем біг кирпатий хлопчисько, вбраний як пакистанець, але зі святковим бантом на честь 17 травня на курточці із золотим орнаментом і з норвезьким прапором у руках. Харрі читав у газетах, що мусульмани вирішили влаштувати для дітей святкування Дня Конституції шістнадцятого числа, щоб весь наступний день присвятити Ід аль-Адху.

— Ур-ра! — Хлопчик білозубо всміхнувся поліцейським і побіг далі.

— Евен Юль — це вам не хто-небудь, — повів далі балачку Мьоллер. — Він у нас, мабуть, найбільш іменитий історик, що пише про війну. Якщо ваша версія підтвердиться, буде скандал. А вже якщо виявиться, що ми помиляємося… Що ти помиляєшся, Харрі…

— Я всього лише прошу дозволу заслухати його у присутності психолога. І ордер на обшук його квартири.

— А я всього лише прошу хоч яку-небудь найменшу підставу для цього: доказ або свідка, — кип’ятився Мьоллер. — Юль — відома особа, і ніхто його й близько коло місця злочину не бачив. Жодного разу. Як, наприклад, стоїть справа з твоїм улюбленим закладом, звідки потелефонували Ельсі Браннхьоуґ?

— Я показував фото Евена Юля жінці, яка там працює, — почав Халворсен.

— Майї, — докинув Харрі.

— Вона не пам’ятає, щоб колись бачила його, — закінчив Халворсен.

— А я що кажу! — зітхнув Мьоллер, витираючи губи від соусу.

— Так, але я показав фото одному з відвідувачів, — вів далі Халворсен, зиркнувши на Харрі. — Там сидів літній чоловік у пальті — ця людина кивнула й сказала: «Так, це він. Заберіть його».

— У пальті, — задумливо повторив Харрі. — Це Могіканин. Конрад Оснес, у війну був на флоті. Так, мабуть, про нього ще можна сказати, що він людина… Але як свідок, боюся, він не вельми надійний. Та все одно. Юль каже, що ходить у кафе навпроти. Там немає телефону. Отже, якщо йому потрібно було подзвонити, він, звичайно ж, зайшов би у «Скрьодер».

Мьоллер скривився і з підозрінням поглянув на кебаб, від якого щойно відкусив шматочок. До цього витвору кулінарного мистецтва у нього від самого початку душа не лежала.

— Харрі, ти справді віриш у всі ці балачки про роздвоєння особистості?

— Я розумію, шефе, це звучить неправдоподібно, але Еуне говорить, таке можливе. А він хоче нам допомогти.

— І ти віриш, що Еуне зможе загіпнотизувати Юля, викликати особистість Даніеля Гюдесона і вибити в неї зізнання?

— Зовсім не обов’язково, що Евен Юль знає, що зробив Даніель Гюдесон, а тому поговорити з ним просто необхідно, — сказав Харрі. — Еуне каже, що люди з розщепленням особистості сильно схильні до гіпнозу, оскільки самі себе весь час гіпнотизують.

— Чудово. — Мьоллер підвів очі до неба. — А навіщо тобі ще ордер на обшук?

— Як ви самі сказали, у нас немає ні доказів, ні свідків, а на психологічні експерименти суд, швидше за все, не купиться. Але якщо ми знайдемо гвинтівку, то все — ми біля мети, більше нам нічого й не потрібно!

— Гм. — Мьоллер зупинився. — А мотив? — (Харрі здивовано поглянув на нього). Наскільки мені відомо з практики, навіть у божевільних злочинців є якийсь мотив. А в Юля я його не бачу.

— В Юля його й не повинно бути, шефе, — відповів Харрі. — Він є у Даніеля Гюдесона. Сіґне Юль так чи інакше перекинулася на бік ворога. Його мотив — помста. І цей напис на дзеркалі «Бог мій суддя» означає, що він розцінює всі ці вбивства як частину своєрідного хрестового походу, що він вважає себе правим, хоча знає, що інші його засудять.

— Ну, а інші вбивства? Бернт Браннхьоуґ і — якщо ти вважаєш, що це справа рук однієї і тієї ж людини, — Халлґрім Дале?

— Не знаю, які в нього тут мотиви. Але ж Бернта Браннхьоуґа вбили з гвинтівки Меркліна, а Халлґрім Дале був знайомий з Даніелем Гюдесоном. І, як показав розтин, горло у Дале було перерізано цілком хірургічно. Може, Юль вирішив убити Дале, бо той зрозумів, що він видає себе за Даніеля Гюдесона.