По зморшкуватій щоці стекла сльозина.

— Ніколи цього не забуду Сім років. Гадаю, вона вже тоді вирішила, як проживе життя. І хоча життя виявилося зовсім не таким, яким вона думала, і труднощів різних на її долю випало чимало, я певна — усе своє життя вона свято вірила, що Бог створив людину для кохання. Ось яка вона була.

— У вас залишився цей лист?

Беатріса утерла сльозу і кивнула.

— У мене в кімнаті. Дайте мені ще трохи посидіти, позгадувати, і підемо. До речі, вночі сьогодні буде жарко.

Вони сиділи і мовчки слухали шепіт вітру в кронах дерев і пісні птахів сонцю, яке сідало за гору Софієнальпе. Кожен думав про померлих близьких йому людей. У променях світла під деревами мерехтіла мошка. Харрі помітив пташку — він ладний був закластися на що завгодно, що це мухоловка: він бачив її на малюнку у визначнику. Йому згадалася Елен.

— Ходімо, — сказала Беатріса.

Її кімната була маленькою і простенькою, зате світлою і затишною. Над ліжком висіло безліч фотографій. Беатріса висунула шухляду з комода і почала порпатися в паперах.

— У мене тут все по порядку лежить, я зараз знайду, — сказала вона. Певна річ, подумав Харрі.

Тут він побачив фотографію в срібній рамці.

— Ось цей лист, — сказала Беатріса.

Харрі не відповідав. Він дивився на фотографію і не відповідав, доки не почув голос Беатріси прямо за спиною.

— Хелена на цій фотокартці — медсестра у шпиталі. Вона була красуня, правда?

— Правда, — відгукнувся Харрі. — Здається, я десь її бачив.

— Ще б пак, — відповіла Беатріса. — Ось уже дві тисячі років її малюють на іконах.

Ніч і справді видалася жарка. Жарка і задушлива. Харрі перевертався у ліжку, скинув на підлогу ковдру, зім’яв простирадло, але все ніяк не міг заснути — діймали думки. У якусь мить він захотів випити, але згадав, що ключ від міні-бару він відчепив і залишив унизу, у адміністратора. Він почув голоси в коридорі, хтось узявся за ручку дверей. Харрі повернувся в ліжку. Ніхто не увійшов. Тепер голоси були всередині. Харрі відчув гаряче дихання на своїй шкірі. Почув тріск роздертої матерії. Але, розплющивши очі і побачивши спалахи світла, зрозумів, що це блискавка.

Грім ударив знову, він гримів, ніби далекі вибухи — то в одній частині міста, то в іншій. Харрі знову заснув. Він цілував її, знімав з неї нічну сорочку, відчував її білу шкіру — пітну, тремтячу від холоду і страху. Він обіймав її, довго, довго, доки вона зігрілась і розцвіла в його обіймах, як квітка, яку знімали на камеру всю весну, а потім прокрутили плівку за кілька секунд.

Харрі продовжував цілувати її, її шию, її руки, живіт. Не жадібно, не похітливо, але обережно, утішливо-ніжно, наче боячись, що будь-якої миті йому доведеться піти. І коли вона, повагавшись, пішла за ним, вирішивши, що там безпечніше, він пішов далі, доки вони прийшли до того місця, якого не знав він сам. І коли він обернувся, було надто пізно. Вона кинулася в його обійми, проклинаючи його, і благаючи його, і розриваючи його на шматки своїми сильними руками.

Харрі прокинувся від звуку власного дихання, перекинувся на інший бік — чи справді він сам у ліжку. Потім усе знову поринуло у чорторий мороку, грому і снів. Харрі прокинувся посеред ночі — у вікно тарабанив дощ. Він підійшов до вікна і поглянув униз. Вулицями бігла вода, чийсь безпритульний капелюх плив за течією.

Нарешті його розбудив телефонний дзвінок. Був ранок. Вулиці вже встигли висохнути.

Харрі поглянув на годинник на нічному столику. До літака «Відень — Осло» залишалося дві години.

Жовті стіни кабінету лікаря Столе Еуне були всуціль обвішані картинами Еукруста і полицями з літературою з психології.

— Сідайте, Харрі, — сказав лікар Еуне. — Хочете — в крісло, хочете — на диван.

Стандартна формула для того, щоб почати розмову, і Харрі у відповідь злегка посміхався куточком рота, ніби кажучи: «Забавно, але ми це вже чули». Коли Харрі дзвонив з аеропорту в Ґардермуєні, Еуне відповів, що, звичайно, з радістю прийме його, але коротко, бо сьогодні він має відкривати в Хамарі семінар психологів.

— Тема: «Проблеми діагностики алкоголізму», — сказав Еуне. — Ваше ім’я назване не буде.

— Тому ви так причепурилися? — запитав Харрі.

— Одяг може сказати про нас більше, ніж усе решта. — Еуне провів рукою по відлозі піджака. — Твідовий одяг говорить про мужність і впевненість у собі.

— А краватка-метелик? — поцікавився Харрі, витягуючи блокнот і ручку.

— Зухвалість розуму. Серйозність з нальотом самоіронії, якщо хочете. Більше, ніж потрібно, щоб сподобатись керівництву і підлеглим.

Еуне склав руки на животі і з задоволеним виглядом відкинувся на спинку крісла.

— Краще розкажіть мені про роздвоєння особистості, — сказав Харрі. — Про шизофренію.

Еуне незадоволено скривився:

— За п’ять хвилин?

— Значить, розкажіть найважливіше.

— Ну, по-перше, ви назвали роздвоєння особистості шизофренією — це загальна вкорінена помилка. Слово «шизофренія» позначає низку різних душевних розладів і не має нічого спільного з роздвоєнням особистості. Звичайно, само слово «схізис» грецькою означає «розщеплення», але лікар Ейґен Блейлер[53] мав на увазі розщеплення психічних процесів мозку. І якщо…

Харрі показав на годинник.

— Розумію, — сказав Еуне. — Роздвоєння особистості, про яке ви говорите, інакше називається СРО — синдром розщеплення особистості. Тобто в одній людині співіснують дві особистості, і виявляються вони по черзі. Як в історії про лікаря Джекіла і містера Хайда.

— Значить, співіснують?

— Так. Але це буває рідко, набагато рідше, ніж у голлівудських фільмах. За двадцять років, що я працюю психологом, мені жодного разу не пощастило спостерігати випадок СРО. Але все одно певне уявлення я про них маю.

— І що ж це таке?

— СРО практично завжди буває пов’язане з утратою пам’яті. Тобто одна особистість хворого може прокинутися наранок з похміллям, не підозрюючи про те, що інша особистість учора ввечері напилася. І взагалі, перша особистість може бути непитущою, а друга — алкоголіком.

— Ну не в буквальному ж розумінні?

— У щонайбуквальнішому.

— Але ж алкоголізм — це фізичне захворювання.

— Так, і саме це в СРО найбільш пречудове. Я читав про одного пацієнта із СРО, одна особистість якого була завзятим курцем, а друга сигарети в рот не брала. І коли прокидалася його перша особистість, кров’яний тиск ставав на двадцять відсотків вищим. А про жінок із СРО я читав, що у них частіше бувають менструації, позаяк у кожної особистості свій цикл.

— Виходить, такі люди міняють свій стан фізично?

— Якоюсь мірою — так. Історія про Джекіла і Хайда недалека від істини, і в неї можна було б навіть повірити. Лікар Ошерсон описує випадок, коли одна особистість людини була гетеросексуальна, а друга — гомосексуальна.

— І ці особистості можуть мати різні голоси?

— Так, саме за відмінностями в голосі найлегше визначити, коли відбувається зміна особистості.

— А голоси можуть відрізнятися настільки, що навіть людина, добре знайома з хворим, не впізнає його іншого голосу? Наприклад; по телефону.

— Так, якщо цей знайомий не знає про іншу особистість. А якщо хтось погано знайомий з хворим, то може не впізнати його, навіть перебуваючи з ним в одній кімнаті, — до того змінюються міміка й жести.

— Ви вважаєте, що родичі хворого можуть не знати про розщеплення особистості?

— Так. Частота, з якою змінюються особистості, індивідуальна. А деякі до того ж можуть самі управляти цією зміною.

— Але в такому разі ці особистості повинні знати про існування одна одної?

— Авжеж. І в цьому теж немає нічого незвичайного. І, як і в романі про Джекіла й Хайда, між цими особистостями може точитися відчайдушна боротьба, тому що в них різні цілі, різні уявлення про мораль, різне ставлення до одних і тих самих людей тощо.