— Це дідусь Евена, — сказала Сіґне Юль, заходячи до кімнати з тацею для кави.

— Зрозуміло. У вас тут багато портретів.

— Та вже ж. — Господиня поставила тацю на стіл. — На малюнку поруч — Евенів дідусь по материній лінії, лікар Вернер Шуман. Він був одним із засновників Уллеволської лікарні в тисяча вісімсот вісімдесят п’ятому.

— А це?

— Юнас Шуман. Головний лікар Головного державного шпиталю.

— А ваші родичі?

Сіґне Юль здивовано поглянула на Харрі:

— Даруйте?

— Де тут портрети ваших родичів?

— Вони… висять не тут. Хочете вершків?

— Ні, дякую.

Харрі сів.

— Я б хотів поговорити з вами про війну, — сказав він.

— Може, не треба, — вихопилося в Сіґне Юль.

— Розумію, але це важливо. То ви згодні?

— Там побачимо, — відповіла вона, розливаючи каву в дві чашки.

— У війну ви були медсестрою…

— Так, фельдшеркою. Зрадницею батьківщини.

Харрі поглянув на неї. Очі Сіґне Юль спокійно дивились на нього.

— Усього нас було душ чотириста. Після війни нам усім дали по кілька років в’язниці. Хоча Міжнародний Червоний Хрест і просив норвезькі власті припинити кримінальне переслідування. Норвезький Червоний Хрест склав нам свої вибачення лише в дев’яностому. Евенів батько — он його портрет, завдяки своїм зв’язкам добився, аби мені скоротили строк, у тому числі за те, що навесні сорок п’ятого я допомогла двом пораненим з Опору. І ще за те, що ніколи не була членом Національного об’єднання. Ви хотіли запитати ще про щось?

Харрі сидів, утупившись в чашку. Він раптом подумав, як спокійно живеться в деяких районах Осло.

— Мене цікавить не стільки ваша історія, пані Юль. Ви пам’ятаєте норвезького легіонера на ім’я Гюдбранн Юхансен?

Сіґне Юль здригнулася, і Харрі зрозумів, що попав у точку.

— Що саме ви хочете’знати? — запитала Сіґне Юль, намагаючись не показувати хвилювання.

— А ваш чоловік не розповідав вам?

— Евен ніколи нічого мені не розповідає.

— Добре. Я збираю інформацію про тих норвезьких легіонерів, які до відправлення на фронт проходили вишкіл у Зеннхаймі.

— Зеннхайм, — пошепки повторила Сіґне Юль. — Там був Даніель.

— Так, я знаю, що ви були заручені з Даніелем Гюдесоном. Мені розповів про це Сіндре Фьоуке.

— Хто це такий?

— Колишній легіонер, а потім — учасник Опору, знайомий вашого чоловіка. Саме Фьоуке порадив мені поговорити про Гюдбранна Юхансена з вами. Сам Фьоуке дезертирував і не знає, що сталося з Гюдбранном після цього. Але інший легіонер, Едвард Мускен, розповів мені про те, що в їхній окоп влучила граната. Мускен не знає, що було далі, але якщо Юхансен вижив, розумно передбачити, що його відвезли до лазарету.

Сіґне Юль цмокнула губами, до неї перевалюючись підійшов Бурре, і господиня провела рукою по його густій шорсткій шерсті.

— Так, я пам’ятаю Гюдбранна Юхансена, — сказала вона. — Даніель про нього писав і в листах із Зеннхайма, і в записках з лазарету. Вони були дуже різними. Думаю, Гюдбранн Юхансен став чимось на взір молодшого брата для Даніеля. — Вона всміхнулася. — Для Даніеля всі довкола ставали «молодшими братами».

— Вам відомо, що сталося з Гюдбранном?

— Як ви й сказали, його відвезли до нас у лазарет. Це було саме перед тим, як їхня ділянка фронту перейшла до рук росіян. Відступ йшов повним ходом. До нас на фронт не могли привозити медикаменти — всіма дорогами машини суцільним потоком рухалися на захід. Юхансен був тяжко поранений, у тому числі було осколкове поранення в стегно, прямо над коліном. У нього почалася гангрена стопи, і ми побоювалися, що її доведеться ампутувати. Тож ми не стали далі чекати підвезення медикаментів, а відправили його з основним потоком на захід.

Останнє, що мені запам’яталося, — як його везуть у вантажівці і його заросле щетиною обличчя виглядає з-під ковдри. Вантажівка буксувала по весняній багнюці і лише за годину доїхала до найближчого повороту і зникла з очей.

Бурре поклав голову господині на коліна і дивився на неї сумними очима.

— І більше ви його не бачили і нічого про нього не чули?

Сіґне Юль повільно піднесла фарфорову чашку до губ, надпила трохи і знову поставила чашку на стіл. Її рука тремтіла — ледь помітно.

— Через кілька місяців я отримала від нього листівку, — відповіла вона. — Він писав, що у нього залишилися деякі речі Даніеля, у тому числі російська формена шапка, — щось подібне до трофея. Дивно трішки — але на війні таке не рідкість.

— Ця листівка, вона у вас…

Сіґне Юль похитала головою.

— Ви пам’ятаєте зворотну адресу?

— Ні. Пам’ятаю лише, що, прочитавши її, я подумала про щось зелене й сільське і вирішила, що в Гюдбранна все добре.

Харрі підвівся.

— А як цей Фьоуке про мене дізнався? — запитала Сіґне Юль.

— Ну-у… — Харрі навіть не знав, як про це розповісти, але господиня випередила його.

— Всі легіонери чули про мене. — Вона посміхнулась, але її очі були сумні. — Про жінку, яка запродала душу дияволові, аби їй скостили строк. Адже вони так думають?

— Не знаю, — сказав Харрі. Він відчув, що час іти. Подумати тільки, вони за якихось два квартали від галасливого Рінґвеєна, а тихо, як на березі гірського озера!

— Знаєте, я так його більше і не побачила, — сказала Сіґне Юль. — Даніеля. Після того, як він помер.

Вона зосередилася на якійсь точці перед собою.

— Військовий медик передав мені його привітання з Новим роком, а через три дні я побачила Даніеля в списку загиблих. Я в це не повірила, відмовлялася вірити, доки не побачу його труп. І мене привезли до братської могили на ділянці «Північ», де спалювали мерців. Я спустилася в могилу і почала його шукати. Я йшла від одного обгорілого трупа до іншого і заглядала в їхні порожні чорні очні западини. Але Даніеля серед них не було. Мені сказали, що я навряд чи змогла б його впізнати, але я відповіла, що вони помиляються. Тоді мені сказали, що його, напевно, поклали в одну з тих могил, які вже засипали землею. Не знаю, але я його так і не побачила.

Вона здригнулася, Харрі відкашлявся:

— Дякую за каву, пані Юль.

Вона провела його до дверей. Одягаючись у передпокої, Харрі намагався знайти бодай у якомусь із портретів на стіні риси Сіґне Юль, але марно.

— Евену потрібно про це знати? — запитала вона, відкриваючи Харрі двері.

Харрі здивовано поглянув на неї.

— Я маю на увазі — про те, про що ми з вами говорили? — поквапилася пояснити господиня. — Про війну і… Даніеля.

— Ну-у… Якщо вам цього не хочеться, то не варто.

— Але він помітить, що ви приходили. Давайте просто скажемо, що ви почекали його, а потім пішли у своїх справах?

У її погляді читалося благання. І щось іще.

Що саме, Харрі зрозумів, лише коли виїхав на Рінґвеєн, відхилив скло звичному оглушливому ревінню автомобілів, і нещодавня тиша миттю пощезла з пам’яті. Страх. У очах Сіґне Юль був страх. Вона чогось боїться.

Бернт Браннхьоуґ постукав ножем по вінцях кришталевого келиха, відсунув стілець і, піднісши до губ серветку, відкашлявся. Він ледь помітно посміхався, заздалегідь передчуваючи кожен пасаж своєї промови, зверненої до гостей: начальника поліції округу Осло Анни Стьорксен з чоловіком і Курта Мейрика з дружиною.

— Дорогі друзі й колеги!

Краєчком ока він бачив, як його дружина силувано посміхається гостям, ніби бажаючи сказати: «Шкода, що вам доводиться це вислуховувати, але я нічим не можу вам зарадити».

Цього вечора Браннхьоуґ говорив про дружбу і солідарність. Про те, як важливо силам добра бути вірними обов’язку і протистояти тій посередності, безвідповідальності і некомпетентності на вищому рівні, які за демократичної форми державного устрою неминучі. Адже марно сподіватися, що всі ці вибрані голосуванням домогосподарки і селяни зрозуміють усю складність будови того механізму, яким їх настановили керувати.