— Я знаю, зараз я саме повертаюся звідти.

— Зараз? Хіба ти не збирався піти цього вечора до ресторану?

— Ну. Ми повечеряли по-швидкому.

— І ти повернувся на роботу? — недовірливо запитав Халворсен.

— Ну так, звичайно. Твій факс навів мене на деякі роздуми. Не міг би ти довідатися для мене ще дещо?

Халворсен застогнав. По-перше, Мьоллер недвозначно дав зрозуміти, що Харрі Холе більше не можна підпускати до справи Елен Єльтен. А по-друге, була субота, завтра — вихідний.

— Халворсене, ти мене чуєш?

— Авжеж.

— Уявляю, що тобі сказав Мьоллер. Наплюй на це. У тебе є можливість дізнатися дещо новеньке про роботу слідчого.

— Харрі, річ у тім, що…

— Помовч і послухай, Халворсене.

Халворсен подумки вилаявся. І приготувався слухати.

Ще в передпокої, вішаючи куртку на порожній вішак, Харрі вловив запах свіжосмаженої кави.

— Спасибі, що відгукнулися так швидко, Фьоуке.

— Та годі вам, — буркнув з кухні господар. — Таким старим, як я, завжди приємно допомогти молодим. Якщо, звичайно, я можу вам допомогти.

Фьоуке налив каву у два великих кухлі і сів біля кухонного столу. Харрі провів кінчиками пальців по важкій темній дубовій стільниці.

— З Провансу, — похвалився Фьоуке. — Дружині подобалися французькі селянські меблі.

— Чудовий стіл. У вашої дружини був добрий смак.

Фьоуке посміхнувся:

— Ви одружені, Холе? Ні? І не були одружені? Я б на вашому місці з цим не затягував. Знаєте, від самотнього життя можна з’їхати з глузду. — Він розсміявся. — Я знаю, про що кажу. Мені було тридцять, коли я одружився. Я одружився пізно. У травні п’ятдесят п’ятого.

Фьоуке показав на одну з фотокарток, що висіли над кухонним столом.

— Так це ваша дружина? — здивувався Харрі. — А я думав, це Ракель.

Фьоуке здивовано витріщився на нього, потім сказав:

— Авжеж, звичайно. Зовсім забув, що ви з Ракеллю знайомі по СБП.

Вони пішли у вітальню. Від минулого разу стоси паперів ще підросли і тепер громадились на всіх стільцях, крім того, що стояв коло бюро. Фьоуке розчистив місце біля захаращеного журнального столика.

— Що-небудь з’ясували про тих людей, про яких я вам говорив минулого разу? — запитав він.

Харрі коротко розповів йому про це, потім додав:

— Тим часом у нас з’являються нові обставини. Убили жінку-поліцейського.

— Я щось читав у газеті.

— Це конкретна справа, схоже, вже розкрита, ми чекаємо лише результатів аналізу ДНК. Фьоуке, ви вірите у збіги?

— Не надто.

— Я теж. Тому коли у двох, здавалося б, не пов’язаних одна з одною справах раптом з’являються одні і ті ж люди, я починаю ставити собі питання. Того вечора, коли вбили нашу співробітницю, Елен Єльтен, вона залишила мені на автовідповідач повідомлення: «Тепер йому не втекти».

— Юхан Борґен?[51]— Що? А, це? Ні, не думаю. Вона допомагала шукати людину, пов’язану з придбанням гвинтівки Меркліна. Звичайно, необов’язково, що між цією людиною і вбивцею є якийсь зв’язок, але таке припущення само напрошується, враховуючи, що вона так наполегливо намагалася зв’язатися зі мною. Цю справу я розслідував уже декілька тижнів, але саме того вечора вона кілька разів намагалася додзвонитись до мене. Судячи з її голосу, вона була чимось схвильована. Можливо, відчувала, що їй загрожує небезпека. — Харрі провів пальцем по столу. — Одного з людей у вашому списку, Халлґріма Дале, минулої осені вбили. Під аркою, де знайшли його труп, серед іншого виявили залишки блювотних мас. Спочатку жодного зв’язку з убивством не побачили: група крові не збігалася, а образ холоднокровного професійного вбивці ніяк не в’язався з людиною, яку нудить на місці злочину. Але КРИПОС, зрозуміло, не став відкидати можливості, що це блювота вбивці, і слину відправили на аналіз ДНК. Сьогодні вранці мій колега порівняв результати цього аналізу з аналізом ДНК лупи з шапки, яку ми знайшли на місці вбивства нашої співробітниці. Результати ідентичні.

Харрі замовк і поглянув на співрозмовника.

— Розумію, — сказав Фьоуке. — Ви, мабуть, гадаєте, що вбивця — одна й та сама людина.

— Ні. Я вважаю лише, що між цими вбивствами є якийсь зв’язок, що Сверре Ульсен обидва рази опинився поблизу не випадково.

— А чому він не міг бути вбивцею в обох випадках?

— Зрозуміло, міг, але між актами насильства, до яких Сверре Ульсен був причетний раніше, і вбивством Халлґріма Дале є велика різниця. Ви коли-небудь бачили, які ушкодження завдає удар бейсбольною бітою? Від удару цим порівняно м’яким дерев’яним предметом ламаються кістки, розриваються такі внутрішні органи, як печінка і нирки. Але шкіра найчастіше залишається цілою, і жертва вмирає від внутрішньої кровотечі. Халлґріму Дале перерізали сонну артерію. Від такого вбивства кров жертви витікає назовні. Розумієте?

— Так, але мені незрозуміло, що ви хочете цим сказати.

— Мати Сверре Ульсена говорила одному нашому співробітникові, що її син не зносив вигляду крові.

Фьоуке, що зібрався вже сьорбнути кави, поставив кухоль на стіл:

— Так, але…

— Знаю, про що ви думаєте. Що він все одно міг зробити це, а те, що він не зносив вигляду крові, чудово пояснює, чому його знудило. Але суть у тому, що вбивця блискуче володів ножем. Як сказав патологоанатом, це була ідеальна хірургічна операція, яку може виконати лише професіонал.

Фьоуке повільно кивнув.

— Тепер я розумію, що ви маєте на увазі, — сказав він.

— У вас, здається, є якісь міркування? — запитав Харрі.

— Я, здається, знаю, навіщо ви сюди прийшли. Ви вважаєте, що це вбивство зробив один з легіонерів, котрі були в Зеннхаймі.

— Так. Це можливо?

— Цілком. — Фьоуке обхопив кухоль двома руками. Його погляд забігав по кімнаті. — Той, кого ви не знайшли. Гюдбранн Юхансен. Я розповідав, за що ми прозвали його Червоногрудкою.

— Ви могли б розповісти про нього детальніше?

— Так. Але спочатку — ще кави.

— Хто там? — почулося за дверима. Голос тихий, наляканий. Харрі пригадав її постать у вікні.

— Це Холе. Я вам телефонував.

Двері трохи прочинились.

— Вибачте, я…

— Все гаразд, я розумію.

Сіґне Юль відчинила двері повністю, і Харрі увійшов до передпокою.

— Евена немає, — винувато посміхнулась вона.

— Так, ви говорили по телефону, — сказав Харрі. — Я хотів би поговорити з вами.

— Зі мною?

— Якщо можна, пані Юль.

Літня жінка повела його у вітальню. Її волосся, густе і сиве, було заплетене в косу і зібране в пучок старомодною шпилькою. Дивлячись на тілисту Сіґне Юль, що йшла, мов качка, перевальцем, Харрі подумав про домашній затишок і смачну їжу.

Коли вони увійшли до вітальні, Бурре підвів голову.

— Ваш чоловік пішов кудись сам, без собаки? — запитав Харрі.

— Так, він ніколи не бере Бурре, коли йде до кафе, — відповіла Сіґне Юль. — Сідайте.

— Кафе?

— Він щось занадився туди останнім часом, — посміхнулась господиня. — Він читає там газети. Каже, що це краще, ніж годинами сидьма сидіти вдома.

— Ну, в цьому щось є.

— Це правда. І ще, думаю, там можна трохи помріяти.

— Про що помріяти?

— Звідки я знаю? Можна, наприклад, думати, що ти знову молодий, сидиш і п’єш каву у вуличному кафе в Парижі або Відні. — Вона знову на мить винувато посміхнулася. — Ну та годі про це. До речі, хочете кави?

— Так, дякую.

Сіґне Юль пішла на кухню, а Харрі заходився вивчати картини і фотографії на стінах. Над каміном висів портрет чоловіка в чорній мантії. Минулого разу Харрі не звернув уваги на цю картину. Людина в мантії стояла в трохи трагічній позі, ніби дивлячись на щось далеке, невидиме художникові. Харрі підійшов до картини ближче. На маленькій мідній табличці внизу рами було написано: «Голов. лікар Корнеліус Юль. 1885–1959».