— Кліппан?

— Містечко за три милі на схід від Хельсингборґа. Населення — шістнадцять тисяч. Головний розсадник нацизму в Швеції. Деякі тамтешні родини — нацисти з тридцятих років. Місце паломництва наших неонацистів — їздять подивитися, набратися досвіду. Коротше, Харрі, збирай валізи. — У Холе з’явилося неприємне передчуття. — Поїдеш шпигувати. Проникнеш у їхнє середовище. Твою легенду вже розробляють. Будь готовий до того, що тобі доведеться побути там деякий час. Ми вже попросили наших шведських колег підшукати тобі житло.

— Шпигувати, — повторив Харрі. Він не вірив власним вухам. — Який з мене шпигун, Мейрику? Я слідчий. Чи ви забули?

Було помітно, що Мейрик уже втомився посміхатися.

— Ти швидко навчишся, Харрі, це не проблема. Вважай це цікавим і корисним досвідом.

— Гм. І надовго це?

— На кілька місяців. Максимум на шість.

— На шість?! — вибухнув Харрі.

— Спокійно, Харрі. У тебе ж немає родини, немає…

— І хто зі мною в команді?

Мейрик похитав головою.

— Жодної команди. Ти поїдеш сам, так найнадійніше. А доповідати будеш особисто мені.

Харрі потер шию.

— Але чому я, Мейрику? У вас же цілий відділ фахівців із шпигунства і правих екстремістів.

— Колись треба порушувати правила.

— А як же гвинтівка Меркліна? У нас з’явився слід, що веде до старого нациста, а тут ці погрози, підписані «хайль Гітлер». Якби я не був зайнятий…

— Буде так, як я скажу, Харрі. — Мейрик більше не посміхався.

Щось тут негаразд. Харрі нюхом чув це, але не міг сказати, що саме і чому йому не подобається. Він підвівся, Мейрик теж.

— їдеш цими вихідними. — Мейрик простягнув йому руку.

Харрі подумав, що це зовсім уже дивно, про це ж раптом подумав і Мейрик. На обличчі начальника застигло збентеження. Але тепер було вже пізно, його рука з розчепіреними пальцями безпорадно висіла в повітрі, і Харрі швидко потис 11, — просто щоб скоріше усунути незручність.

Коли Харрі йшов приймальнею повз Лінду, та гукнула, що на його полиці для листів лежить факс, і Харрі на ходу схопив його. Список Халворсена. Проходячи коридором, Харрі переглядав імена, одночасно роздумуючи, що доброго можуть йому дати півроку з неонацистами у глухому закутку на півдні Швеції. Це не потрібно тому Харрі, який вирішив кинути пити. І тому, що чекає відповіді від Ракелі на запрошення на вечерю. І вже напевно — тому, хто полює на вбивцю Елен. Несподівано Харрі зупинився.

Останнє ім’я…

Не дивно, що в списку зустрілося ім’я давнього знайомого, але тут було й дещо інше. Щось клацнуло — цей звук лунав щоразу, коли він, почистивши свій «Сміт-Вессон» 38-го калібру, збирав його знову. Клацання, що ніби говорить: «Усе сходиться».

Харрі увійшов до кабінету й одразу ж зателефонував Халворсену. Той записав його питання і пообіцяв передзвонити, як тільки щось з’явиться.

Харрі відкинувся на спинку крісла. Він чув стукіт власного серця. Зазвичай Харрі було це не до снаги — скласти єдину картину зі шматочків інформації, зовні ніскільки не пов’язаних один з одним. Потрібне було натхнення. Коли за чверть години зателефонував Халворсен, Харрі здавалося, ніби збігло вже кілька годин.

— Саме так, — говорив Халворсен. — Один з відбитків, які слідча група знайшла на стежці, — від армійських черевиків «Комбат бутс» сорок п’ятого розміру. Марку вдалося встановити, тому що відбиток був від майже нового черевика.

— А ти знаєш, хто носить «Комбат бутс»?

— Ну так, звичайно, хлопці з НАТО — у Стейнк’єрі вони часто спеціально замовляють ці черевики. А ще я бачив, що їх носять деякі англійські футбольні фанати.

— Правильно. Ще скінхеди. Коричневі. Неонацисти. У тебе є які-небудь фотографії?

— Чотири штуки. Дві з Акерської культмайстерні і дві з демонстрації перед «Бліцом» у дев’яносто другому.

— Там хто-небудь є в шапці?

— Так, ті, що з Акера.

— Шапки в’язані?

— Зараз подивлюся.

У слухавці почулося шелестіння. Харрі став благати про себе.

— Більше схоже на берет, — нарешті сказав Халворсен.

— Певен? — запитав Харрі, навіть не намагаючись приховати розчарування.

Халворсен був цілком певен, і Харрі голосно вилаявся.

— Але, може, допоможуть чоботи? — обережно поцікавився Халворсен.

— Убивця викинув чоботи, якщо тільки він не ідіот. А те, що він розмазав свої сліди по снігу, доводить, що він зовсім не ідіот.

Харрі затарабанив по телефону. Він знову відчув цю дивну упевненість, що знає, хто вбивця. Харрі розумів, що це відчуття небезпечне. Небезпечне, тому що припиняєш сумніватися, чути ці тихі голоси, що сигналять про внутрішні протиріччя, про те, що в картині, як і раніше, не все сходиться. Сумнів — як холодний душ, а нікому не хочеться потрапити під холодний душ, коли от-от зловиш убивцю. Адже Харрі стільки разів був упевнений у своїх припущеннях. І помилявся.

Халворсен заговорив знову:

— Військові в Стейнк’єрі замовляли «Комбат бутс» прямо із США, так що навряд чи знайдеться багато магазинів, у яких можна їх купити. А якщо ці черевики були майже нові…

Харрі миттєво зрозумів хід його думок:

— Чудово, Халворсене! Знайди магазини, які ними торгують, почни з армійських. Потім пройдися по них з фотографіями, розпитай, чи не продавали кому-небудь з цих хлопців черевики в останні місяці.

— Харрі… е-е…

— Так, знаю, спочатку слід погодити з Мьоллером.

Харрі розумів, що знайти продавця, який пам’ятав би всіх, хто купував у нього взуття, майже неможливо. Завдання полегшується, якщо у покупця на потилиці татуювання «Sieg Heil», але все одно рано чи пізно Халворсену доведеться засвоїти, що, коли розслідуєш убивство, у дев’яноста дев’яти випадках зі ста йдеш хибним слідом. Харрі поклав слухавку і зателефонував Мьоллеру. Вислухавши аргументи Харрі, начальник відділку поліції відкашлявся і сказав:

— Приємно чути, що бодай у чомусь ви з Томом Волером сходитеся.

— Що?!

— Він телефонував мені півгодини тому і говорив приблизно те саме, що й ти зараз. Я дав йому дозвіл привести для допиту Сверре Ульсена.

— Чорт…

— Що таке?

Харрі сам не знав. 1 коли Мьоллер запитав прямим текстом — чи не хоче він що-небудь сказати, Харрі промимрив: «На все добре», — поклав слухавку і втупився у вікно. На Швейгордс-ґате починався час пік. Харрі вихопив поглядом з натовпу чоловіка в сірому пальті і старомодному капелюсі і проводжав його поглядом, доки той зник з очей. Харрі відчував, що пульс прийшов у норму. Кліппан. Про нього він уже майже забув, але тепер пригадав, і голова заболіла, як з похмілля. Захотілося набрати робочий телефон Ракелі, але він відтрутив од себе цю думку.

І тут сталося дивне.

Краєм ока Харрі зауважив зовні якийсь рух і відразу ж поглянув у вікно. Спочатку він не зрозумів, що це, — лише побачив, як щось нестримно наближається. Харрі відкрив був рота, але не зміг ані сказати, ані крикнути. Почувся приглушений стук у шибку. Харрі подивився на вологу плямку на склі і прилиплу до нього сіру пір’їнку, що тріпотіла на весняному вітрі. Харрі завмер. Потім схопив свою куртку і побіг до ліфта.

Сверре Ульсен зробив приймач гучніше. Він неквапливо перегортав журнал «Жіноча мода», який узяв у матері. По радіо говорили про листи з погрозами, що їх отримали лідери профспілок. Над вікном вітальні, з дірки в ринві, капотіла вода. Ульсен засміявся. Звук такий самий, як у квартирі Роя Квінсета, в якого течуть водопровідні труби. Цікаво, він що-небудь уже полагодив?

Ульсен поглянув на годинник. Увечері він збирався піти до «Герберта». Грошей в Ульсена майже не залишилося, але цього тижня він полагодив старий пилосос, так що, можливо, мати позичить йому сотеньку. Щоб цей Принц здох! Від останнього разу, як він пообіцяв Сверре віддати гроші «за два дні», минуло вже два тижні. А ті, кому Сверре сам був винен, уже почали погрожувати йому. І, що найгірше, його столик у піцерії «У Герберта» почали займати інші. З дня нальоту на «Денніс-кебаб» спливло вже багацько часу.