Браннхьоуґ вирішив, що останнє саме стосується Ракель Фьоуке.

Якось у січні він зателефонував їй під приводом, що йому потрібна доповідь про нового військового аташе при російському посольстві в Осло. Ракель обіцяла надіслати йому доповідь, але Браннхьоуґ заперечив, що такі відомості передаються лише в усній формі. Позаяк це було у п’ятницю ввечері, він запропонував їй зустрітися за кухликом пива в «Континенталі». Так він довідався, що Ракель — мати-одиначка. Вона просто відмовилася від запрошення, сказавши, що їй потрібно відвезти сина до дитячого садка, тоді Браннхьоуґ лукаво зауважив:

— Я вважав, у жінок вашого покоління для цього є чоловік!

Хоча прямо вона і не відповіла, з її слів Браннхьоуґ зрозумів, що чоловіка у неї немає.

Браннхьоуґ поклав слухавку, задоволений результатом, хоча досадував на себе за це: «ваше покоління», — він тим самим підкреслив їхню різницю у віці.

Потім він зателефонував Курту Мейрику й обережно, як тільки міг, став вивуджувати у нього інформацію про фрекен Фьоуке, не дуже, втім, турбуючись, що навряд чи вдасться бути таким обережним, щоб Мейрик не зауважив каверзи.

Як завжди, Мейрик виявився добре обізнаний. Два роки Ракель пропрацювала в одному з Браннхьоуґом міністерстві, вона була перекладачем при норвезькому посольстві в Москві. Там вона вийшла заміж за росіянина, молодого професора, фахівця з генної інженерії, котрий узяв її штурмом і відразу ж втілив свої теорії на практиці, зробивши їй дитину. Але в самого професора виявився ген, що відповідає за схильність до алкоголізму та фізичних способів аргументації, — тому родинне щастя тривало недовго. Вирішивши не повторювати помилки своїх численних сестер у нещасті, Ракель Фьоуке не стала ані чекати, ані прощати, ані намагатися зрозуміти, — і як тільки чоловік уперше вдарив її, вона пішла з квартири з Олегом на руках. Чоловік через впливових родичів заявив свої батьківські права на Олега, і коли б не дипломатичний імунітет, Ракелі навряд чи вдалося б виїхати з Росії разом із сином.

Коли Мейрик сказав, що на вимогу чоловіка Ракелі порушили справу, Браннхьоуґ пригадав, що у нього в шухляді столу лежала якась повістка до російського суду. Але тоді Ракель була всього лише перекладачем, і Браннхьоуґ передав цю справу далі по інстанції, не звернувши уваги на її ім’я. Щойно Мейрик сказав, що листування про батьківські права між російськими і норвезькими структурами все ще триває, Браннхьоуґ швидко згорнув розмову і набрав номер юридичного відділу.

Зателефонувавши Ракелі наступного разу, Браннхьоуґ запросив її на вечерю, тепер уже без жодного приводу. Діставши ввічливу, але тверду відмову і цього разу, Браннхьоуґ зачитав адресованого їй листа, підписаного керівником юридичного відділу. У листі говорилося, що Міністерство закордонних справ через стільки часу, «зважаючи на людські почуття російських родичів Олега», вирішило дати хід справі про батьківські права. Це означало, що Ракелі й Олегові треба з’явитися до російського суду, де буде винесено остаточну ухвалу.

Чотири дні по тому Ракель зателефонувала Браннхьоуґу і попросила його зустрітися з нею в особистій справі. Той відповів, що найближчими днями дуже зайнятий, і запитав, чи не може Ракель зо два тижні зачекати. Але вона своїм ввічливим професійним тоном, за яким ледве вгадувалося хвилювання, наполягла на тому, що їм потрібно зустрітися так скоро, як тільки можливо, і Браннхьоуґ після деякого роздумування сказав, що єдино можливий варіант — бар у готелі «Континенталь» у п’ятницю о шостій вечора. Там Браннхьоуґ замовив їм обом джина з тоніком, а Ракель тим часом викладала йому свою проблему, при цьому в її манері досить виразно проступав, як здалося Браннхьоуґу, справжній, майже звіриний материнський відчай. Він поважно кивав, щосили намагався вдавати очима співчуття і, улучивши момент, по-батьківськи взяв її руку в свою. Ракель здригнулася, але він ніби не помітив, і сказав їй, що, на жаль, не може змінювати рішення начальників відділів, але, зрозуміло, зробить усе від нього залежне, аби запобігти розгляду її справи в російському суді. І підкреслив, що, зважаючи на політичну вагу родичів її колишнього чоловіка, цілком поділяє її побоювання, що ухвала суду може бути винесена не на її користь. Браннхьоуґ як заворожений дивився в її карі, вологі від сліз очі і раптом подумав, що в житті не бачив нічого гарнішого. Але коли він запропонував продовжити спілкування вечерею в ресторані, Ракель відмовилася. Решту вечора, нудну і нецікаву, Браннхьоуґ провів у готельному номері за склянкою віскі і кабельним телебаченням.

Наступного ранку Браннхьоуґ зателефонував російському послу і сказав, що в МЗС у справі про батьківські права на Олега Фьоуке-Гусєва з’явилися внутрішні розбіжності, і попросив його викласти в листі, якого рішення у цій справі вимагає російська сторона. Посол уперше чув про цей розгляд, але, зрозуміло, пообіцяв виконати прохання головного радника, у тому числі надіслати відповідний запит. За тиждень прийшов лист, у якому російська сторона заявляла, що Ракель і Олег повинні з’явитися до російського суду. Браннхьоуґ тут же відправив одну копію начальнику юридичного відділу, а другу — Ракелі Фьоуке. Цього разу вона зателефонувала наступного ж дня. Вислухавши її, Браннхьоуґ відповів, що будь-яке його втручання в цю справу йтиме врозріз з його дипломатичною роботою і що говорити про це по телефону — нерозсудливо і необачно.

— Ви знаєте, у мене в самого дітей немає, — сказав він. — Але судячи з того, як ви описуєте Олега, це славний хлопчисько.

— Якби ви його побачили, ви б… — почала Ракель.

— У цьому немає нічого неможливого. Я випадково побачив вашу адресу на конверті і довідався, що ви живете на Холменколлвеєн, а звідти зовсім близько до Нурберґа.

На тому кінці зволікали з відповіддю, але Браннхьоуґ відчував, що перевага тепер у нього:

— Скажімо, завтра увечері, годині о дев’ятій?

Після довгої паузи Ракель відповіла:

— О дев’ятій годині вечора шестилітній дитині належить спати.

Замість цього вони домовилися зустрітися о шостій. Олег виявився чудово вихованим хлопчиком, карооким, як мати. Але та, на Браннхьоуґову прикрість, не хотіла ні відхилятися від розмови про повістку, ані відправляти Олега в ліжко. Мабуть, сина посаджено на диван для підстрахування. І ще Браннхьоуґу не сподобалося, як хлопчик на нього дивився. Під кінець Браннхьоуґ вирішив, що облога — річ довга, і, вже стоячи в дверях, зробив ще одну спробу. Він заглянув у її глибокі очі і сказав:

— Ракеле, ти не просто вродлива жінка. Ти дуже хоробра людина. Я просто хочу, аби ти знала, як високо я тебе ціную.

Браннхьоуґ не знав, як тлумачити її погляд, але скористався миттю, щоб схилитися до неї і поцілувати її в щоку. Реакція була двозначною. Вуста посміхалися, Ракель подякувала за комплімент, але очі були холодними.

— Вибачте, що затримала вас так надовго, Браннхьоуґе, — додала вона. — Вас, напевно, чекає дружина.

Браннхьоуґ вирішив, що дасть Ракелі деякий час на роздуми, про що недвозначно натякнув їй, але вона так і не зателефонувала. Замість цього йому несподівано надійшов запит з російського посольства. Росіяни вимагали відповіді, і Браннхьоуґ зрозумів, що своїм нагадуванням вдихнув нове життя в справу Олега Фьоуке-Гусєва. Шкода, шкода, — та якщо вже так сталося, чому 6 цим не скористатися. Він зателефонував Ракелі до ПВТ і розповів їй про розвиток подій.

Минуло кілька тижнів, і він знову опинився на Холменколлвеєн, в дерев’яному особняку, набагато більшому і похмурішому, ніж його власний. Цього разу Олег уже був у ліжку. Здавалося, Ракель почуває себе більш розкуто. Браннхьоуґу навіть вдалося звернути розмову на особисті теми і вельми доречно втрутити, що його стосунки з дружиною виродилися в платонічні, адже час від часу потрібно дослухатися не до холодного розуму, а до тіла і серця, — коли його перервав несподіваний дзвінок у двері, Ракель пішла відчиняти і провела у вітальню високого чоловіка, коротко, майже наголо стриженого, з налитими кров’ю очима. Ракель відрекомендувала його як колегу по СБП. Браннхьоуґу в цьому хлопцеві все не сподобалось: і як він урвав його мову; і що він був п’яний; і що він сидів на дивані і, як раніше Олег, витріщався на Браннхьоуґа, не кажучи ані слова. Але найбільше йому не подобалося те, як змінилася Ракель: вона просвітліла на лиці, збігала по каву і весело сміялася з його загадкових односкладових відповідей, ніби з геніальних жартів. І коли вона говорила, що забороняє йому їхати додому самому, в її голосі чулося справжнє занепокоєння. Єдине, що в цьому типові Браннхьоуґу сподобалося, було те, що він так само раптово пішов, і потім, почувши, як за вікном заревів його автомобіль, Браннхьоуґ вирішив, що хлопцеві вистачить люб’язності розбитися по дорозі. Але шкода, завдана розмові, виявилася непоправною, і Браннхьоуґу так і не вдалося повернути розмову в попереднє русло. Коли Браннхьоуґуже їхав додому, йому згадався власний давній постулат: чоловік вирішує, що зобов’язаний завоювати жінку з однієї з чотирьох причин. І найважливіша з них — їй подобається інший чоловік.