Домна лупнула очима.

– Так пан же… незручно ж якось…

– За це не хвилюйся, усе зручно. А де це всі?

Домна боязко озирнулась на поріг.

Свекруха десь подалася ще зранку, нічого не сказавши, куди йде, а Назар із батьком поїхали по сіно, мають скоро повернутись. – Домна ще раз поглянула на поріг і швидко заговорила. – Ти, Катруню, не надто вір у ті її слова сльозливі. Вона ненавидить тебе, як і раніше, а мо’, ще й сильніше, через щастя твоє та Василя. А то надумала, не знать із чого, каже, піду до Катрі нашої, прощення попрохаю. Та то все через багатство твоє, бо не раз заводила вона розмови про те, що куди воно ото таке годиться, що дочка пані, а батьки в розваленій хаті живуть. Батька точила, аби йшов прохати в тебе нової хати, та батько в нас гордий, відмовився геть іти до пана милості цієї просити. Так вона сама надумала, бо вже люди почали їй в очі сміятись, що ж то вам пані-донька чепурнішої хатини не подарує, коли до себе не бере.

Катерина опустила очі. Занурена у своє щастя, вона й справді якось позабула про те, у якій хаті живуть її рідні. Одначе ниньки ще літо, і не так страшно, а от до зими вона б і сама про них потурбувалась.

– Та свекруха й не думала б миритись, коли б не панство твоє, – казала далі Домна, нарізаючи білий хліб і поглядаючи одним оком на двері. – А люта ж яка вона зробилась, заживо мене поїдає, бо не лишилось нікого в хаті. Якби ти знала, Катруню, як я тепер страждаю, хоч ізнову біжи до Кагамлички.

Катерина перехрестилась.

– Що ти, Домно, гріх то великий.

Домна насупила брови.

– Та я вже, Катре, і не знаю, що є гріх, а що не гріх. Відьма ця так крові попоп’є, що вже й згрішити була б рада, аби ж не мучитись тільки.

Катерина звела на Домну очі. Виснажена, із худим лицем, із пустим, байдужим поглядом колись таких гарних очей, Домна й справді могла знову помандрувати до Кагамлички. Така вона вже була, як що вбгає собі в голову, то неодмінно зробить. А мачуха знущатись тепер буде з Домни – з єдиної, хто залишився біля неї. Ні, треба буде набратись сміливості та випросити в Криштофа окремого будиночка для Назара з родиною, а то недобре виходить, вона сама розкошує, а ось Домна страждає.

– Я побалакаю з Криштофом, щоб дав вам якусь хатку, – мовила Катерина та трохи не зойкнула, коли Домна раптом кинулась до неї, упала навколішки й ухопила за руку, намагаючись поцілувати.

– Катруню, я за тебе день і ніч на колінах Богові молитимусь. Бо пан пообіцяв дати нам ту хату козака Старицького, та й забув, а мачуха чекала на обіцяну господу, як на друге Пришестя, а воно ж час минає, пан пообіцяв, а не дає нічого. – Домна вдесяте озирнулась на двері. – Ти знаєш, мені здається, свекруха подумала про те, що то ти настроюєш пана, щоб не давав нової хати, мстишся за минуле.

Катерина відхитнулась від неї.

– Господи, Домно, та в мене й на думці такого не було. Я просто… просто ще не звиклася з тим, що є панею, що можу в нього щось просити, бо, як не кажи, у душі я та сама Катря, яка завжди босою бігала селом, і мені Криштоф, хоч і чоловік, але ж і пан, і я ще соромлюся щось у нього просити.

– То й хати для нас не попросиш? – змарніла Домна.

Катерина заспокійливо всміхнулась.

– Ні, для вас випрохаю відразу, як прийду додому.

Домна таки поцілувала її руку.

– Дякую, Катеринко, дякую, вік не забуду тобі цього.

Катерина спробувала висмикнути в неї руку.

– Що ти, дурненька, облиш.

– Таку радість ти мені принесла! – Вона хотіла ще щось сказати, та в сінях заскрипіли двері й до хати увійшла Мальчиха. Зиркнула темним оком на Катерину, і та наче в минуле повернулась. Ой ні, далекою була ще мачуха від того, щоб примиритися з нею по-справжньому, бо ось зараз, забувшись, певно, палахнула вона очима з такою ненавистю, що Катерина задерев’яніла на лаві, відчувши, як терпнуть руки. Та то була одна тільки мить, і, мов згадавши про щось, мачуха заквітла улесливою посмішкою.

– Катеринко, прийшла-таки! – защебетала вона, підходячи близько до столу й оглядаючи його. – От дякую, бо ж я думала, чи не погидуєш ти вже нами, злиднями нещасними.

Домна покривилась і відійшла до печі, а мачуха, й далі вуркочучи голубицею, почала зносити до столу пляшки з наливкою. І дивно було Катерині, і незвично без діла сидіти в батьківській хаті, бо звикла вона тут і хвилини вільного часу не мати, завжди для неї була якась робота, а зараз панею сидить на лаві, спостерігаючи за тим, як мачуха збирає до столу, виймаючи з глечика зі смальцем домашню ковбасу та кров’янку.

За декілька хвилин до хати увійшов батько. Натомлений, із запітнілим і припалим пилом чолом, він важко опустився на лаву біля порога й аж потім побачив доньку. І відразу ж устав.

Катерина теж підвелась.

– Здоровенькі були, батечку!

Малько зніяковіло обтер брудні руки об грубі штани.

– Здорова й ти будь, пані, дочко!

Катерина захитала головою.

– Та яка ж я вам пані, батьку. Я ж Катря ваша, і якою була, такою й залишилась.

Малько прокашлявся.

– А не скажи, Катеринко. Ти зараз зовсім інша, й убрання на тобі он яке багате, й лице в тебе змінилось, сила в ньому невідома з’явилась, мов панство в кров твою кріпацьку увійшло.

Килина роздратовано стенула плечима.

– Ну чого ти, старий, доскіпуєшся до дитини? Нехай уже сідає пригощатися, обід холоне. А сам умивайся, клич Назара, і сідайте також.

Обід той пройшов так, як не проходив ще жоден обід у бідній господі Гната Малька. Що смачно було, на те вже нічого не скажеш, а що вже Мальчиху годі було впізнати, такою вже ясочкою звивалась, що здавалось, не вона то була, а інша, просто схожа на неї людина. І цокотіла вона до Катерини приязно, і з Домною була ласкава, та Катерина знала, що все те не зі щирого серця, а з бажання мати й нову господу, і милість якусь від її пана-чоловіка, тому й залишалась досить холодною до лесток мачухи, розмовляючи здебільшого з Домною та батьком. А батько й далі почувався поряд із нею трішки напружено, бо для нього була Катерина вже не простою дівицею, власною дочкою, а пані, а до панів у кріпаків особливе ставлення, ніколи вони не були до них близькі. І здавалось, що єдиними, хто діставав від цього обіду задоволення, були діти, які за обидві щоки маламурили смачні, такі рідкісні для них наїдки, що баба приготувала для Катрі, та Катря їх майже не торкалася, так, поклювала трішки то того, то того. А коли все закінчиться, мали вони від баби наказ повести Катрю за село, показати мале вовченя, що його подарував Михасикові якийсь невідомий дядечко.

І ось, коли скінчився вже той обід, Михасик, який був серед малих за старшого, та ще й дядьком їм доводився, смикнув Катерину за рукав дивного одягу, забувши геть, що руки в нього блищать від жиру.

– Катруню, а ходімо з нами.

Катерина пригорнула його до себе.

– А куди?

Михасик поважно всміхнувся.

– А то наша таємниця, яку ми тільки тобі розкриємо.

Катерина розсміялась.

– Ну, ходімо вже, мої таємничі.

Вона тепло попрощалася з батьком і Домною, запевнивши останню, що сьогодні ж поговорить із Криштофом про обіцяну господу козака Старицького, прохолодно хитнула головою мачусі й пішла слідком за дітками, які весело стрибали попереду. А хмари вже низько нависали над полем, що тягнулось за селом, і, здавалось, іще трішки й проллються вони важкими краплями рясного літнього дощу. Тому й хода її була швидкою, і не помітила вона, як услід за нею та дітьми рушили три чоловіки в брудному козацькому одязі. Вовченя те лежало край широкої галявини, у кущах дикої порічки, й жалібно скавучало. Михасик відразу ж узяв його на руки.

– Батько обіцяв, що дозволить мені взяти його до двору.

Катерина погладила вовченя.

– Але ж із нього виросте вовк, Михасику.

Брат відповів їй щасливою усмішкою:

– Та й що. Буде в мене вовк.

– А що то за дядьки? – запитала раптом Настуня, тицьнувши брудним маленьким пальчиком кудись за спину Катерини. Та стрімко обернулася й відчула, як страх липкою тварюкою наповзає їй на серце. Полем, швидко рухаючись, до них наближались чужі, незнайомі чоловіки. Неохайно вдягнені в старі козацькі свитки, вони з першого ж погляду не сподобались Катерині, але страх у неї був найперше за дітей. Штовхнувши Михасика з вовченям у напрямку до села, вона крикнула: