Я покинув спроби донести до неї, що це дурниці — те, що вона зібралася помирати і що, мовляв, так, але ти не помреш і так далі.

— Ти обіцяєш?

— Так.

Тоді вона сказала: «Обіцянки-цяцянки». Потім знову: «Вони голодують, землю їдять». Вона це повторила два чи три рази, а я намагався її заспокоїти, гладив її, але це, здається, тільки засмучувало її.

Останні її слова були:

— Я тобі пробачаю.

Звичайно, вона марила, але я знову вибачився перед нею.

Вам могло б здатися, що відтоді все змінилося. Я забув про все, що вона мені зробила, і мені стало її шкода, я справді пожалкував, що зробив з нею оте кілька днів тому, але ж я не знав, що вона справді хвора. Що вже там, назад не відмотаєш: зроблено — то й зроблено.

Але ж справді дивно, як, щойно я відчув, що вона мені вже всерйоз докучила, до мене повернулися всі мої давні почуття. Я далі думав про все добре, як ми колись гарно ладнали, про все, що вона для мене означала тоді, вдома — і ні про що більше. Усе, що сталося після того, як вона роздяглась і я припинив її поважати, здалося якимось нереальним, немовби ми обоє тоді втратили глузд. Я хочу сказати, що її хвороба і те, що я про неї дбав, здавалося значно реальнішим, ніж оте.

Як і минулої ночі, я залишився в зовнішньому підвалі. Вона лежала тихо півгодини чи близько того, потім почала говорити сама з собою, а я спитав: «У тебе все гаразд?», і вона замовкла, а потім через якийсь час знову заговорила чи, радше, почала бурмотіти, а потім дуже голосно вигукнула моє ім’я, сказала, що не може дихати, а потім відкашляла масу слизу. Він був дивного темно-бурого кольору, мені це дуже не сподобалося, але я подумав, що такий колір, мабуть, від таблеток. Потім вона, напевне, подрімала з півгодини, але раптом почала кричати, що в неї щось не вдається, і, коли я прибіг, вона вже наполовину вивалилася з ліжка. Не знаю, що вона хотіла зробити, але вона мене наче не впізнавала і пручалася, як звір, незважаючи на свою слабкість. Я мусив по-справжньому з нею боротися, поки вклав у ліжко.

Потім вона жахливо спітніла, піжама промокла наскрізь, і, коли я намагався її роздягти, щоб перевдягти в сухе, вона почала битися, качатися по ліжку, як божевільна, і ще гірше пітніти. Гіршої ночі в моєму житті не було, це був такий жах, що я навіть не опишу. Спати вона не могла. Я надавав їй скільки міг снодійного, але воно наче не допомогло, вона трохи дрімала, а тоді знову починала і лізла з ліжка (один раз я до неї не встиг добігти, і вона впала на підлогу). Іноді вона марила, кликала якогось Дж. П. і розмовляла — мабуть, зі своїми знайомими. Мене це ще не дуже турбувало, поки вона лежала спокійно. Я виміряв їй температуру — у неї було понад 40, і я розумів, що вона хвора, справді хвора.

Ну десь о п’ятій наступного ранку я піднявся подихати повітрям, там, нагорі, був наче зовсім інший світ, і я вже наважився перенести її нагору і покликати лікаря, зволікати вже було не можна. Я постояв там хвилин із десять біля відчинених дверей і тут почув, що вона знову мене кличе, вона знову відкашляла червоно-бурий слиз, а потім її знудило, то я мусив витягти її з ліжка і перестелити постіль, поки вона, вся брудна, напівлежала в кріслі. Найгірше було те, як вона дихала, так швидко, захлинаючись, наче задихана.

Того ранку (вона, здається, поводилася тихіше) вона могла сприйняти мої слова, то я сказав їй, що йду по лікаря, і вона кивнула, я вирішив, що вона зрозуміла, хоча й промовчала. Та ніч, здається, геть вимотала її, і вона просто лежала.

Розумію, що я міг поїхати до села і зателефонувати лікареві, але зі зрозумілих причин я ніколи там ніяких справ не робив, адже сільські чутки — це відома річ.

У кожному разі, я стільки не спав, що не пам’ятаю вже, що й робив половину часу. Я був сам-один, як завжди. Не мав до кого звернутися.

Ну от, я поїхав до Льюїса і (це було щойно після дев’ятої) до першої ж відчиненої аптеки і спитав, де найближчий лікар, і дівчина подивилася у свій список і сказала. Лікар приймав у будинку на вулиці, де я ніколи не був. На дверях я побачив оголошення, що прийом починається о 8:30, і я мав здогадатися, що там, як завжди, буде повно людей, але одразу зайшов і підійшов до кабінету лікаря. Мабуть, я виглядав у приймальні як дурень, на мене всі дивились, усі місця були зайняті, а якийсь молодий чоловік стояв. Ну і, здавалося, всі дивилися тільки на мене, мені несила було піти просто до кабінету, то я став коло стінки. Якби ж то я міг піти в кабінет одразу, то я б так і зробив, і все було б добре, але бути в одній кімнаті з усіма тими людьми… Я давно не був в одному приміщенні з іншими людьми, дуже давно, тільки в крамницях і біля них, відчуття було дивне, як я оце й кажу, особливо одна стара все дивилася на мене, напевне, я чимось був не такий, як усі. Я взяв зі столу журнал, але, звичайно, не читав.

Ну от і я почав думати, що буде далі, що за день чи два все буде гаразд, лікар і М, мабуть, розмовлятимуть, а потім… я знаю, що він скаже, він скаже, що вона має лягти в лікарню, що я не можу як слід її доглядати. А тоді я подумав, що, може, найму їй якусь доглядачку, але та довго буде докопуватися, що сталося, — тітка Енні завжди каже, що отакі доглядачки — то найгірші нишпорки, вона не терпить таких, і я теж не можу. І тут вийшов лікар викликати наступного, він був високий і вусатий, і покликав: «Наступний!» — таким голосом, ніби всі ці хворі йому до смерті надокучили. Я маю на увазі, що він був справді роздратований, не думаю, що це все моя уява, я бачив, як одна жінка, коли він прийшов, зробила невдоволену гримасу до сусідки.

Він вийшов знову, і я побачив, що він — типовий офіцер, такий нікому не співчуває, просто наказує, і коли ти не його класу, то всіх таких він вважає за ніщо.

На довершення всього того та стара знову на мене витріщилась, і мене просто в жар кинуло; я не спав цілу ніч і був, напевне, геть вимотаний. У кожному разі, я не витримав. Тож я розвернувся, вийшов і сів у фургон.

Річ у тому, що я бачив усіх тих людей. Завдяки їм я побачив, що не хочу жити ні з ким у світі, окрім Міранди. Від цього мені всі оті були огидні.

Тоді я пішов до аптеки і попросив чого-небудь проти дуже важкого грипу. Раніше я в цій аптеці не був, на щастя, там більше нікого не було, тож моя легенда спрацювала. Я пояснив, що в мене є дуже особливий друг (він не вірить лікарям), і у нього жахливий грип, може, й запалення легенів, і треба йому непомітно дати якісь ліки. Ну дівчина й дала мені щось таке, що я брав раніше, а я наполягав, що тут треба щось таке, як пеніцилін, а вона відповіла, що продає його лише за рецептом. На жаль, тієї миті прийшов начальник, вона підійшла до нього, а той сказав, що я повинен звернутися до лікаря і все йому пояснити. Я пообіцяв, що заплачу скільки завгодно, але він похитав головою і відмовив, мовляв це протизаконно. Тоді він став питати, де той друг мешкає, і я пішов, доки він не почав далі допитуватись. Я сходив ще у дві аптеки, взяв щось таке, що мені змогли продати, якісь інші ліки.

Тоді я поїхав назад. Ледве вів машину, такий був утомлений.

Звичайно, я одразу спустився до неї, і вона лежала там і важко дихала. Щойно вона мене побачила, як почала говорити, спитала, чи бачив я Луїзу (ніколи про неї не чув), — на щастя, вона не дочекалася відповіді, а повела мову про якогось сучасного художника, а тоді сказала, що хоче пити. Це не була притомна мова, здавалося, вона весь час перескакує з одного на інше. Ну от, я дав їй попити, вона трохи полежала і раптом наполовину стала нормальною (з розумової точки зору), бо сказала: «А коли прийде тато, ти був у нього?»

Я збрехав, то, як то кажуть, була брехня во спасіння, що він скоро прийде. Вона попросила вмити її, а потім сказала, що він має побачити оте, що вона відкашляла. Я кажу: «Вона сказала», але насправді вона говорила пошепки.

Вона прошепотіла:

— Коли б я могла заснути!

— То все лихоманка, — заспокоїв її я, і вона кивнула, вона якийсь час цілком розуміла, що я їй кажу, але ніхто б у це не повірив. Я знову вирішив поїхати до Льюїса по лікаря. Я зводив її за ширму, вона була така ослаблена, то я розумів, що вона не втече, і вирішив піти нагору, подрімати години зо дві, а потім занести її нагору, поїхати до Льюїса і привезти іншого лікаря.