Так, весело розмовляючи, хлопці дісталися із Замарстинівської до неширокої річки Полтви. З усіх своїх талантів Збишек талант рибалити вважав найбільшим, і кожної неділі він удосконалював його, випробовуючи все нові наживки: від дощових хробаків до бридких личинок м’ясної мухи — їх він викохував у кусочку м’яса, заниканому на балконі (а сусіди все не могли допетрати, звідки сморід і рій зелених мух, і Антон із нижнього поверху затято бештав[4] свою жінку за порядки, і горопаха з виряченими здивованими очима цілими днями пуцувала[5] і без того чисті вікна й кухню); виварював різні смачні, на його думку, рибні пригодівлі: жовтий розсипчастий горох сусідив із баночками вареної перловки, в інших був хліб, политий конопляною чи лляною олією, який подеколи ставав закускою батька, та тісто, замішане з ваніллю чи корицею. На сома він припасав зіпсуті залишки м’ясних страв, але таке траплялося рідко, бо зазвичай усе успішно з’їдалося. Збишек досконало знав, що щуку найкраще ловити на живця в березні й листопаді — тоді вона найсмачніша й активно ходить по всій річці, а не ховається, як влітку, в очеретах і корчаках; лина — по зарослих ряскою місцинах, а плотичку — біля дерев’яних опор мостів; сома — уночі по глибоких ямах на здохле кача чи гуся… Такі практичні знання часом були безцінними для виживання його небагатої сім’ї, бо, окрім постійної присутності на різдвяному й великодньому столі фаршированих рибин і дотримання вимог посту, спіймана Збишеком риба продавалася на базарі, де особливо великий попит на неї був по п’ятницях.
Сьогодні планувалося свято коропа, причому великого, бо наживкою був неповороткий травневий хрущ. Хлопці занурили гачки в тіло жука, вправно закинули вудки й стали чекати.
— Чуєш, Давиде, а чого у вас святкують суботу?
— Бо це день служіння Богу, відпочинку від рабства плоті… Бог після створення світу відпочивав на сьомий день, і ми повинні — це час для роботи над душею.
— Хм, те саме і ксьондз наш каже, тільки то стосується неділі…
— Христос воскрес у неділю, от християни і святкують неділю — так і стала різниця, — знав Давид.
— І звідки ти то все знаєш? — здивувався Збишек.
— Незнання породжує злобу, а її не можна пускати в серце… Євреям потрібно поважати традиції того народу, серед якого ми живемо, можна сказати, пристосовуватися, інакше не виживемо…
— Чому це?
— От дивися, — з мудрістю рабе говорив Давид, — ображають десь француза, чи англійця, чи американця — і вони можуть поїхати додому: у Францію, Англію чи США, а в нас такого дому нема-а-а, от і треба добре жити з сусідами…
Збишек зітхнув, подумав і з сумом сказав:
— А ми з мамою теж не можемо виїхати до родичів у Польщу: там уже німці… та й Совіти не пускають… Так що я тебе розумію… Тямущий ти, Давиде. А ким хочеш бути?
— Рабином… А може, лікарем… Вони так багато знають, що хочеться слухати і слухати, людям допомагають… А ти ким?
— А я хочу стати великим артистом!
— Я впевнений, що ти ним будеш, у тебе гарно виходить!
Молочний туман парував під першими променями сонця, день обіцяв бути погожим, на обрії не було ні хмаринки. Але з протилежного, західного, боку неба чувся якийсь гул, звуки грому.
— Дивно якось: грім є, а блискавки чомусь не видно, хоча мала би… — уголос подумав Давид.
— Дивись, дивись, у тебе клює! — Збишек допоміг Давиду підсікти важкого коропа.
За дві години в кожного був солідний улов. Хлопці зазбиралися додому, і тут у небі з’явилася група літаків. Серця всіх тогочасних хлопчаків з рідкісною появою й одного літака в небі завмирали; все-все — хай там що: чи футбол, чи рибалка, чи запекла бійка — негайно припинялося диким криком: «Диви, диви, літак!», і всі гіпнотично хвилин п’ять спостерігали механічне диво завбільшки з муху, іще п’ять — слід, який воно лишило на небесах… Коли вертали погляди до землі, то в кожних замислених очах читалося бажання стати пілотом. А тут небачене й нечуване: аж цілих вісім літаків! Хлопці довго й захоплено обговорювали подію та уявляли заздрість однолітків, коли розкажуть їм про побачене…
Друзі неквапно рухалися довгою Замарстинівською аж до центру й зауважили, що щось змінилося у Львові: завше недільно розслаблене, усміхнене, святково одягнуте місто, з людьми, які неквапливо розтікалися між численними церквами, костелами й кірхами, було, незважаючи на сонячну погоду, майже безлюдне; групки чоловіків щось розгублено й схвильовано обговорювали.
Давид відчинив двері свого помешкання й злякався незрозумілих схлипуючих звуків із глибини кімнати: тато й дідусь сиділи бліді й задумані, а всі жінки сімейства аж позапухали від сліз. Естер кинулася до сина, міцно притиснула його до себе, плачучи.
— Що, що сталося? — не міг допитатися Давид.
Ніхто не міг вимовити страшну новину, лише Мірочка прошепотіла слово, значення якого не розуміла зовсім, але з реакції старших уявляла собі якогось невимовно страшного звіра: «Війна…»
Естер учила дітей, що з усіх ситуацій завжди є вихід, а лиття сліз допустиме лише в двох випадках: або коли вмирає хтось із близьких, або коли щось дуже болить — решта не вартує сліз, бо ж нема більше на світі такого, чого не можна було б виправити… Та те, що насувалося на них, уже було випробуване на людях, які залишили все, що мали в Польщі, і рятували життя втечею за Західний Буг. Вони розповідали такі жахи, які не друкували в газетах і не говорили по радянському радіо: облудна радянська гуманність уклала договір із нацистським звіром — навіщо ж компроментувати друга? Прибулі люди були непотрібні — їх зразу висилали в Сибір, подалі від цивілізації, а ті, хто знайшов місце у Львові, пошепки розповідали по синагогах своїм одноплемінникам про мученицькі смерті своїх близьких і знущання з живих… Тому безвихідь майбутнього для сім’ї була очевидна. Вогнище війни палало вже майже два роки, і жертовний агнець був визначений: «Хороший єврей — це мертвий єврей» — ці слова Геббельса підписували мученицьку смерть цілому народу.
Старий Яків сидів, втупившись заціпенілим поглядом у стіну. Здавалося, що законсервований віковий біль усього єврейського народу раптом вийшов зі стіни й зараз проходить крізь нього. Аарон намагався знайти вихід і не знаходив. Приблизно через годину цілковитого мовчання Аарон піднявся й сказав до батька та Естер:
— Ходімо в крамниці, заберемо золото, буде за що жити…
Хоч якесь рішення одного дало паросток примарної надії іншим, що, можливо, усе минеться, і те, що прозвучало саме слово «ЖИТИ», вернуло з небуття дорослих членів сім’ї, бо менші, хоч і чули слово «смерть», уявляли її як щось абстрактне, що має стосунок до кого завгодно, лише не до них, не до мами, тата, дідуся Якова й бабусі Цилі… Усі троє вийшли в місто й рушили в напрямку площі Ринок. Люд на сімейних нарадах уже теж потроху оговтався. Старше покоління мало добрі уявлення про часи двадцяти-тридцятирічної давності, коли головними ворогами цивільного населення став голод і відсутність найнеобхіднішого, тому незахищені вітрини бакалій уже були розбиті й крізь них мовчки зосереджено викидалися на вулицю ящики з сірниками, сіллю, милом, крупами; і все це теж мовчки, діловито, без тіні усвідомлення гріховності свого вчинку, швидко підбиралося сірими метушливими бабками із затуманеними поглядами. Вижити хотіли всі. Усі хотіли врятувати себе й своїх близьких, і цьому сильному тваринному бажанню не було противаги моральних сумнівів…
Недобрі передчуття охопили сім’ю; але їхні крамнички ще уціліли. Згорнувши їх невеликий вміст у кошик, Естер і чоловіки поквапом добралися додому, де прикраси були розділені на три частини. Їхня функція вишуканої краси добігла кінця, тепер це було саме життя Зільберманів; одну частину слід було закопати, другу — сховати в нетрях будинку, а третю жінки тремтячими руками почали зашивати в підкладку й складки буденної одежі кожного члена сім’ї — так, щоб при промацуванні сховане збігалося з вузликами й припусками тканини.