Спекотного липневого ранку Естер саможертовно відважилася вийти на ринок; чи то від тривалого перебування в чотирьох стінах, чи то від хвилювання яскраве сонце сліпило, у голові паморочилось і чорнота поглинала весь простір. Погляди випадкових перехожих викликали в неї відчуття повної наготи: наче всі дивляться на жовту шестикутну зірку й хочуть лиш одного — принизити, плюнути, розтоптати чи, як Гартманів, розстріляти. «Трамвай сховає мене», — вирішила Естер. Видавши незмінний звук старої шарманки, малолюдний трамвайчик на зупинці прийняв жінку в жовте черевце, і вона швидко сіла посередині вагона, притиснувши до грудей кошик. «Закрила… закрила мітку… Ніхто не бачить», — трохи полегшало Естер. Хоча у вагоні було лише кілька людей, жінка відчула на собі чийсь довгий погляд.

— Пшепрашам, пані, — стиха звернулася до Естер літня полька, — як пані не хоче біди, то краще сісти на спеціяльне місце, — і показала рукою в кінець вагона, де на стійці була намальована шестикутна зірка й надпис: «Юди». Естер облило гарячою хвилею чергового приниження… Вона повільно встала й пересіла на місця для євреїв. На наступній зупинці зайшли двоє автоматників, ковзнули прискіпливим поглядом — зачепилися за старенького в капелюсі й зі слуховою трубкою в кишені, що куняв біля вікна, — то виявився єврей, що не знав нових порядків; благенький піджак затріщав під напором німця, і старий опинився горілиць на трамвайній колії — коротка автоматна черга довершила справу виховання нового Львова. Хоча трупи євреїв показово довго лежали на вулицях, здерев’янілі у своїх почуттях люди їх наче не бачили — у кожного діда була своя біда…

У напівзабутті потрапила Естер на ринок. Від минулої пишності не було і сліду; з великими труднощами вона виміняла золоті кульчики на скромну гуску синюшного відтінку, а золотий ланцюжок став банкою меду. Мозок її перестав планувати надовго й віддавав короткі накази: «Додому… додому… додому…» — без упину шепотіли губи Естер аж до самих дверей помешкання. Аарон, відчинивши двері, рвучко обійняв дружину, хоча зазвичай був стриманим у вияві почуттів — нависла небезпека загострила в ньому те, над чим він рідко задумувався: за роки шлюбу Естер стала для нього найріднішою людиною й другом в одній особі, її вміння згладжувати гострі кути, ніжне ставлення до чоловіка створили вдома теплу родинну атмосферу, і тепер понад усе чоловік боявся це втратити.

— Мамусю, ми так переживали за тебе, — підбігла Міра.

— Усе добре, мої хороші… Зваримо бульйон, поїмо… — Естер вирішила не розповідати про випадок у трамваї. Скільки можна і як можна, вона оберігатиме рідних…

Скрута прийшла і в їх дім: їсти варили пісненьку зупу, і то лише раз на день — берегли дрова. Бабуся Циля сильно схудла, і шкіра висіла на ній безформеними слонячими складками. Мірочка теж недоїдала, і бабуся часто віддавала їй свій суп:

— Бери, моє сонечку, я вже та-а-ак наїлась!..

— Наїлася чи нанюхалася? — з недовірою уточнювала Міра, підсуваючи до себе тарілку.

Давид теж отримував кілька додаткових ложок супу: час від часу вночі він перебігав до Збишека по рибу чи дрова — так сім’я виживала. Кожен гнав від себе думки про холодну осінь і зиму — це ще далеко, треба дожити, може, щось зміниться на краще?..

Настав серпень. Над містом не стояв звичний для того часу яблучний аромат антонівок і паперівок, слив і абрикосів, грибів — завелика розкіш витрачати грошовий мізер на те, що дає так мало калорій. У вікно Давид побачив, як у їхній під’їзд заходить чолов’яга в супроводі трьох німецьких військових.

За дверима тупцював блідий і небритий перукар Зілмах:

— Пробачте, пане Аароне, мене взяли за перекладача… Мої батьки з Німеччини…

Енергійний порух автоматом нетерплячого супроводу — Зілмах зіщулив плечі, пустив погляд всередину і проказав завчений і, вочевидь, багаторазово відтворений текст:

— Наказом німецького командування міста Львова єврейська громада повинна сплатити контрибуцію — золотом, сріблом, цінними речами. Термін — один тиждень. Кожна добре забезпечена сім’я має дати заручника як гарантію сплати контрибуції… Це будете ви, пане Аароне, чи?.. — Зілмах спинив погляд на надірваній зліва одежі… — Пан Яків?..

Аарон ствердно кивнув.

— Мені щось можна чи треба взяти?

— Найн! Шнеллєр, шнеллєр! — нетерпляча лють вихлюпувалася зі старшого по чину.

Аарон стиснув у прощальних обіймах найрідніших людей.

— Бережи всіх… Ти тепер — найголовніший у домі, бережи жінок, — прошепотів Давиду.

Двері зачинилися, Циля зайшлася в страшенному плачі, утішати її не було кому — всі закам’яніли, бо всередині кожного утворилася космічна чорна діра; вона пожирала душу й мозок, натомість залишаючи порожнечу й страшну невизначеність — слів для підтримки вже ні в кого не було.

За день у центрі Львова у визначених місцях утворилися величезні черги, переважно із жінок, які принесли викуп за забраних чоловіків. Німецьке командування сподівалося на успіх узаконеного грабіжництва, і надії справдилися з чубком: багатства самі пливли в руки, тільки срібла назбиралося 1400 кілограмів, бочка золота, десятки бочок кави, перські килими — люди були годні все віддати за те, що не вартувало найціннішого — життя рідних. Естер викопала у внутрішньому дворику кількакілограмовий пакунок із золотом і поспішила здати свою частку контрибуції. У черзі вона зустріла Майю — дружину рабина Лєвіна, якого теж забрали заручником.

— Може, наїдяться… Дадуть нам спокій, — з ненавистю прошепотіла Майя.

— Та напевно… Завжди, коли таке робили, більше не чіпали… Хай трясуть, як грушу, лиш оставлять душу, — підтримала Естер.

— Ви не знаєте, де наші чоловіки?

— У тюрмі… У Бригідках… Передачі не дозволяють… Нічого, за тиждень, дасть Бог, відпустять.

Надійшла їхня черга — все з німецькою пунктуальністю зважили, записали й відсортували. Естер відчула полегшення й приплив сил — є, є надія на повернення Аарона.

У юності, коли Аарон запропонував їй одружитися, вона не задумувалася над своїми почуттями, та й тема заміжжя по любові була радше табу в її середовищі: сусідка Рахель — найгарніша дівчина Львова — на неї приходили дивитися звідусіль, як на коштовну картину в музеї — без тями покохала сина коваля, українця… Вона йшла в білій мереживній весільній накидці під руку зі своїм Василем, як на страту, — під свист і каміння цілої вулиці… А в рішучих очах горів незнайомий для Естер вогонь жертовності. Молодому подружжю було дуже важко: від них відвернулися родини; Рахель померла під час других пологів; Василь запив… На їх прикладі виховували дівчат — не можна дозволяти собі закохуватися. «Віл знайся з волом, а кінь — з конем», — підсумовувала виховання доньок мати Естер.

Визначальним у своїх з Аароном стосунках Естер би назвала душевний спокій. Її влаштовувало все: і нечаста фізична близькість із відсутністю поцілунків — бо так і має бути (а що, буває інакше?), повага й турбота про неї та дітей, стриманість і гумор… Їй бракувало його, коли затримувався на роботі; і навіть коли не було про що особливо говорити, то поруч з Аароном Естер було приємно навіть помовчати. Він став її невидимою стіною — захистом від непередбачуваностей життя. Естер безперестанку думала про Аарона, навіть коли зачісувалась, і тепер у маленькому люстерці жінка бачила той самий вогонь, який колись блищав в очах Рахель… Естер усвідомила, що вона таки любить свого чоловіка, батька своїх дітей. Хай повернеться, Боже, прошу…

Аарон третій день сидів уже, хоча краще сказати, стояв затиснутий у товаристві двадцяти чотирьох людей у холодних кам’яних мурах невеличкої, три метри на чотири, камери знаменитих Бригідок. Задушливий запах двох десятків тіл, ні пити, ні їсти… Коли хтось непритомнів — усе одно залишався стояти; та й нікому було цього помітити: у більшості людей очі були заплющені — у когось створювалася ілюзія власного життєвого простору, хтось не хотів бачити вивчених до найменших зморшок і вже ненависних сусідів, інші рятувались приємними спогадами… Аби не збожеволіти… Коли, коли це скінчиться?.. Уже хай як… Гумовий час наче спинився, розтягнувся до країв Всесвіту і, перетворившись у мазохістичного вбивцю, повільно вимотував по ниточці нерви й душі зі знесилених тіл.