Гідно прийняти гостя Ярці заважає брак ресурсів — з питного посуду є лишень класичний гранчак та щербата чашка із бджілкою. Гість, утім, про те не дбає.

— Галя сказала, ви до нас віддихати, — хлебнувши сумнівного питва, мовить він. — І як вам тут? Як е… водичка?

Ярка позирає помисливо: Нестор сидить, перехнябившись на бік, аби, либонь, синці свої не тривожити, а проте посмішка радісна, мовби оце щойно янгола вздрів.

— Водичка тішить, а надто — її кількість, — відказує Ярка. — Гарне місце.

— Гарне, — значуще киває гість. — Гарне й примітне.

Позирає скоса — мовляв, знаю, а не скажу. Чи радше, скажу неодмінно, але перш попросіть. Ярка мимохіть нашорошується — ану як…

— Примітне? — знизує плечима. — Мені би якраз того не хотілося. Я сюди по спокій та тишу — сподіваюсь, не дурно — їхала.

— А, да-да, спокій, — натужно щириться гість. — Спочинок після городської, як то кажуть, суєти… А ви ким там робите?

Ярка блимає. Оце іще, знагла, допити!

— Чарівницею, — відказує.

Нестор вклякає разом зі своїм натужним усміхом.

— Е? Доброю чи злою?

Ярка сміється.

— А такою, знаєте, що вечірні казки розказує. По радіо.

— Ага-аа, — зітхає полегшено Нестор. — Хороша професія. Так би мовити, дидактична.

Ярка мружиться: і що воно за мана — то пісні про капусту, то тепер дидактика?

— А! — здогадується. — А ви, певно, вчителюєте!

Нестор, на диво, сумнішає, відставляючи навіть гранчака з портвейном.

— Ну я… раньше — да. Робив учителем тут, у початковій школі. Пока її не закрили; тепер діти, які є, у Станіслав їздять. Ну, воно, може, й луччє так. Бо, пригадую, як пацани мої між хрестів футбола ганяли… Не діло це, як то кажуть.

— Між хрестів? — чудується Ярка.

Нестор зітхає, тоді уклавши лікті на столика, присувається ближче.

— Говорю ж вам, примітне місце. Школу на місці церкви построїли, іще комуністи. А хрести там старі, є даже вісімнадцятого століття. А башня наша — башню ви бачили? — вона і від того старша! Чотирнадцятий вік!

Ой-йой, жахається Ярка, яким нехорошим вогнем зайнялися гостеві очі! Як у дилера з кишенями, повними веселого порошку!

— А єслі казок вам, то і казок маємо, — провадить далі Нестор. — От про дівчину-чайку, напримір…

— Знаю-знаю, — відказує господиня. — Там іще всі померли вкінці. «І тільки чайка з гірким плачем полетіла над морем…» От скажіть мені, Несторе, а чого усі казки тутешні такі життєствердні?

Дядько шморгає, відпиває портвейну.

— Та так воно і є, так і є… Но шо ж поробиш, як життя таке, га?

Тоді, засмутившись, визирає у вікно.

— Я б розказав вам, Ларочко, ну бо єсть, шо розказати; натерпілися люди тутошні всякого — і голод, і хороби, і висилки… А славні ж роди були: Куниця, Щука, Білошапка… Хто тепер лишився? Які-то недобитки, та й то…

Супиться Нестор, зазирає в порожній гранчак. По тім зітхає, наважившись мовби, підкидає погляд і знову знічев’я починає шептати.

— Воно й тепер, знаєте… — підсувається, ледь з крісла не падає. — І тепер тут всяке странне робиться.

— А! І що саме? — дивується Ярка.

Нестор роззирається, а тоді зненацька встає.

— Та всяке. Не буду казать, бо сам не знаю. А то скажуть, наклеп звожу — нє-нє, не буду. А ви просто подивляйтесь по сторонам — ну бо… Ну бо всяке, як то кажуть!

Із тим Нестор галантно вклоняється і рушає до дверей, звідти мружиться змовницьки, а тоді швидко виходить. Бонд, Джеймс Бонд… Ярка ледве стримується, аби не зареготати вголос, поки дядько ще у дворі. «Странне робиться» — ну ти бач. Воно, звичайно, краще собі винайти облудну змову, а ще й таку, щоби корінням — у сиву бувальщину, аніж визнати, що нічого вартого подиву — поза п’яною бійкою, себто — у тебе в житті немає! Вигадників таких найлегше…

Аж тут Ярка підкидається, збагнувши, що знову подумки цитує генерального. Мовби підглядає за нею — навіть тут, на прузі світу, де гадала вже себе у безпеці… А чи не надто легко вдалося їй втекти з його володінь?

Вона не встигає помітити, як уже бігає світлицею, гризучи ніготь на великому пальці. «Жує вудила», казав колись Ромчик, знаючи, яким негараздам передує такий її розколошканий стан. Ярка сміється невесело — нікого нині їй не налякати своїми примхами, хіба, може, себе саму. А лякатися є чого, хоч як ховайся.

Що там пише Катруся? Чи є новини? Щоденник вантажиться повільно, і Ярка вицокує смиканий ритм на глянсовім розвороті нетбука. А, так… межи цидулок про походи в кіно та велемудрі статті з мистецтва, є і приватний запис.

«Приходили люди в кашкетах, про подружню сварку питалися. Мовбито в сусіда жінка пропала — кажуть, змандрувала з молодим коханцем. Воно і не дивно, сусід — мацапура і скупердя. А тільки хоч би яку цидулку лишила, бо тепер до нього в кашкетів — питання, і він навісніє, мов сатана».

А дійсно, холоне Ярка, не подумала про те… Чи пов’яже хто попередні події з її зникненням? Коли так, то пан матиме проблеми, а панові проблеми геть-чисто непотрібні. Отже… отже, щонайменше її шукатимуть, і то не шалай-балай, а ретельно… Шляк!

Слід було… слід було не байки городити та в лимані полоскатися, а думати, як його випручатися з халепи. Навряд чи вигадки можуть їй зарадити; таким, як Нестор хіба, та і то — до першого-ліпшого п’яниці…

А проте, що вона має насправді, окрім небилиць?

Начувайся, дорогенька, бо ж знаєш, які вони зрадливі, ті вигадки. Не раз вже бувало, що оберталися вони проти вигадника — кому, як не тобі, про те знати. Вигадники живуть уявою, часто втрачаючи відчуття реальності, а отже здатні на вчинки, незбагненні для тих, хто не поділяє їхніх принадних фантазій.

Спокуса вигадувати, радше ніж мислити — звідки вона, невже просто від лінощів? Справді, думати, розгрібаючи гори свідчень, заглиблюючись, наче рудник із киркою, в катакомби мотивацій — праця неабияка; проте вигадка має й іншу важливу перевагу. Фантазія створює втішний, контрольований образ, дає відчуття певності та доцільності. Реальність — що з неї взяти? — дає лише сумнів.

Не дивно, що ми так нестямно любимо, вперше причастившись райського плоду. Кохана людина жива лишень почасти, іншою ж частиною вона — янгол, спокусник, месія; згадаймо: перше кохання — наш найдорожчий приватний міф. Лишень бита досвідом зрілість уміє любити, розплющивши очі; тоді ж, у юності, любимо, наче щойно навернуті до нової віри, а втративши, переживаємо армагедон.

Отож, як берешся вигадувати, промов замовляння, вторуючи за майстром вистави; напиши «не вірю», та й повісь собі над люстерком. Либонь поможе. Мусить же врешті помогти.

Цю прохідку Ярка не забуде ніколи: вони були такі легкі та юні, що, здавалось, летіли над бруківкою; світ був прекрасний і дивовижний, і весь цілковито належав їм одним. Була пора щойно перед Різдвом, з темного неба сіялась пороша, а довкіл сяяло й мінилося святкове місто; таке, мовби й не потішні вогні світилися, але безліч можливостей, осяйне майбутнє — лишень простягни долоню, та й візьмеш, як не одне — то інше.

Їх було щось із десятеро, товариші та спільники, усі прекрасні й веселі, споряджені, мовби щойно обібрали цирк на возі — в костюмах, коралях та блискітках. Четверо йшли попереду — третій рік, як найближчі друзі; Ярка та Михайло — закохані, а уже віднедавна й коханці, Катруся — сусідка Ярчина, і також Влад — Михайлів ліпший друг. Михайло, хоч йому й не належало, тримав звізду на патичку — вони з Яркою склепали її власноруч, пустивши на космічне тіло коробку з-під монітора та рулон фольги; решта коробки пішла йому ж-таки на ангельські крила. Божий вісник з Михайла вийшов такий, як належить — високий, світлочубий, а ще й міна строга та праведна, де взялася лише; Ярка раз по раз озиралася, милуючись: Мі-ка-ель, подібний Богові… Авжеж, пофортунило його зустріти, що не кажи.

Катруся, найближча подружка, виглядала натомість цілком страхолюдно: обличчя білене, чорні кола довкруж очей, а ще — простирадло і перекута зі швабри коса. Нині, правда, Катруся підмерзла, то і вбрала шапочку з червоними кугутиками; «смерть гірськолижника» — жартували тоді її веселі спільники. Ярка ж була циганкою — не смаглявим лицем, а запальним норовом до ролі припасувалася, ще й трьома спідницями та моністом із шоколадних монет. Владислав же був справдешній циган без жодних прикрас — чорнявий і верткий, наче фуркало, з лукавим поглядом та безжурним, як вітер, сміхом.