— Ти не куриш? — питає Ярка, шукаючи за попільничкою.

— Я? — несподівано регоче Влад. — Хіба забула, де я працюю?

— То що?

— Я схожий на самогубцю?

Ярка, діставши зі столика попільничку, не наважується, втім, підпалити цигарку.

— Тобто? Чекай, ти хочеш сказати, твої покупці — усі, як один, прагнуть смерті?

Влад смикає плечима.

— А хіба ні?

Розливши коньяк по склянках, він подає один подрузі, а другий підносить до очей, позираючи на неї крізь той саморобний бурштиновий монокль.

— Я оце думаю, як би тебе спокусити?

Ярка сміється.

— А хіба ти — не вже?

— А, це, — він махає вільною рукою. — Це — пусте. Цим тебе не заманити, правда ж, Немирович?

— Угу, — весело погоджується Ярка. — В мене великі духовні запити. Можемо обговорити писання Святого Августина.

— Ха-ха, — відгукується Влад. — Ну, я ж тебе знаю! Про тебе просто-таки легенди ходять — не чула? Я тебе як побачив, зразу втямив: ти — саме та людина, яка нам потрібна!

— Нам? — нерішуче уже жартує Ярка. — А скільки вас?

Влад глузливо чмихає.

— Слухай. Нам терміново потрібна людина в інформаційний відділ. Така як ти — аби чисто термінатор! Ну бо нас тут, тютюнників, притиснути хочуть — закон от-от приймуть, заборона реклами, спонсорства, всього на світі. Якщо приймуть, то будуть капці! Давай до нас? Це ж якраз твій профіль! Платимо вдвоє від того, що маєш!

Ярка мовчить якусь хвилю, розглядаючи свого коханця: засмаглий, гнучкий, прудкий, наче кіт. Краса, та й годі. Тоді врешті запалює цигарку.

— Вам необхідно й надалі плекати в людях їхній потяг до смерті?

Влад блимає розгублено.

— Ну. А що? Е, чекай-чекай, Немирович, — врешті розуміє він, — це ти мене засуджуєш? Ти?

Ярка випускає цівочку диму, дивлячись у вікно.

— Ні, звісно ні. Яке я маю право?

— Дійсно, — киває він. — То що?

— Я подумаю. Налий мені ще, гаразд? Хочу випити за сучасний рекрутинг. Співбесіда вийшла феноменальна… Не хочеш змінити профіль?

Влад улещено сміється.

— Я подумаю!

Вони швидко допивають готельний коньяк, а потім відшукують у барі якусь непогану гірку настоянку. Щоправда, хлопця нарешті підводить його роблена бадьорість, і він зворушливо проситься спати. Ярка лягає поряд, притулившись до його сильного, засмаглого плеча. В голові шумить після всього зужитого, проте сон не йде. А ще неймовірно хочеться плакати.

Невдовзі за вікном сірішає, і Ярка потихеньку збирається йти. Хлопець спить міцно та солодко, і, помилувавшись його дитинно розхристаною позою, вона сумно всміхається і виходить. Дорогий готельний замок зачиняється майже нечутно.

Курортне місто іще додивляється золоті ранкові сни; на вулицях тихо і порожньо, починають лишень видибувати на світло двірники та торговці; звіддаля лунко теленькає дзвоник молочника. Ярка знаходить потрібний дім та пробирається до своєї кімнати, ледь не перекинувши вішалку та невідь-чому покинуту посеред коридора дитячу ванну. Вона навпомацки знаходить стареньку кушетку, і аж тоді її наганяє утома й негадана кривда. Спиться їй тяжко, хоча й без химерних покручів, а над ранок вся її жорстка подушка виявляється мокрою від сліз.

Влада вона більше не бачила — очевидячки, мусив поїхати, щойно відбувши свою веселу вечірку. Певно, дзвонитиме потім, але то нехай, вона знайде, що йому сказати.

Біда була в іншому. Вона не знала, що сказати самій собі.

Якби ж то вдалося зупинити почату Артурчиком війну… Якби ж то можна було з’ясувати, на чиєму боці правда…

Вона, звісно, спробує. Але, звісно, буде вже занадто пізно.

Всенький день село шуміло й шепотало, немов чорти в очереті. Востаннє такий жах та зачудування зчинялися у Вістовому хіба три роки тому, коли невідь з якого дива поснула риба, встеливши кілометри і кілометри берега слизьким сріблястим килимом. Хтось казав тоді — до погибелі світу, хтось — до скорих виборів, але всяк жахався, передчуваючи втрати у рибному промислі, чи не єдиному тутешньому джерелі доходів.

Зараз же і сказати ніхто не міг до чого йдеться, однак ясно було, що сили небесні знову звернули увагу на село, а від цього, відомо, краще добра не ждати.

Почалося все з того, що зранку блаженна дочка Никанорової невістки ні сіло ні впало стала посеред вулиці та заходилася голосити. Матір намагалася дитину втихомирити, однак та — ні з місця! — і кричить, аж репають шиби: «Там! Там! Там, де свинка! Там чорний чоловічок!» Сусіди позбігалися, баби зашикали, а хтось мудрий знайшовся та й допетрав — дитя на Толікову хату тицяє, а в нього ж мати була і справді колись тримала свині. Стали розпитувати, що за чоловічок, мовляв, так дитина на те знов розкричалася та й сказала, що чоловічок проситься вийти. Бо тісно йому там і тяжко. Хто він — не знає. А звати — Ігор.

Отут уже і кумоньки допетрали, та й самі налякались. А якась дурна дівка навіть припустилася бігти, репетуючи «мертвяк!», від чого, звісно, настрій ані в кого не покращився. Від лементів тих прокинувся врешті і Толік, вийшов на вулицю, страшний та синій з перепою — і от, вулицею припустило іще кілька найменш витривалих, а блаженна дитина — та взагалі зійшла на крик. Врешті матері вдалося дитину зрушити з місця і відвести додому, а товариство розійшлося, аби новину обміркувати — всяко виходило: щось не те із тим Толіком! А дивився ж як, репети зачувши! Люто дивився, душогубець!

За годину-дві ціле посольство до Ганички зібралося. В неї ж, відомо, небіж у відділку служить, на мотоциклі казенному вишиває, то нехай приїздить і розбереться! Юхим, розколошканий, став сваритися, що, мовляв, дурні бабищі, нехай краще перехрестяться, аніж добрих людей полохати, однак Ганичка раптом пристала на думку посольства. Ніколи їй той Толік, мовляв, не подобався — казиться, як вип’є, на людей кидається, і час би вже бешкети ті припинити. Тут і телефон знайшовся — Галя, бліда й наполохана, принесла, щойно дитину заспокоївши. Що завгодно просила зробити, аби лишень забрати того бузувіра з-перед доччиних очей.

Видзвонила, отже, Ганичка Василя, настрахала його як слід, сказала пару хлопців міцненьких узяти із відділку — нехай йому пособлять, а вже сельчани знайдуть, чим їм віддячити.

За кілька годин і справді на службовому бобіку показалися до села Ганиччин Василь та його станіславські товариші. Хлопці приїхали у доброму гуморі, спокусившись, напевне, обіцянками гарної гулянки та безплатної рибки. Утім, варто їм було поткнутися на Толіковий двір, як одразу всім стало не до жартів.

Толік, зачувши, певно, наближення машини, зустрів гостей не з порожніми руками, а з великою сокирою. Молодого круглолицього сержантика врятувало тільки те, що нападник не цілком іще оговтався після вчорашнього і трохи схибив, не обчисливши замаху. З несподіванки хлопці навіть зброю не встигли дістати, хіба один з них, бувалий вуличний забіяка, пригадуючи колишнє, з розгону влупив дроворуба коліном в живіт, що і припинило з його боку всякий кримінальний спротив.

Бавитись хлопці вже не мали ніякого настрою. Утрьох вони скрутили нападника і надавали йому таких копняків, що той заледве не полетів у черговий вирій, однак тут Ганиччин племінник нарешті згадав про причину візиту. Кілька запитань, підкріплених смаковитими стусанами, і Толік загорлав «Да, убив!», та так запекло, що навіть сусідські пси поховалися по своїй будах.

Коли блідий, як привид, Василь відгорнув лопатою гній у старому сараї і надибав щось м’яке і довгасте у зопрілій картатій сорочці, хлопчача лють станіславців поступилася місцем жаху. Ніхто із приятелів досі не мав до діла із «мокрою» справою, та й мерці, які траплялися, були все ж таки значно свіжішими. Отож, слідчого з відділу викликали блискавично, і то не зі службового поривання, а з нагальної потреби здихатися негаданого страхіття. Толіка вже не били, але він і далі кричав криком, пояснюючи, хоч ніхто й не слухав, що загиблий був «сам винуватий» і що «нєчо було лізти». Так виглядало, що Ігор Приймак, хитрий злодій і перший на селі парубок, — загинув тільки тому, що перекинув пляшку з горілкою, і, замість вибачатися, нахабно зареготав.