Ані Ольга, ані Ярка не зважуються підвести погляд. Коли Франк ставав такий ось тихий, сухий та ввічливий, то означало граничний ступінь люті, за котрим — або просто звільнення, або якесь вигадливе покарання, котре, як правило, звільненню передує. Лише минулого місяця Франк розгнівався на керівника маркетологів за помилку в розрахунках, однак не кричав на нього, не лютився, але просто призначив його тимчасово відповідальним за ресепшн, тобто зустріч гостей та подавання кави. Призначення було проголошене з посмішкою, жартома, інший би посміявся, от тільки нещасний маркетолог жарту не сприйняв. Був то сіренький чоловічок, межи дівчат абсолютно непопулярний, на що відповідав бундючною хлопською погордою; його — в секретарі, бодай і жартуючи, то було наче до ганебного стовпа прип’ясти. Франк прекрасно знав, що пропонує, і за кілька годин уже приймав від винного заяву про звільнення.

Певна річ, ніхто в «Делекті» не прагнув стати мішенню для керівничого креативу, отож дівчата й мовчать, посупившись: а і що тут скажеш? Контракт, про який ідеться, дійсно великий; підписавши такий, можна було би рік горя не знати — адже ж мова про грант на гуртову закупівлю харчування для відомчих дитячих садочків. От лише не давався до рук омріяний контракт — підступна комісія задумала тендер, запросивши окрім «Делекти» іще кількох колег-конкурентів.

Ольга з Яркою зробили все від них залежне, презентувавши свою продукцію з ясними очима та заледве не з феєрверками, однак все, чого домоглися — прихильності однієї дами з комісії. «Лелітка» — знову триклята «Лелітка» — без зайвих слів надала кращу ціну. Отож, хоча рішення іще не оголошено, керівництво «Делекти» певне — шансів практично немає.

Проте, Франк, очевидячки, не бажає визнавати поразки.

— Ольга, які ідеї?

Керівниця інформаційного відділу стискає пальці, оздоблені масивними срібними перснями.

— Ми можемо відкликати пропозицію. Переглянути ціну.

Ярка відзначає, що за скрутних часів її безпосередня керівниця говорить так само сухо, як і Франк. Хіба нервує трохи більше.

— Не можемо, — несподівано м’яко відказує той. — Ми вичерпали всі легітимні засоби боротьби.

Ярка підводить очі. Франк позирає на Ольгу лагідно, ледь-ледь глузливо. Та виструнчується і помітно блідне. Чого б то, цікаво?

— Ви знаєте, пане Франк… — говорить вона спроквола.

— Знаю-знаю, — сміється той. — Дурниці.

Однак Ользі чомусь не смішно. Ярка розуміє, що розмова ця між ними відбувається вже не вперше, і попри дратівливе своє ставлення до пихатої керівнички, відчуває раптом мимовільне співчуття.

— Давайте ще раз, — пропонує Франк. — Що ми знаємо про учасників комісії?

Ольга киває Ярці, і та, затнувшись на мить, хапається за чорну папку. Генеральний примхливо чмихає і, відкинувшись у кріслі, заплющує очі.

— Василь Бурчак, голова фонду, — починає Ярка, знайшовши потрібну сторінку, — в минулому — правозахисник, громадський діяч… сорок вісім, дружина, двоє дітей… Петро Завадський, фінансовий директор, економічна освіта, працював на заводі… тридцять дев’ять, неодружений… Поліна Афоніна, директор програм, незакінчена вища, історія… тридцять чотири, розлучена, має сина…

— Гммм… — зітхає Франк. — Я, здається, бачив цю Поліну на прийнятті. Білявка в короткій сукні — це вона?

— Вона, — сухо киває Ольга. — Афоніна нас підтримує, з того, що я розумію. Їй подобається наше позиціонування…

— Цяцьки їй подобаються, — усміхається Франк. — Спробую з нею зустрітися. Далі.

— Завадському не подобаються… цяцьки, — скривившись, мовить Ольга. — Тільки цифри.

— Не тільки, — чомусь додає Ярка.

— Тобто? — генеральний нахиляє голову до плеча, мовби дослухаючись.

— Ну… е… мене здивувало, який він «джентльмен», чи як то нині зветься. Він навіть устав, як ми увійшли, стільчика відсунув. Давно такого не бачила.

Франк якусь мить дивиться на Ярку, не відриваючи своїх опуклих, уважних очей. Тоді киває.

— Далі.

— Бурчак… — Ольга знизує плечима. — Поводиться, як суддя на слуханні. Мало говорить, а коли вже відкриває рота, то повсякчасно підкреслює, наскільки кревно він зацікавлений у справедливому рішенні.

— Ну звісно, — Франк зітхає, знову заплющує очі. — Отже так. Нам треба позбутися Завадського.

Ольга відводить погляд.

— Он, як каже Ярослава, він — джентльмен. У нас нічого немає на нього.

Франк усміхається — повільно й лиховісно.

— Треба, щоб було.

Керівництво робить царський жест — вільні, мовляв; дівчата слухняно підводяться. Вийшовши від Франка, Ольга пригальмовує, тоді змірює свою підлеглу помисливим поглядом.

— Ходи зі мною, — врешті зважившись, кидає вона.

Ярка простує за Княгинею до «хотторнської кімнати», невеличкого закапелка за кухнею, обладнаного двома канапами та потужною вентиляцією. Деінде подібне місце назвали би «курильнею» та й по тому, однак якесь неписане лукавство компанії, що заробляє на дітях, змусило співробітників винайти хитромудрий замінник. Про «хотторнські ефекти» часто йшлося на неодмінних тренінгах з менеджменту, мовляв, неформальні взаємини поліпшують результати роботи; за тими-то взаєминами, схоже, й шукала нині Ольга. І було таке чи не вперше за три роки спільної праці.

Ольга багато курить останнім часом — відзначає Ярка — і то дивно, бо раніше кривилася примхливо, ледве зачувши запах диму. Вульгарно, мовляв, по-пролетарськи — такій пишній пані не личить аж ніяк. Нині ж дістає тонку цигарку із тут-таки полишеної пачки, затягується жадібно, присівши на підвіконня; пальці межи срібними перснями замало не судомить від напруги. Минає хвилина, дві; Ольга курить, не дивлячись на колегу.

— Одного дня… — зненацька хрипко мовить вона, — це погано скінчиться.

Ярка пересмикує плечима.

— Хіба ж угадаєш… — нейтрально відказує вона, і собі запалюючи цигарку. Чого, цікаво, прагне Княгиня?

Ольга обертається до неї, змірює недбалим поглядом.

— А, ясно. Тобі це подобається, так? Іще не награлася?

«До чого це? — метикує Ярка. — Чи хоче дістати від неї свідчення… чого? Полохливості? Нелояльності? Аби потім нажалітися Франку та й позбутися колеги?».

— Хіба це моя гра? — дивується вдавано. — Я лише асистую.

— Ти так гадаєш? — з несподіваним притиском кидає Ольга, тоді, не чекаючи на відповідь, гасить цигарку і виходить з кімнати.

Ярка дивиться на недокурену, зламану у двох місцях «сигарилью», відчуваючи й собі непевний відгомін бентеги. Проте, це їй радше подобається: гра повинна захоплювати — інакше який у ній сенс?

Трохи пізніше того дня в Ольги раптово виникає застуда й гарячка, тож Ярка лишається із Франковим завданням сам-на-сам. Годину по тому вона никає відділом, гризучи нігтя, і тим доводячи Ромка до сказу, а за годину просить аудієнції в керівництва.

— Треба, щоби «Лелітка» дала хабара Завадському! — зловтішно мовить вона.

— Непогано би, — киває Франк, не відриваючись від бізнесового журналу. — Але не в цьому житті.

— Не в цьому, правильно! — ледь не підстрибує Ярка. — Але якщо ми переконаємо Бурчака в тому, що це правда…

Генеральний гмукає і відкладає журнал.

— І як ти пропонуєш це зробити?

Ярка враз втрачає усе своє заповзяття.

— Я?!

Франк позирає глузливо, поправляючи і без того ідеальні манжети.

— А ти гадаєш, для чого я тримаю інформаційний відділ? Для презентацій?

Досі Ярка гадала саме так. А втім… Їй ніколи особливо ті презентації не подобались. Один крок лиш від магазинного вихваляння… А є ж і цікавіші справи!

— Ну, якщо, приміром… — мимрить вона, — якщо директор «Вівчарика»…

— Хто — Шмак?! — сміється генеральний.

Директор «Вівчарика», другого окрім «Лелітки» конкурента «Делекти», звався Василь Шумаков, однак хамуваті його манери та лайливий голос надихнули колег на кумедне скорочення. «Вівчарик» своєю корпоративною культурою походив з минулого століття, отож серйозним конкурентом ніколи не був; Франк часом навіть запрошував Шумакова на вечерю — щире мужицьке панібратство колеги генерального, очевидячки, розважало, і то часом ледь не до сліз.