І тоді дитина підводить погляд. Ярка ціпеніє: це обличчя — воно… воно потворне.

Однак слова її потворніші за лице.

— Тут був чоловічок, — сповіщає вона, тицяючи патичком. — Це ти його стерла?

Крижана хвиля набігає зненацька, забиває подих, накриває з головою. Ярка стоїть, не в силі ворухнутися. Я? — лупає розпачливо межи скронь. Хіба ж це я? Ні! Неправда!

— Був — і нема! — додає мала, тоді кидає патичок і, сміючись, всідається на берег.

Ярка судомно зітхає. Ця дитина — вона хвора абощо?

— Ніка! Ніка! — раптом лине з-за піщаного горбочка. — Ніка, де ти?!

За мить на березі з’являється третя персона, цим разом знайома. Така точно полотняна спідниця, лише замість маєчки з кицькою, картата сорочка… І погляд — о! Цей погляд вартував давньогрецької драми… страх, сором і над усім — незмірна чорна туга.

— Галя! — відмерзає врешті Ярка. — Це… це твоя…

Молода жінка підбігає до малої втікачки, падає навколішки і обіймає її, зарившись обличчям в коротке розкуйовджене волосся. Мала тихо сміється, потішена. Ярка здригається знову: це справді страшно — бачити таке щире щастя на такім потворнім маленькім лиці. Аякже ж, плаский носик, завеликий для малого рота язик, трохи косуваті очі… Ярка знає, що це за хвороба. Синдром радше. Вони мали практику з… такими дітьми.

Галя підводить заплаканий погляд. Чекає на реакцію гості… Авжеж, тепер зрозуміла її повсякчасна зацькованість, її втома і смуток.

— Не сиро хіба? — кахикнувши, мовить Ярка. — На піску сидіти?

Жінка киває, встає і підводить малу.

— Моя дочка, Ніка, — сухо мовить вона.

Ярка киває, не знаючи, що сказати.

— Ну, ми — додому… — смикає плечима Галя. — І так загулялися. Давай, Ніка, ходи.

Дівчинка кидає на Ярку смішливий погляд. Щириться якусь мить, а тоді відвертається і обіймає матір за руку. За мить вони вже крокують між пагорби.

— Галя! — гукає Ярка навздогін. — Ти… ви, цеє, заходьте якось!

Галя сполохано озирається. І, не відповівши, йде.

Чому я це сказала? — дивується до себе Ярка. Невже справді хочу бавити це… це створіння?

Ні, визнає вона, не хочу. Боже збав, не хочу. От лише… мушу, визнає вона. Адже щойно зараз ця дитина мимохіть штовхнула її через риску. Не розуміючи того, змусила зробити вибір.

А для втілення цього вибору… Ярка здригається — шкірою женуть крижаки, холодячи щоки, наїжачуючи волосся…

Для втілення цього вибору далеко ходити не треба.

Частина II

Передвістя

— Ти вільна ввечері? — лунає поряд.

Вона заскочено підводить погляд від монітора. Причаровано киває.

— Підеш зі мною, — кидає генеральний. Тоді так само не зголошуючись іде з кімнати.

Ярка втискається у вертке крісельце, замало його не перекинувши. Від цього владного голосу щоки їй досі бралися дрібними сиротами, наче від сполошного дзвону. Ольга, керівниця відділу, певно що те помітила, відзначивши спостереження глузливим «пхе». Ярка відчула, як починають маковіти вуха. Ну нащо він так, справді? Авжеж не для того лишень, аби її, нікчемну, образити?

Ігноруючи цікаві погляди, Ярка зосереджено вдивляється в білу полотнину звіту. Всього лиш три місяці — і це ж треба, як усе для неї змінилося!

Це була перша її справжня праця, і як же втішно було попервах кидати знайомим «біжу на роботу» чи там, «у мене в офісі»! Наче доросла, наче справді успішна! Знайомі кивали повагом — такі само дорослі та успішні, дарма, що мешти зношені, а джинси — аж сиві від негод. Усі вони, тодішні студенти, так прагнули надбати значущості, що за будь-яку кар’єрну нагоду хапалися, наче бійцівські пси; ну та може так і слід було чинити — робота була першою надійною опорою в цім непевнім світі, а може і єдиною для багатьох.

Зрештою, Ярка мала чим пишатися, адже ж працювала нині в таких точно білих стінах, про які мріяла віддавна, щойно завітавши з мамою до того пишного, чудового, облудного фонду. Був тут і ковролін, і жалюзі, хіба пальми бракувало; довший час іще Ярка повірити не могла — от якби вона тодішня та й побачила себе нинішню! Либонь би зомліла від щастя! Проте, втілення мрій відбулося, а далі стелилася нова й незвідана дорога. Прокладена в химерну далечінь упирем на ймення Володимир Франк.

Його компанія була достатньо велика: мала власні потужності з виробництва дитячих напоїв, а ще й офіс на півста фахівців різного штибу — від інженерів до маркетологів. Відділ, до якого мимоволі майже втрапила Ярка, звався інформаційним; керувала ним елегантна єхида Ольга, яку аналітик Ромко позаочі кликав просто Княгинею. Вона справді виглядала на шляхтянку — струнка, вбрана переважно в біле, зі спалахами срібла у вушках і на зап’ястках. Дивилася зверхньо, як і личить, скликаючи тим у підлеглих мовчазну лють; утім, Ярка віддала би багато, аби стати колись такою ж, хоч як крути, досконалою. Нехай навіть єхидою.

Сама ж Ярка досконалою не почувалася аж ніяк. Їй не доручали нічого цікавого, хіба ладнати таблички, папки зі статтями, дані для звітів. Ольга і Ромко пропадали на зустрічах і нарадах, вирушаючи врочисто, як на ґерць; Ярку ж потому лишали розгрібати рештки. І не те, щоби вона прагла більшого отак відразу — було би навчитися справи перше, це вона розуміла! — але жоден з колег і досі не звертався до неї по-дружньому, цілком байдуже підкидаючи їй роботу. А бездоганна керівничка так і взагалі її не злюбила, за кожної нагоди шпиняючи та ганячи за незграбність.

Чому ж генеральний її покликав, питається? Що такого у ній розгледів? Невже ж і справді — винятковий хист розгрібати кучугури? А нині оце пощо кличе? Чи не для чергової над нею наруги?

Ні, не те щоби Франк особисто так уже Ярці допікав, а просто все у «Делекті» крутилося довкіл генерального та по ньому рівнялося. От взяти хоча б Ольгу, владну та єхидну. Варто було Франкові зайти до кімнати, то вона вся виструнчувалася, мовби струмом діткнута; коли ж кликав до себе на розмову, верталася сама не своя — часами мовчазна, а частіше — люта, аж біла з лиця. Ромко, той старався навіть на очі йому не потикатися, а секретарка Міла часом плакала вечорами, а проте однаково радо наступного ранку несла генеральному каву.

Ярці, певна річ, праглося знати більше. Пропозиція отже, чи сказати б наказ, її не обурила, як слід, а хіба зацікавила. Їй конче треба було дістати на новій роботі, бодай упиряче, але схвалення, бо ж інакше певність її, і так віднедавна хитка, могла й поготів завалитися.

Десь по сьомій Франк урешті зволив зазирнути до відділу, глянути пильно та кинути: «ходім».

Він відвів нову свою працівницю до підземної стоянки, де кивнув на розкішне авто, пропонуючи сідати. Боже милий, але чорний «ягуар»! — зітхнула Ярка. Така машина збурювала хіть незгірше за ніч у стрип-клубі; той, утім, хто сідав за кермо, радше відлякував, отже Ярка вмостилася якнайдалі, спричинивши тим глузливе керівниче чмихання.

Автівка завуркотіла, наче вгодована кицька, рушаючи м’яко й потужно.

— Даруйте, пане Франк… — насмілилася Ярка. — А де ми їдемо?

Той глянув на неї через люстерко — блимнули опуклі світлі очі — і відвернувся.

— Побачиш.

Ярка нашорошилася. Авжеж не йдеться про щось недобре? Адже ж, раптом що, то і свідків купа… Ні, а насправді — куди можна їхати ввечері? Зустріч? То нащо взяв її, а не Ольгу? А як ні, то що?

Всю дорогу Ярка мучилася, вигадуючи щораз неймовірніш і версії. На її щастя дорога була недовгою і скінчилася десь на Липській. Ресторан! Ага! — зраділа Ярка, наступної ж миті похнюпившись. Чи не міг начальник її хоч би попередити? Вона ж вбрана, як на пари, — скромні штанці, пальтечко на ліктях протерте, а вже черевички — о! Гарні, звісно, як чеберяти по міських калюжах, але ж до ресторану… о ні, яка соромота!

Франк, безперечно, потерпання Ярчині зрозумів, а проте ніяк не відзначив, хіба позирав розчулено, помагаючи зняти пальтечко. Гардеробник утім, могла присягнутися дівчина, ледь не пирскав, на них поглядаючи, а кельнерка — от сволота! — посміхалася, навіть не ховаючи поглуму.